Звичного світу більше не існує. Людство, охоплене жагою до прогресу, майже винищило себе. Міста зруйновані, технології зникли, а мільярди людей загинули від стихій та хвороб. Дітей-сиріт, які втратили батьків, виселяють до ізольованих міст — Колоній. Ріка все життя живе в одній з десяти таких Колоній, де існують суворі правила: підкорятися Дорослим, працювати, вчитися, не тікати. Вона знає, що діти, у яких є батьки, ніколи не потрапляють до Колонії. Але одного разу щось іде не так...
Коли Ріка зустрічає загадкових новоприбулих, її звичний світ всього за кілька днів перевертається догори дриґом. Вона намагається дізнатися правду про своє минуле й майбутнє. Але чи зможе вона розкрити всі таємниці та змінити свою долю? І чи вистачить їй сил, щоб захистити тих, кого вона любить?

Світ Колонії здавався Ріці зрозумілим — рівно настільки, наскільки їй дозволяли його бачити. Правила, навчання, покарання… усе мало сенс. Або принаймні вміло створювало його ілюзію. Та деякі запитання не зникають. Вони лише накопичуються, тиснуть, вимагають відповіді.
Нові знайомства підштовхують Ріку зробити крок далі — за межу, яку краще було б не перетинати. І те, що відкривається по той бік, перекреслює все звичне: Колонію, Дорослих, саму суть «майбутнього». Правда виявляється значно простішою — і водночас значно жорстокішою, ніж вона могла уявити. І коли система більше не здається хаотичною, стає очевидним інше: вийти з неї без наслідків неможливо.

Літо. Невеличке містечко. Троє подруг знаходять старий ліхтар у покинутій частині парку. Хтось колись писав під ним листи — записки, що викликають у кожної мурашки.

Наташа читає першу записку і каже:

“У мене мурашки. Це знак.”

Фаїна загадує бажання — і наступного дня зустрічає загадкового хлопця, який, здається, знає її сни.

Поліна вперше за літо не може заснути. Їй сниться море — бурхливе, темне, і голос: “Повір — і знайдеш.”
Вони починають слідкувати за ліхтарем — і знаходять серію послань, які змінюють їхні серця. Здається, хтось знає кожну з них краще, ніж вони самі.