Раді Вас бачити!

Нескінченний дощ перетворював околиці Торсена на розмиту акварель сірого та чорного. Краплі стукали по склу ритмічно й невблаганно, наче пальці мерця, що проситься всередину. Джейн Кровен стояла біля вікна старої хатини, де саме повітря пахло цвіллю та забуттям. Деревина під її ногами рипіла від кожного подиху, а холод від шибки просочувався крізь шкіру прямо до кісток.

У відображенні на неї дивилася худорлява, темноволоса з блідою шкірою, що здавалася майже прозорою в сутінках, і очима, в яких застигла вікова втома, дівчина. У свої сімнадцять Джейн відчувала себе не підлітком, а реліквією, яку випадково залишили в цьому часі.

Останні чотири роки були повільним згасанням. Тітка Маргарет прийняла її не з любові, а з похмурої релігійної чесноти, яка більше скидалася на покарання. У цій хатині панувала тиша, що здригалася лише від сухого кашлю старої та її постійного бурчання.

«Така ж дика, як і твоя мати», — кидала Маргарет, хрестячись щоразу, коли Джейн заходила до кімнати.

Але найбільше тітку лякала кров. Коли Джейн випадково поранила руку, рана не поспішала затягуватися. Густа, надто темна рідина повільно стікала по пальцях, а в її глибині наче спалахували мікроскопічні срібні іскри. Тітка відверталася з виразом такої огиди, ніби побачила перед собою не племінницю, а змію, що скидає шкіру.

Джейн навчилася бути невидимкою. Вона звикла до того, що вночі її власна шкіра починала випромінювати слабке, мертвотно-бліде сяйво, що пульсувало в такт серцебиттю. Разом із ним приходили шепоти. Сотні голосів, що перепліталися в незрозумілий гул, пропонуючи силу, від якої закипав мозок.

Есенція всередині неї була не даром — вона була хижаком. Вона дряпала ребра зсередини, вимагаючи виходу, благаючи дозволити їй спалити цей маленький, нікчемний світ. Джейн стиснула кулаки до білих кісточок, стримуючи цей внутрішній шторм, і боялася. Боялася, що одного разу її воля зламається раніше, ніж тіло.

Мати забрала таємницю її походження з собою в могилу. Лише одна фраза, вимовлена гарячковим пошепки перед останнім подихом, лишилася дороговказом у темряві: «Якщо колись відчуєш, що більше не можеш контролювати те, що в тобі — їдь в Академія Завуальованої Сутності. Тільки там тебе зможуть навчити… або вбити, якщо не вийде».

Після смерті Маргарет будинок став остаточно порожнім. Містечко Торсен виштовхувало Джейн, як чужорідне тіло. Сусіди переходили на інший бік вулиці, а собаки замовкали, коли вона проходила повз. Вона була наче привидом.

Лист, знайдений у речах матері, став останньою краплею. Старий пергамент, скріплений печаткою з чорного воску, і коротка записка, що пахла сушеною лавандою та старим болем: «Вона сильніша, ніж я була». Ці слова стали для Джейн і вироком, і благословенням.

Наступного ранку Торсен залишився позаду — мовчазний, мокрий і ворожий. Джейн сиділа у вагоні потяга, притискаючи до себе стару валізу. Колеса вистукували ритм, який здавався відлунням тих самих нічних шепотів.

Вона їхала туди, де готичні шпилі Академії пронизують низькі хмари, а повітря просякнуте магією та кров’ю. Вона не знала, чи є це місце школою, чи в’язницею. Вона не знала, чи зустріне там союзників, чи монстрів, страшніших за ту, що живе в її дзеркалі.

Джейн Кровен більше не хотіла ховатися. Якщо її доля — згоріти в срібному полум’ї власної сили, вона зможе це зробити з розплющеними очима.

Академія Темної Завіси чекала. Вона їхала туди, де, за словами матері, її або навчать жити з тим, що в ній тече… або допоможуть, щоб це не вбило всіх навколо.

Джейн не боялася смерті. Вона боялася прожити все життя, так і не дізнавшись, ким вона є насправді.