Раді Вас бачити!

Біль не пішов — він просто змінив форму. Тепер він не дряпав ребра, а розтікався по венах густим, липким холодом, залишеним його дотиком. Джейн стояла посеред Зали Витягу, відчуваючи, як погляди інших адептів жалять її шкіру не гірше за ритуальні голки. Вона була видовищем. Вона була аномалією.

— Кровен, зберися, — прошипіла асистентка, записуючи щось у важкий сувій, обтягнутий людською шкірою. — Твоя есенція стабілізована. Тимчасово. Йди за іншими.

Джейн мовчки накинула мантію на плече, де під тканиною все ще жевріла срібляста печатка. Вона пішла за натовпом першокурсників крізь анфіладу високих арок, що нагадували ребра велетенського звіра.

Гуртожитки Академії Темної Завіси виявилися не кращими за склепи. Кімната Джейн була маленькою, з вузьким вікном, заґратованим кованою сталлю. На стінах проступала сіль, а єдина свічка на столі тріщала, випускаючи цівку чорного диму.

Вона впала на ліжко, навіть не роздягаючись. Її нудило. Кожен вдих приносив присмак озону та старої крові. Але в голові, наче заїжджена платівка, крутився образ того чоловіка. Його очі — два колодязі, наповнені попелом. І те, як тіні слухалися його, як віддані пси.

«Стабілізатор», — прошепотіла вона в порожнечу. Це слово звучало як професія ката.

Раптом двері скрипнули, і в кімнату прослизнула тонка постать. Це була дівчина з обличчям, посіченим дрібними шрамами, і волоссям кольору зів’ялої соломи. Вона виглядала так, ніби не спала тижнями.

— Тобі пощастило, що це був Кайрен Вейл, — сказала незнайомка замість вітання. Голос її був сухим, як шелест пергаменту. — Якби на його місці був хтось інший, твою руку відсікли б разом із літром есенції, щоб зупинити потік. Дика магія тут вважається інфекцією.

— Кайрен Вейл? — Джейн підвелася, ігноруючи слабкість. — Хто він такий?

Дівчина сіла на сусіднє ліжко і почала розтирати свої зап’ястя, де срібні голки залишили сині синці.

— Майстер Тіней. Той, хто тримає цей дім у покорі. Кажуть, він не має власної есенції — він випалив її, щоб стати ідеальною посудиною для порожнечі. Він — права рука Директора і кошмар для кожного, в кому тече надто багато світла. Ти Кровен, — продовжувала дівчина, примружившись. — Я чула, як про тебе шепотілися старші. Твоя мати була «Золотою Іскрою» Академії, поки не вкрала щось із Таємного Сховища і не втекла. Вона зганьбила честь тих, хто піклувався про це місце.

Джейн відчула, як есенція в її грудях знову ворухнулася — обережно, наче поранений звір. Мати ніколи не розповідала про крадіжку. Тільки про те, що Академія — це порятунок. Тепер же це все більше скидалося на пастку.

— Якщо вона щось вкрала, то вони шукатимуть це у мене, — сухо констатувала Джейн.

— Саме так. І Вейл не просто «допоміг» тобі в Залі. Він поставив на тобі мітку. Він відчуватиме кожен твій сплеск есенції. Ти тепер на його повідку.

Дівчина лягла у своє ліжко і відвернулася до стіни.

— Спи, Кровен. До речі, я Лейла, твоя сусідка. Завтра перший урок трансмутації болю. Якщо не навчишся перетворювати свою «дикість» на зброю, вони просто викачають тебе досуха і викинуть у прірву під вежею. Там багато таких... порожніх оболонок.

Сон Джейн був коротким і порізаним на шматки. Їй снилася мати, яка біжить крізь ліс, а за нею женуться довгі, живі тіні. Тіні мали руки Кайрена Вейна.

Вона прокинулася від того, що в кімнаті стало надто холодно. Навіть для Академії. Свічка, що давно згасла, раптом спалахнула синім полум’ям.

Джейн різко сіла. Біля її ліжка, прямо в густому мороці, хтось стояв. Вона не бачила обличчя, але відчула той самий запах — холодний метал і гіркий попіл.

— Ти прийшов закінчити роботу? — запитала вона, і її голос не здригнувся, хоча серце калатало об ребра.

З темряви почувся тихий, ледь чутний смішок.

— Ти занадто цінна, Джейн Кровен, — голос Кайрена розрізав тишу, наче лезо. — Але ти занадто галаслива. Твоя есенція волає навіть тоді, коли ти спиш. Вона кличе тих, кому не варто знати про твоє перебування тут.

Він зробив крок вперед, і світло свічки вихопило його бліду шкіру та чорні вени на руці.

— Я прийшов дати пораду, — він нахилився до неї, і Джейн відчула холод, що виходив від нього фізично. — Не довіряй нікому. Навіть своєму відчаю. І якщо відчуєш, що срібло в твоїх жилах знову закипає… не клич на допомогу.

— Чому? — видихнула вона.

Кайрен простягнув руку і кінчиками пальців, ледь торкаючись, провів по повітрю поруч із її шиєю, де висіла срібна голка.

— Бо наступного разу я можу не захотіти тебе зупиняти. Я захочу подивитися, як ти знищуєш себе. Це буде… найкрасивіше видовище.

Тінь навколо нього згустилася, і в наступну мить кімната була порожньою. Тільки свічка раптом пихнула і згасла, залишивши по собі стійкий запах озону і невисловлену загрозу.

Джейн торкнулася своєї ключиці. Шкіра там була крижаною. Вона зрозуміла: боротьба вже почалася. І її головним ворогом був не цей похмурий хлопець, а та сила, що пульсувала всередині неї, прагнучи вирватися і знищити їх обох.

Чи готова вона стати тією зброєю, якої так боялася її мати?

                                                                              * * *

Ніч в Академії Темної Завіси не приносила відпочинку. Вона приносила лише іншу форму темряви — густішу, таку, що заповнювала легені пилом століть. Джейн ледве допленталася до своєї кімнати, відчуваючи, як ліве плече затерпло. Холодний біль від дотику Кайрена не зникав; він перетворився на тонке, ледь відчутне свербіння під шкірою, ніби там оселилася крихітна комаха з крижаними лапками.

Вона торкнулася сріблястої лінії на ключиці. У темряві шрам ледь помітно пульсував. Джейн тихо вилаялася. Цей хлопець не просто допоміг їй — він залишив на ній свій автограф, і вона відчувала його присутність навіть через стіни замку.

                                                                              * * *

Наступного ранку «Чорне Склепіння» — головна аудиторія першого курсу — зустріло їх запахом воску та озону. Зала була настільки велетенською, що кроки десятків студентів тонули в її череві. На стінах висіли гобелени, де вишиті постаті здавалися живими: вони повільно повертали голови, проводжаючи поглядами новачків, а їхні обличчя розчинялися в тіні, щойно на них падало пряме світло.

Професорка Елізабет Морн стояла на підвищенні. Її сиве волосся було затягнуте в такий тугий вузол, що шкіра на обличчі здавалася натягнутою на череп. Очі — два бліді диски без зіниць — дивилися в нікуди.

— Ви вважаєте, що есенція — це магія. Ви помиляєтесь, — її голос розрізав тишу, мов скальпель. — Есенція — це кров пораненого бога, яку ми п’ємо, щоб не померти від спраги.

Вона підняла руку. Над її долонею розгорнулася ілюзія: тисячі срібних ниток, що пронизували землю, наче капіляри.

— Тисячу триста років тому люди розкололи Велику Живу Есенцію. Ми хотіли контролювати силу, але натомість створили Завісу — межу між нашим світом і Тіньовою Порожнечею. Академія — це не школа. Це міст, що тримає Розкол, аби він не розірвав реальність.

Вона різко стиснула кулак, і срібні нитки на мапі почорніли й лопнули.

— Пам’ятайте головний закон: Есенція вимагає жертви. Якщо ви не навчитеся віддавати її частинами через ритуали, вона забере вас цілком. Завіса завжди голодна.

Після лекції, коли Джейн намагалася вгамувати тремтіння в руках, її перехопили двоє.

— Ти Джейн Кровен? — дівчина з копицею рудого волосся, що здавалося єдиною яскравою плямою в цьому склепі, усміхнулася. — Я Ліра. Моя есенція — як старий кран, ледь капає. А це Марк.

Високий хлопець поруч з нею кивнув, нервово поправляючи рукави мантії. На його зап’ястях виднілися свіжі сліди від срібних голок. — Марк Тарн. У мене навпаки — витікає так, що боюся розплавитися. А ти вчора... ти була активною. Весь зал мало не засвітився.

Джейн ледь помітно кивнула. Їй не хотілося обговорювати свій провал.

— Кажуть, тебе витягнув Кайрен Вейл, — прошепотіла Ліра, озираючись. — Старшокурсник. Його називають «Тіньовим Стабілізатором». Кажуть, він настільки часто буває в Завісі, що його власна кров стала чорною.

— І він не один, — додав Марк. — У нього є «Тіньове Коло». Рен — його щит, груба сила. Селін...та багато, хто не хотів би про те розказувати. Селін, вона його дівчина. Кажуть, вона єдина, хто може торкатися його, не ризикуючи бути поглинутою тінню. Вона красива, як смерть, і така ж нещадна.

Джейн відчула дивний, гіркий докір десь під діафрагмою. Не ревнощі — це було б безглуздо — швидше інстинктивне бажання захистити свою територію, хоча Кайрен не належав їй ні в якому сенсі.

                                                                           * * *

Джейн знайшла Кайрена там, де повітря пахло пилом і забутими іменами. Північна Бібліотека була лабіринтом із книжок, зв’язаних ланцюгами. Кайрен сидів за дальнім столом.

Тінь навколо нього сьогодні здавалася спокійнішою, дозволяючи розгледіти його обличчя: гострі вилиці, ідеальна лінія підборіддя і чорний шрам на щоці, що нагадував тріщину на мармурі. Він був втіленням небезпечної витонченості.

Поруч з ним, поклавши руку йому на плече, сиділа Селін. Її платинове волосся виблискувало в світлі свічок, а очі кольору льоду відразу вп’ялися в Джейн.

— Ти загубилася, першокурснице? — голос Селін був солодким, але з присмаком отрути.

Кайрен підняв погляд. Його сірі очі з чорними обідками навколо зіниць повільно вивчили обличчя Джейн.

— Джейн Кровен, — вимовив він, і її ім’я в його вустах прозвучало як таємне заклинання. — Прийшла подякувати чи вимагати компенсації за біль?

Джейн витримала його погляд, хоча всередині все стискалося. — Мені потрібно перездати Витяг. І я хочу, щоб ти навчив мене контролювати дику есенцію.

Рен, кремезний хлопець поруч, хмикнув, не відриваючись від чищення ножа. Селін же лише сильніше стиснула плече Кайрена.

— Яка сміливість, — процідила вона. — Ти хоч знаєш, що він робить з тими, хто не витримує його «навчання»?

Кайрен повільно підвівся. Тінь під його ногами ворухнулася, розтягуючись по підлозі, доки не торкнулася черевиків Джейн.

— Ти просиш про неможливе, Джейн. Я не вчу. Я лише втихомирюю. Але... — він зробив крок до неї, ігноруючи застережливий погляд своєї дівчини. — В твоїй есенції є щось, що нагадує мені про старий борг.

Він нахилився до її вуха, так низько, що вона відчула холод, який виходив від його шкіри.

— Завтра о пів на десяту. Стара ритуальна зала у Східному крилі. Приходь одна. І залиш свій страх за дверима, бо моя тінь харчується ним.

Селін підвелася, її очі спалахнули гнівом.

— Кай, ти витрачаєш час на сміття.

Він навіть не озирнувся.

— Це не сміття, Селін. Це — вогонь. А я хочу подивитися, чи зможу я його загасити, не обпікшись.

Він розвернувся і пішов, забравши з собою темряву. Селін кинула на Джейн погляд, у якому було стільки чистої ненависті, що дівчина мимоволі зробила крок назад.

Джейн стояла посеред бібліотеки, а серце калатало так сильно, ніби хотіло вирватися з грудей. Вона знала: завтра ввечері вона або навчиться бути сильною, або назавжди зникне в тіні Кайрена Вейла. І, як не дивно, вона була готова ризикнути. Тому що бути знищеною ним здавалося кращою долею, ніж бути ніким у цьому світі.