Раді Вас бачити!

Після церемонії Розподілу Джейн швидко зрозуміла одну неприємну річ: багато студентів не любили «Дику Есенцію». Особливо ті, хто вважав себе «чистими» есенціалістами. Для них дика есенція була чимось брудним, непередбачуваним і небезпечним. Вони називали таких студентів «розколотими» або ще гірше — «отрутою».

Того дня, після тренування, Джейн поверталася до свого корпусу через західний сад. Вона йшла одна, задумавшись про свого Снігового Барса.

Раптом з-за високих кущів вийшло четверо студентів — троє хлопців і одна дівчина, всі з Факультету Есенції, з срібними значками чистої есенції на плечах.

— Дивись, хто йде, — протягнув один з них. — Розколена Кровен.

Джейн зупинилася. Вона інстинктивно торкнулася пальцями шраму під ключицею.

— Я не шукаю проблем, — сказала вона спокійно.

— А ми шукаємо, — усміхнулася дівчина. — Ти думаєш, що можеш просто прийти сюди зі своєю брудною дикою есенцією і всіх нас отруїти?

Вони оточили її. Один з хлопців штовхнув Джейн у плече.

— Покажи нам, на що здатна твоя «дика» сила.

Джейн відчула, як есенція всередині неї закипає. Вона знала, що якщо випустить її зараз, то може сильно поранити когось.

— Відійдіть, — тихо попередила вона.

Але вони не відійшли. Один з хлопців підняв руку, і тонка срібна голка есенції полетіла прямо в Джейн. Вона встигла відхилитися, але друга атака влучила їй у бік. Біль був різким, ніби її проштрикнули розпеченим металом.

Джейн застогнала і впала на одне коліно. Есенція всередині неї почала вириватися хаотично.

— Досить! — крикнула вона.

Але вони не зупинялися. Раптом усе сталося дуже швидко. З темряви між деревами вирвалася густа чорна тінь. Вона вдарила першого хлопця в груди і відкинула його на кілька метрів. Другого обплутала за ноги і кинула на землю. Третій і дівчина відскочили назад, але тінь уже оточила їх, притискаючи до землі.

Джейн підняла голову, але зір вже плив. Біль у боці був нестерпним. Вона побачила лише силует високого хлопця в темному одязі. Він швидко підійшов, підхопив її на руки і підняв.

— Тримайся, — почувся низький, знайомий голос.

Джейн намагалася розгледіти обличчя, але перед очима все розпливалося. Вона тільки відчула, як її несуть швидко і впевнено.

— Хто… ти? — прошепотіла вона, майже втрачаючи свідомість.
Хлопець не відповів. Просто притиснув її сильніше до себе і продовжив нести.

Останнє, що вона запам’ятала — холодний метал голки на шиї і тихий голос, який сказав комусь:

— Стабілізатор. Терміново. Дика есенція вийшла з-під контролю.

А потім — темрява.

* * *

Джейн прокинулася в маленькій білій кімнаті. Бік все ще болів, але вже не так сильно. Над нею схилилася цілителка.

— З тобою все добре, — сказала жінка. — Тобі пощастило. Хтось вчасно приніс тебе сюди.

Джейн спробувала сісти.

— Хто мене приніс?

Цілителка знизала плечима.

— Я не бачила. Він просто передав тебе на руки і пішов. Високий, у темному одязі. Джейн нахмурилася.

Вона згадала силует, низький голос, відчуття сильних рук… Вона ще не знала, хто це був. І що саме він, побачивши, як четверо напали на неї, не роздумуючи кинувся на захист — хоча офіційно не мав права втручатися в конфлікти між студентами. І той хтось стояв зараз у темному кутку саду, дивлячись на вікна цілительного пункту. 

***

У Академії Темної Завіси існував один непорушний звичай — Традиційний Бал Першокурсників. Він проводився завжди в останню п’ятницю вересня. Усі першокурсники зобов’язані були з’явитися на бал-маскарад, одягнені в чорне та срібне, з обов’язковими масками на обличчі. Головною традицією був «Танець Розколу» — старовинний, складний парний танець, під час якого студенти повинні були відчути есенцію свого партнера, не торкаючись один одного руками.

Після занять Джейн залишалася в Малій Танцювальній Залі майже щовечора. Це була невелика кімната з високою стелею і старими дзеркалами по стінах, які відображали рух не зовсім точно — ніби трохи запізнювалися. Саме тут проходили підготовчі уроки до щорічного Балу в Масках, який мав відбутися через два тижні.

Джейн стояла посеред зали в простій чорній сукні для тренувань. Її волосся було зібране в неохайний вузол, кілька пасм вибилося і прилипло до спітнілої шиї.

Музика грала тихо — старовинний вальс, записаний на магічному кристалі. Джейн намагалася повторити кроки, які показувала вчора викладачка танців.

Поворот. Крок назад. Підйом руки. Нахил.

Тіло не слухалося.

Вона знову спіткнулася на третьому кроці, ледь не втратила рівновагу і тихо вилаялася крізь зуби. Руки опустилися. Вона стояла, важко дихаючи, і дивилася на своє відображення в дзеркалі.

— Ще раз, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Знову запустила музику.

Поворот. Крок. Підйом руки…

Знову невдало. Нога заплуталася, плече пішло не в той бік. Джейн зупинилася, закрила очі і глибоко вдихнула.

Вона не була створена для танців. Її тіло звикло до напруги ритуалів, до контролю есенції, до болю. А тут потрібна була легкість, грація, довіра до музики і партнера.

Вона спробувала ще раз. І ще. І ще.

Кожного разу виходило трохи краще, але все одно — незграбно. Руки рухалися запізнюючись, кроки були надто різкими, спина трималася занадто прямо, ніби вона готувалася до бою, а не до вальсу.

Після чергової невдалої спроби Джейн зупинилася посеред зали, поклала руки на стегна і важко дихала. По скроні стікала крапля поту.

— Чому це так важко… — прошепотіла вона.

Вона не знала, що в темному кутку зали, за важкою оксамитовою шторою, стоїть Кайрен.

Він спостерігав за нею вже майже сорок хвилин. Його постать повністю зливалася з темрявою. Він не рухався. Тільки очі слідкували за кожним її рухом — за тим, як вона намагається бути легкою, як сердиться на себе, як знову і знову піднімає руки і пробує той самий поворот.

Коли Джейн поверталася обличчям у його бік, він тихо відступав глибше в тінь. Вона жодного разу не помітила його.

Після чергової невдалої спроби Джейн зупинилася, підняла голову і подивилася прямо в той темний куток, де він стояв.

На мить їй здалося, що там хтось є. Вона примружила очі. Але там уже нікого не було. Тільки важка штора ледь ворухнулася від протягу. Джейн зітхнула, витерла піт з чола рукавом і тихо сказала собі:

— Ще один раз. Востаннє.

Вона знову запустила музику.

Кайрен стояв уже в іншому кутку зали, глибше в тіні, і продовжував спостерігати. Його погляд був серйозним і дуже теплим водночас. Він не підійшов. Не сказав жодного слова. Просто дивився, як дівчина, яка могла контролювати дику есенцію, тепер відчайдушно намагається навчитися танцювати  — і робить це тільки для того, щоб не осоромитися на Балу в Масках. І в цю мить Кайрен зрозумів, що закохався в неї ще сильніше.

* * *

Джейн стояла перед дзеркалом у своїй маленькій кімнаті і намагалася застебнути срібну застібку на корсеті сукні. Руки тремтіли. Сукня була простою, але елегантною — глибокого чорного кольору з тонкими срібними нитками, що нагадували вени есенції. Маска лежала на столі — чорна, з тонкими срібними прожилками, що закривала верхню частину обличчя.

Вона ненавиділа це відчуття — бути на показі. Бути змушеною танцювати з кимось, кого вона не знає, і при цьому відкривати частину своєї есенції.

Двері тихо відчинилися. Увійшов хлопець, якого вона раніше не бачила. Високий, стрункий, з темно-русявим волоссям і приємною усмішкою. На ньому вже була маска.

— Вибач, що заходжу без дозволу, — сказав він м’яко. — Я почув, як ти лаєшся через цю застібку вже п’ять хвилин. Дозволиш допомогти?

Джейн обернулася. Хлопець виглядав безпечним і навіть трохи дружнім.

— Якщо можеш, — відповіла вона.
Він підійшов ближче і вправно застібнув корсет.

— Мене звати Тревіс, — представився він. — Я з другого курсу, але цього року допомагаю з організацією балу для першокурсників.

— Джейн, — відповіла вона тихо.

Тревіс відступив на крок і оглянув її.

— Виглядаєш чудово. Не хвилюйся так сильно. Танець Розколу — це більше про довіру, ніж про майстерність. Головне — не опиратися, коли відчуєш есенцію партнера.

Джейн кивнула, хоча всередині все стискалося. Вона не хотіла відкривати свою дику есенцію перед незнайомцем.

Велика Зала була заповнена до відмови. Студенти всіх курсів стояли в урочистих мантіях, прикрашених срібними і чорними елементами. Світло магічних куль відкидало м’які, але холодні відблиски на обличчя.

На підвищенні стояв директор Еліас Вейл. Високий, прямий, у бездоганно чорній мантії з тонкою срібною облямівкою. Його присутність завжди змушувала зал притихнути.

Він підняв руку. Тиша стала абсолютною.

— Сьогодні ввечері ви надінете маски, — почав він низьким, чітким голосом, який лунав по всій залі без жодного зусилля. — Але дозвольте мені сказати вам одну річ, яку ви, можливо, забуваєте за всіма цими танцями і блиском.

Він зробив паузу, оглядаючи обличчя студентів.

— Маска не приховує вас від академії. Академія бачить вас завжди. Кожен з вас несе в собі частину рани, яку ми намагаємося утримати вже сотні років. Есенція і Тінь у вашій крові — це не подарунок. Це відповідальність. Дехто з вас думає, що прийшов сюди вчитися магії. Дехто думає, що прийшов сюди знайти силу. Дехто думає, що прийшов сюди знайти себе. Ви помиляєтеся. Ви прийшли сюди, щоб не дати світу зруйнуватися. Кожен ритуал, кожен симбіоз, кожен подих, який ви контролюєте — це цеглина в стіні, яка тримає розкол закритим. І якщо хоча б один з вас втратить контроль… якщо хоча б один з вас вирішить, що його особисті бажання важливіші за баланс… тоді все, що ми будували, може розсипатися за одну ніч.

Він зробив крок уперед. Голос став тихішим, але від того ще більш пронизливим:

— Тому сьогодні, коли ви надінете маски і танцюватимете, пам’ятайте: під маскою ви все одно залишаєтеся вами. Під музикою все одно тече Есенція. Під вашими ногами все одно чекає Тінь.
І якщо хтось із вас вирішить, що може грати у власні ігри… Академія дізнається. І академія відповість.

Він оглянув зал ще раз — повільно, ніби запам’ятовував кожне обличчя.

— Насолоджуйтеся балом. Але не забувайте, чому ви тут.

Директор Вейл зійшов з підвищення без єдиного зайвого слова.

Зала залишилася в тиші ще кілька секунд, навіть після того, як музика почала грати. Джейн, яка стояла неподалік від Кайрена, відчула, як по спині пробігли мурахи. Вона зрозуміла одну річ: це була не просто промова перед балом. Це було попередження. Особливо для них двох.

У Великій Залі балу панувала напівтемрява. Сотні свічок і магічних куль створювали м’яке, загадкове освітлення. Усі студенти були в масках. Музика була повільною, майже гіпнотичною.

Коли оголосили початок Танцю Розколу, пари вийшли в центр зали. Тревіс простягнув Джейн руку. Вона поклала свою долоню на його, хоча й не торкалася шкіри — правила забороняли прямий контакт під час цього танцю.

Музика почалася.Вони почали рухатися. Танець був повільним, майже ритуальним. Кроки були точними, але плавними. Джейн намагалася розслабитися, але її есенція вже почала реагувати. Тонкі сріблясті нитки з’явилися навколо її зап’ясть.
Тревіс усміхнувся під маскою.

— Ти справді сильна, — тихо сказав він. — Я відчуваю твою есенцію. Вона… дика.

Джейн не відповіла. Вона просто намагалася контролювати потік.

А в цей час, стоячи на балконі другого ярусу, за ними спостерігав Кайрен.
Він був у чорній масці з однією срібною лінією через очі. Його погляд був прикутий до Джейн. Він бачив, як її есенція реагує на Тревіса, як срібні нитки між ними стають яскравішими. Бачив, як Тревіс нахиляється ближче і щось тихо говорить їй.

Кайрен стиснув поруччя балкона так сильно, що дерево затріщало. Його тінь навколо пальців згустилася. Він ненавидів це відчуття — ревнощі, змішані з чимось набагато глибшим і темнішим. Він хотів спуститися вниз, відірвати її від Тревіса і заявити на все, що вона — його. Але він залишався на місці.

Тревіс тим часом обережно вів Джейн у танці. Його рухи були впевненими, майже ніжними.

Вона танцювала з ним, не торкаючись.

Чорна сукня Джейн, наче створена з ночі та приглушеного крику, плавно колихалася в такт музиці. Глибокий вугільний колір тканини переливався темно-бордовим, ніби стара кров, що проступила крізь шовк. Об’ємна спідниця з численних шарів мережива і атласу розгорталася навколо неї важким шурхотом, а при кожному русі крізь розрізи проглядали криваво-червоні підкладки.

Корсет щільно облягав її стан, підкреслюючи кожну лінію, а довгі прозорі рукави з тонкого чорного мережива здавалися майже невагомими, хоча й ховали в собі силу. На грудях і талії виблискувала делікатна срібляста вишивка — тонкі готичні візерунки, схожі на павутиння або зламані крила.

Але найсильніше враження справляла маска.

Чорна, ніби викувана з темного срібла, вона закривала верхню частину обличчя Джейн. Витончений металевий орнамент обіймав вилиці, а з лівого боку піднімалися кілька довгих чорних пір’їн, що тремтіли при кожному повороті голови. Маска була водночас елегантною і хижою — вона не приховувала очей повністю, а лише робила їх глибшими, темнішими, небезпечнішими.

Джейн танцювала з Тревісом на відстані подиху, але їхні тіла не зустрічалися. Її рука в мереживній рукавичці була витягнута в повітрі, майже торкаючись його пальців у чорній шкіряній рукавичці, але так і не доторкаючись.

Вона підняла підборіддя, і пір’я на масці легенько затремтіли. У світлі свічок її силует здавався водночас крихким і незламним, наче темна королева, яка дозволила собі танцювати з тінню.

— Ти напружена, — тихо сказав він. — Розслабся. Довірся мені хоч на мить.

Джейн підняла погляд. Під маскою його очі здавалися теплими.

— Я намагаюся, — відповіла вона.

Вона не бачила, як Кайрен на балконі відвернувся і пішов у темряву, стискаючи кулаки.

Танець закінчився. Тревіс легенько вклонився і поцілував її руку крізь маску.

— Дякую за танець, Джейн. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

Він зник у натовпі.

Джейн залишилася стояти посеред зали, відчуваючи, як серце калатає. Вона не знала, чому цей танець змусив її почуватися так неспокійно. Але вона точно знала одне — Кайрен спостерігав за нею весь час. І його погляд був далеко не байдужим.

Велика Зала вже була наповнена музикою і мерехтінням магічних вогників. Усі першокурсники були в масках — чорних, срібних, з тонкими прожилками, що нагадували вени есенції. Атмосфера була водночас святковою і трохи загрозливою.

Джейн стояла біля однієї з колон, тримаючи в руках келих з пряним вином. Вона почувалася незручно в масці — ніби ховалася від самої себе. Раптом музика трохи змінилася — стала повільнішою, глибшою.
Джейн відчула, як хтось зупинився поруч. Вона підняла очі. Перед нею стояв Кайрен. Він був у чорній масці з однією тонкою срібною лінією, що проходила через очі. Навіть під маскою його погляд був упізнаваний — холодний, інтенсивний, з тією самою прихованною бурею, яку вона вже навчилася відчувати.

Він простягнув їй руку — долонею вгору.

— Потанцюй зі мною, — сказав він тихо, але так, щоб тільки вона почула.

Джейн завмерла. Це було не прохання. Це було щось більше. У його голосі відчувалася напруга, ніби він сам не був до кінця впевнений, що робить.

Вона подивилася на його руку. Потім знову в очі — ті, що дивилися на неї крізь прорізи маски.

— Навіщо? — тихо запитала вона.

Кайрен не відвів погляду.

— Бо я тебе запрошую на танець.

Повітря між ними ніби згустилося. Джейн відчула, як її есенція мимоволі відреагувала — тонка срібляста нитка прослизнула між ними на мить. Вона поклала свою руку в його.

Кайрен повів її в центр зали. Вони рухалися повільно, майже ритуально. Руки не торкалися безпосередньо — правила забороняли. Але їхні есенція і тінь все одно знаходили один одного. Срібні нитки Джейн і чорні тіні Кайрена перепліталися між ними, утворюючи тонку, майже невидиму павутину.

Кайрен дивився на неї не відриваючись. Під маскою його очі були темними, голодними і водночас болісно ніжними.

— Ти боїшся мене? — тихо запитав він, коли вони зробили черговий поворот.

Джейн не відвела погляду.

— Я боюся того, що відбувається між нами.

Він ледь нахилив голову.

— А хіба є “ми”?

На мить музика ніби стихла для них обох. Вони рухалися синхронно, ніби вже давно знали один одного.

Кайрен нахилився трохи ближче — настільки, що вона відчула тепло його дихання крізь маску.

— Якщо ти скажеш зупинитися… я зупинюся, — прошепотів він.

Джейн мовчала кілька секунд.

Потім тихо відповіла:

— Я не хочу, щоб ти зупинявся.

Кайрен не відповів словами. Але його тінь ніжно, майже обережно обвилася навколо її зап’ястя — не для контролю, а ніби для того, щоб сказати: «Я тут. І я не піду».

Танець закінчився. Вони зупинилися посеред зали, все ще тримаючись поглядами. Кайрен відпустив її руку останньою — дуже повільно, ніби шкодував про це.

— Дякую за танець, — сказав він тихо.

І пішов, не озираючись.

Джейн залишилася стояти серед інших пар, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Вона ще не знала, що цей танець стане початком чогось набагато більшого і небезпечнішого. Але вже відчувала — між нею і Кайреном більше не буде простого «ми просто партнери».

Через деякий час вона побачила, як Кайрен повертається, та ж маска, він підійшов і поцілував її, поцілунок стався так раптово, що Джейн і не зрозуміла чи вона тому рада. І поки вона стояла збентежено дивлячись на нього, інший хлопець у такій же масці наблизився до неї, схопив її за руку та потягнув у темний коридор, подалі від зацікавлених поглядів.

Джейн почала важко дихати, бо для неї було важко так швидко йти. Місцями вона підбігала, щоб наздогнати хлопця.

— Відпусти, — ледь чутно промовляла, бо на більше сил в неї не було.

Хлопець зупинився десь посеред коридору. Повернувся до неї і повільно зняв маску. Кайрен. Тоді хто її поцілував там?

— Обережно з тими, кому дозволяєш себе цілувати.
З цими словами він простягнув їй підвіску. Вона її не могла знайти зі вчора.

— Ти загубила, коли на тебе напали.

— То це був ти….— вона ніяково подивилася на нього. — Дякую.

—  Наступного разу пильнуй сама свою підвіску.

Він повернувся і почав віддалятися від неї. Джейн почала ридати, вона ледь трималася всі ці дні в Академії. А тепер її поцілував інший і Кайрен це бачив. Відчай поглинув її. Вона побігла за ним по коридору, намагаючись його наздогнати і наздогнала.

— Вибач, він сам мене поцілував, я навіть не знаю хто то був.

— Тревіс. 

— Вибач.

— Нема за що. Хіба ми разом? Не думаю.

— Навіщо ти так зі мною?

— Як?

— Так зневажливо.

— А хто ти така, щоб я з тобою поводився не так як з усіма?

Джейн не витримала. Вона плюнула йому на бездоганно чисте взуття.

— Пішов ти у абіс!

Він схопив її рукою за щоки, подивися холодним поглядом та міцно поцілував її. Вона видерлася та витерла губи. 

— Ненавиджу тебе, —  прошепіла Джейн.

Розвернулась та гордо пішла.

* * *

Після балу першокурсників минуло кілька днів. Джейн стояла біля вікна бібліотеки, тримаючи в руках книгу про контроль есенції, але сторінки вже давно не перегортувала. Її думки постійно поверталися до танцю.

До Тревіса.

Він з’явився несподівано — спокійний, уважний, з м’якою усмішкою і впевненими рухами. Під час танцю він не тиснув, не намагався зануритися глибше в її есенцію, просто вів її плавно і говорив тихим, приємним голосом. Джейн зловили себе на думці, що з ним було… легко. Надто легко. Але щось у ньому змушувало її триматися на відстані.

— Ти знову про когось думаєш? — тихо запитала Ліра, яка підійшла непомітно.

Джейн зітхнула.

— Так. Про Тревіса. Він… нормальний. Навіть приємний. Але я не хочу нікого підпускати близько. Особливо зараз. Кайрен відштовхнув мене. Він просто грається моїми почуттями. Як же він дратує...

Ліра кивнула, але в її очах промайнула цікавість.

— Того, про кого ти думаєш, звати Тревіс Ешвуд. Він на другому курсі. Кажуть, він дуже близький до директора Вейла. Деякі навіть шепочуть, що він його родич.

Джейн трохи насупилася, але нічого не сказала. Вона вирішила тримати Тревіса на відстані. Було в ньому щось занадто ідеальне. Занадто правильне. Ще й поцілунок без її дозволу. Вона відповіла, але ж вона думала, що то Кайрен.