— Пані Ясю, це наш новий інвестор із Європи, пан Михайло, — представив колега чоловіка, що стояв біля вікна.

Чоловік обернувся. Яся завмерла. Це був він. Ті самі очі, які вона бачила в снігах багато років тому, коли він залишив ту кляту записку. Тільки тепер він не був бідним хлопцем. Перед нею стояв впевнений мільйонер.

— Міша? — ледь чутно прошепотіла вона, забувши про професійну етику.
— Ми знайомі? — його голос став нижчим, але в погляді промайнула іскра впізнавання.

Він ще не знав, що жінка перед ним — та сама дівчинка-підліток, яка бігла за ним у заметіль. І він точно не знав, що саме вона зараз піклується його біологічних доньок, Беллу та Еліну, поки Олександра грає роль «світської левиці».

Ми були юними. Закоханими. Щасливими.

Ми вірили, що кохання сильніше за страх, чужу ненависть і волю батьків.

Ми помилилися.

Одного дня його просто забрали з мого життя. Без права попрощатися. Без права боротися. Без права чекати.

Минуло п'ять років.

Я навчився посміхатися, працювати, ходити на побачення й удавати, що давно забув своє перше кохання. Але щовесни серце знову починає кровоточити, ніби той день ніколи не закінчувався.

Та що, якщо минуле ще не сказало свого останнього слова?

Що, якщо людина, яку ти так довго намагався забути, одного дня повернеться?

І чи можна пробачити того, хто колись розбив тобі серце, навіть якщо ти досі його любиш?