Раді Вас бачити!

На початку та в кінці кожного навчального року Академія Розколотої Вени проводила традиційний квест під назвою «Срібний Розкол».

Це було не просто змагання. Це був ритуал перевірки. Кожен студент, незалежно від курсу і факультету, отримував право взяти участь. Мета — пройти через серію випробувань у «Лабіринті Розколу» (старому підземному комплексі під академією), знайти один із «Срібних Уламків» і принести його на поверхню.

Переможці отримували рідкісні артефакти, особливі привілеї або потужні магічні предмети. Але головна цінність була не в нагороді, а в тому, що квест показував справжню сутність студента — наскільки він може довіряти своїй есенції або тіні під тиском.

Джейн стояла біля входу в Лабіринт разом з іншими першокурсниками. На грудях у неї був маленький срібний значок учасника.

Інструкторка голосно оголосила правила:

Кожен може брати участь індивідуально або в парі. У лабіринті є як ілюзії, так і реальні небезпеки. Головна мета — знайти хоча б один Срібний Уламок. Заборонено використовувати силу проти інших студентів.

Джейн вирішила йти одна.

Всередині лабіринт був заплутаним, темним, зі стінами, що постійно змінювалися. Десь попереду вона почула голос Ліри:

— Марк, не відставай! Мій перитон каже, що праворуч безпечніше!

Марк, який біг поруч з Лірою, важко дихав:

— Мій олень теж так каже! Але я вже заплутався…

Джейн посміхнулася і пішла своєю дорогою.

Вона ступила в коридор, де реальність почала розпадатися, ніби сторінки старої книги, розмоклої від дощу.

Перша ілюзія була найсолодшою і найнебезпечнішою. Перед нею раптом постала величезна бібліотека — та сама, де вона колись просиджувала ночі над фоліантами. Золотисте світло від свічок падало на полиці, заставлені шкіряними томами. За столом сидів її колишній наставник, професор Браун, і посміхався так, як посміхався лише їй — тепло, з гордістю. «Ти майже дійшла, моя найкраща ученице. Залишилося лише повернутися. Забудь про цей уламок. Він принесе лише біль». Його голос звучав так правдоподібно, що вона відчула запах старого паперу, воску і його улюбленого тютюну. На мить її рука потягнулася до нього… але вона помітила, як чорнило на сторінках книги перед ним повільно стікає кров’ю. Вона відвернулася, шепочучи захисне слово, і видіння розтануло з тихим зітханням.

Друга ілюзія вдарила найсильніше — прямо в серце. Вона опинилася в маленькій, але затишній кімнаті свого дитинства. За вікном падав м’який сніг. Біля старого дерев’яного столу сиділа її мама — жива, усміхнена. Мама простягала до неї руки, в яких тримала стару книгу в потертій шкіряній палітурці — ту саму, яку читала їй на ніч перед сном.

«Не йди туди, моя маленька, — тихо сказала мама. Голос був такий рідний, що в горлі одразу став клубок. — Ти вже достатньо втратила. Повернися. Я чекаю на тебе вдома. Ми знову читатимемо разом… як раніше».

Дівчина відчула, як ноги самі собою зробили крок уперед. Сльози обпекли очі. Вона хотіла кинутися в ці обійми, відчути знайомий запах лаванди і старої книги, почути, як мама гладить її по волоссю і називає «своєю розумницею». На мить їй здалося, що все можна повернути. Що біль, який вона носила в собі стільки років, нарешті зникне.

Але в очах мами вона раптом побачила щось неправильне — глибоку, порожню темряву, яка повільно роз’їдала зіниці. Книга в її руках почала розпадатися на чорний попіл.

Дівчина стиснула кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні, і прошепотіла древнє слово розвіювання. Образ мами затремтів, розколовся і розсипався тисячами крихких скалок, залишивши після себе лише холод і порожнечу.

Третя ілюзія була найхолоднішою. Вона стояла посеред засніженого двору стародавньої академії. Навколо падали чорні пелюстки троянд, а перед нею — її власне відображення. Тільки старше, з сивиною у волоссі і порожніми, спустошеними очима. «Я — це ти, якщо візьмеш Уламок, — прошепотіло відображення. — Всі знання світу… і жодної душі поруч. Навіть Марк і Ліра відвернуться». Голос був її власним, але сповненим такої безодні відчаю, що вона майже повірила. Майже.

Вона закрила очі, прошепотіла древню формулу розвіювання і пішла вперед, відчуваючи, як ілюзії тріщать і ламаються, ніби крихке скло.

Але найгірше чекало попереду.

Коридор звузився, і раптом світло згасло. Зі стін, зі стелі, з-під її ніг почала витікати жива тінь — густа, масляниста темрява, яка дихала. Вона не просто рухалася — вона полювала. Тінь формувала довгі, кістляві руки з довгими кігтями, що тягнулися до її горла, до серця, до найглибших спогадів. Кожного разу, коли вона намагалася відступити, тінь копіювала її рухи, стаючи її власною тінню, але спотвореною, голодною. Вона відчувала, як холодні пальці торкаються шкіри, шепочуть її найстрашніші страхи: «Ти залишишся тут назавжди… як ми всі. Ніхто не зможе тебе забрати звідси».

Вона не стала тікати. Замість цього дівчина різко підняла руку і викрикнула слово сили, що обпалило їй горло. Сріблясте світло спалахнуло з її долоні, розрізаючи живу темряву навпіл. Тінь завила — високим, нелюдським звуком — і відсахнулася, розчиняючись у тріщинах каменю, ніби отрута, яку витягли з рани.

Важко дихаючи, вся в холодному поту, вона нарешті опинилася в невеликій круглій залі…

Посередині на кам’яному постаменті лежав Срібний Уламок — невеликий осколок, що пульсував м’яким срібним світлом.

Коли вона простягнула руку, щоб узяти його, з темряви вийшов Кайрен. Він теж тримав у руці такий самий уламок. Вони зупинилися один навпроти одного.

Між ними на постаменті лежав ще один — більший, розділений навпіл. Дві ідеально підігнані частини, що ледь світяться. Разом вони утворювали повний круг.

Кайрен подивився на Джейн. Його погляд був спокійним, але в очах було щось дуже глибоке.

Він підійшов, взяв одну половину уламка і простягнув Джейн.

Без жодного слова.

Джейн взяла половину. Їхні пальці на мить торкнулися.

Кайрен подивився їй в очі ще одну секунду, потім розвернувся і пішов у темний коридор, не сказавши ані слова.

Джейн стояла, тримаючи теплу половину артефакту в руці. Серце калатало.

Вона не знала, чому він зробив це саме так. Але відчула — у цьому жесті було щось важливіше.

Увечері, коли всі учасники зібралися на центральній площі, інструкторка оголосила результати.

Ліра і Марк прийшли разом — кожен зі своїм уламком. Вони не сміялися, лише обіймалися, радіючи, що пройшли випробування парою. Вони не розповідали, через що саме їм довелося пройти, але, Джейн розуміла, що і вона не хоче розповідати про свої випробування, бо ще й досі відчувала занепокоєння.

Джейн принесла свою половину.

Кайрен — свою.

Коли їхні половинки опинилися поруч, вони мимоволі потягнулися одна до одної і з’єдналися з тихим срібним дзвоном, утворивши ідеальне коло.

Інструкторка підняла брову, але нічого не сказала.

Джейн і Кайрен стояли на відстані, дивлячись один на одного.

Жоден з них не підійшов ближче.

* * *

Поле для тренувань супутників знаходилося за західною вежею академії — широка, вкрита сірою травою рівнина, оточена високими кам’яними стінами. Тут завжди було холодніше, ніж у решті території, ніби сама земля пам’ятала, що тут живуть істоти Завіси.

Джейн стояла посеред поля в легкій сірій формі для тренувань. Її серце калатало сильніше, ніж під час першого витягу есенції.

Перед нею сидів її Сніговий Барс.

Він був ще більшим, ніж уві сні. Димчасто-чорна шерсть з тонкими срібними прожилками, що ледь світяться. Очі — чисте, холодне срібло. Крила, складені за спиною, були величезними, м’якими і тихими, як у велетенської сови. Він дивився на неї спокійно, але в цьому погляді вже відчувалася сила.

Інструкторка — старша студентка з Факультету Тіні на ім’я Дара — ходила навколо них колом.

— Перше правило, — сказала вона чітко. — Ти не сідаєш на нього, поки він сам не дозволить. Снігові Барси — істоти горді та незалежні. Якщо ти спробуєш примусити його — він просто зникне в тіні і може не повертатися тижнями.

Джейн кивнула, не відводячи погляду від барса.

Дара продовжила:

— Друге правило — синхронізація дихання. Барси відчувають кожен твій страх, кожну думку. Якщо ти боїшся висоти — він відчує це раніше, ніж ти сама. Якщо ти сумніваєшся в собі — він не злетить.

Вона зупинилася і схрестила руки.

— Почнемо з базового. Підійди. Не швидко. Дай йому відчути тебе.

Джейн зробила крок уперед. Барс не рухався. Вона простягнула руку долонею догори.

Барс повільно підвівся. Він був майже на голову вищий за неї. Потім зробив один граціозний крок і торкнувся холодним носом її пальців.

Джейн мимоволі затримала подих. Від дотику по шкірі пробігли мурашки — не від холоду, а від відчуття глибокої, древньої сили.

— Добре, — тихо сказала Дара. — Тепер спробуй покласти руку йому на холку. Повільно.

Джейн підняла руку і обережно поклала долоню на густу шерсть барса. Під пальцями вона відчула, як ритмічно б’ється його серце — спокійно, сильно, впевнено.

Барс повернув голову і подивився їй в очі. На мить Джейн здалося, що вона знову уві сні.

— Він тебе приймає, — сказала Дара з ноткою задоволення. — Це вже рідкість. Більшість студентів перші два тижні просто ходять поруч.

Вона кинула Джейн тонкий шкіряний ремінь з срібними вставками.

— Це не сідло. Це лише допомога для балансу. Перші польоти — тільки на низькій висоті і дуже повільно. Якщо барс відчує, що ти панікуєш — він відразу приземлиться. Вони не терплять слабкості.

Джейн обережно накинула ремінь через спину барса. Він не заперечував.

Дара відійшла на кілька кроків.

— Тепер спробуй сісти. Не стрибай. Просто підтягнися і сядь тихо.

Джейн глибоко вдихнула, торкнулася шраму під ключицею (стара звичка) і плавно піднялася на спину барса.

Як тільки вона сіла, барс зробив один крок — і раптом злетів. Це було зовсім не те, що вона уявляла. Не було різкого ривка чи шуму крил. Барс піднявся в повітря безшумно, ніби розчинився в тіні і з’явився вже над землею. Політ був плавним, майже примарним. Вітер майже не відчувався.

Джейн відчула, як її серце підстрибнуло до горла. Вона інстинктивно стиснула ремінь.

— Дихай рівно, — почула вона голос Дари знизу. — Він відчуває кожен твій страх.

Джейн змусила себе розслабити плечі і почала дихати в одному ритмі з барсом. Повільно. Глибоко.

Барс відреагував миттєво — його політ став ще плавнішим. Він зробив широке коло над полем, потім плавно знизився і м’яко приземлився.

Джейн зіскочила на землю. Ноги трохи тремтіли, але на обличчі була широка, майже дитяча посмішка.

Дара кивнула з задоволенням.

— Непогано для першого разу. Більшість новачків після першого польоту падають на коліна або блюють. Ти тримаєшся.

Джейн торкнулася холки барса. Той повернув голову і тихо муркнув — низьким, глибоким звуком, який відчувався більше в грудях, ніж вухами.

— Як його звати? — тихо запитала Джейн.

Дара посміхнулася.

— Це він сам тобі скаже. Коли буде готовий.

Барс подивився на Джейн своїми срібними очима. У цьому погляді було щось дуже старе і водночас дуже довірливе.

Джейн тихо прошепотіла:

— Дякую, що обрав мене.

Барс торкнувся носом її руки — один раз. Потім розчинився в тіні і зник, залишивши після себе лише легкий холодок.

Дара поклала руку Джейн на плече.

— Він повернеться. Вони завжди повертаються до тих, кого обрали. Але запам’ятай: Сніговий Барс — не лише транспорт. Це частина твоєї тіні. Якщо ти зрадиш себе — він зрадить тебе.

Джейн кивнула. Вона вже знала: цей барс — унікальна тварина. Він по-справжньому побачив її темну частину… і все одно обрав.

* * *

Того ж дня після обіду в розкладі стояв обов’язковий предмет першого курсу — «Теорія Завіси та Симбіозу». Аудиторія була розташована глибоко в підвальному рівні, де стіни були вкриті чорним каменем, а повітря завжди було холодним і важким.

Джейн зайшла однією з останніх і сіла поруч з Лірою. Марк уже сидів попереду, нервово постукуючи пальцями по парті.

— Ти в порядку? — тихо запитала Ліра. — З ранку виглядаєш… розгубленою.

— Все нормально, це мій нормальний стан — збрехала Джейн. Насправді нитка симбіозу весь час тягнула її думки до Кайрена. Вона постійно відчувала його присутність десь у східному крилі.

На підвищенні з’явилися двоє викладачів.

Професорка Елізабет Морн — та сама деканка, яку Джейн вже бачила. Поруч з нею стояв молодий чоловік років двадцяти восьми — асистент професора, доктор Еріан Сілвер. Високий, стрункий, з темним волоссям і проникливими зеленими очима. Він викладав практичну частину симбіозу.

— Сьогодні ми поговоримо про Завісу, — почала професорка Морн холодним, чітким голосом. — Завіса — це не просто темрява. Це межа між нашим світом і тим, що лежить за ним. Коли ви занурюєтеся в неї, ви віддаєте частину себе: спогади, емоції, іноді навіть шматки тіла. Чим глибше занурення — тим більше ви втрачаєте. Найсильніші стабілізатори, як Кайрен Вейл, вже ходять по краю. Ми боїмося не тільки того, що Завіса поглине студентів. Ми боїмося, що одного дня вона прокинеться і поглине всю академію.

Еріан Сілвер продовжив, його голос був м’якшим, але не менш серйозним:

— Симбіоз з есенцією — єдиний спосіб утримати рівновагу. Але симбіоз небезпечний. Він створює зв’язок, який може перерости в одержимість. Деякі пари після глибокого симбіозу вже не можуть жити один без одного… або вбивають один одного, щоб звільнитися.

Джейн відчула, як її щоки спалахнули. Вона знала, про що він говорить.

Після лекції студенти почали виходити. Ліра схопила Джейн за руку.

— Мені треба… поговорити з доктором Сілвером про практичне завдання. Зачекай мене тут, гаразд?

Джейн кивнула, але щось у голосі подруги змусило її насторожитися.

Вона залишилася в коридорі, а Ліра швидко повернулася в майже порожню аудиторію.

Через кілька хвилин Джейн почула тихі голоси. Двері були прочинені. Вона не хотіла підслуховувати, але ноги самі піднесли її ближче.

— …не можемо продовжувати так, Ліро, — голос Еріана був низьким і напруженим. — Ти на першому курсі. Якщо хтось дізнається…

— Ніхто не дізнається, — прошепотіла Ліра. У її голосі було бажання і відчай одночасно. — Я обережна. Просто… мені потрібно це. Після останнього ритуалу я не можу думати ні про що інше.

Джейн зазирнула у щілину.

Ліра стояла притиснута до краю стола. Еріан Сілвер був зовсім близько — одна його рука лежала на її талії, друга повільно піднімалася по її стегну під мантією. Ліра заплющила очі, дихання стало уривчастим.

— Ти знаєш, що це заборонено, — прошепотів він, але не відступив. Навпаки, нахилився і поцілував її шию. Ліра тихо застогнала, пальці вп’ялися в його сорочку.

— Я знаю… але я не можу зупинитися. Коли ти торкаєшся моєї есенції на практиці… я відчуваю тебе всюди.

Еріан притиснув її сильніше до столу. Його рука повністю зникла під мантією. Ліра вигнулася, прикусивши губу, щоб не видати голосного звуку.

— Один раз, — хрипко сказав він. — Тільки сьогодні. А потім ми припинимо.

Вони поцілувалися жадібно, майже відчайдушно. Джейн відступила назад, серце калатало. Вона швидко пішла коридором, намагаючись не шуміти.

Через десять хвилин Ліра наздогнала її біля сходів. Щоки в неї були червоні, волосся трохи скуйовджене.

— Вибач, що затрималася, — сказала вона, намагаючись звучати природно.

Джейн подивилася на подругу.

— Ліро… ти і доктор Сілвер?

Ліра різко зупинилася. Обличчя стало блідим.

— Ти бачила?

— Не все. Але достатньо.

Ліра схопила Джейн за руку і потягла в бічну нішу.

— Будь ласка, нікому не кажи. Це почалося на вступному курсі. Він… він допомагає мені контролювати есенцію. Але тепер це вже більше. Я знаю, що це небезпечно. Якщо деканка дізнається — його звільнять, а мене відрахують. Але я не можу зупинитися. Коли він торкається мене під час ритуалу… це відчувається так, ніби вся Завіса всередині мене зникає.

Джейн мовчала. Вона думала про Кайрена і про те, як сильно тепер тягне її до нього.

— Я розумію, — тихо сказала вона нарешті. — Просто будь обережною. Завіса забирає не тільки емоції. Вона забирає розум.

Ліра кивнула, але в очах у неї був страх і одночасно блиск.

— А ти? Я бачу, як ти дивишся на Кайрена. Симбіоз уже почався?

Джейн відвела погляд.

— Почався. І я не знаю, як його зупинити.

Вони пішли разом коридором. Джейн відчувала, як нитка всередині неї пульсує сильніше. Вона вже шукала привід, щоб знову знайти Кайрена сьогодні ввечері.

А десь у глибині академії, у кабінеті деканки, професорка Морн стояла біля вікна і дивилася в темряву.

— Вони знову починають, — тихо сказала вона сама до себе. — Симбіози стають глибшими. Якщо Тіньовий Принц і ця Кровен дійдуть до повного злиття… ми можемо втратити контроль над Завісою. Або Завіса втратить контроль над нами.

Вона стиснула кулак. На її зап’ясті виднілася стара, майже зникла срібляста лінія — слід від давнього симбіозу, який вона так і не змогла забути. Академія Темної Завіси ховала багато секретів. І деякі з них були готові вирватися назовні.