Раді Вас бачити!

Перш ніж почати...

Ця історія містить ненормативну лексику, відверті сцени інтимного характеру, бійки,

а також згадки про вживання алкоголю й наркотичних речовин.

Усі події та персонажі є художнім вимислом.

Автор не закликає до подібного способу життя і не виправдовує дії героїв.

Тільки 18+

Привіт! Мене звати Юля Симонова, і це історія про мене.

Зовні я — наче звичайна дівчина, але все ж вважаю себе симпатичною. Великі блакитні очі й довгі вії надають мені тієї самої «невинної милоти», яку я, не приховую, періодично пускаю в хід. 

А що? Якщо «погляд кошеняти з мультика» допомагає пролізти без черги або пом’якшити чиюсь злість — гріх не скористатися. Це не підлість. Це жіноча хитрість.

Я у гарній формі: мої 47 кілограмів тримаються завдяки танцям. Із дванадцяти років я закохана в музику й рух. Але, звісно, зі своїми тарганами в голові. На змагання не їжджу — хореограф вмовляє, та я вперто відмовляюся. Мені не потрібні медалі й оплески — я танцюю для себе. Для задоволення, так би мовити.

Загалом, впертістю природа мене точно не обділила. А ще — наївною вірою в справжнє, дурне, всепоглинаюче кохання.

Ну що ж… усе починалося ось так:

Про мене раптом згадали родичі, з якими ми благополучно довгий час не спілкувалися. Не те щоб я їх ненавиділа — по суті, нічого лихого мені не зробили. Просто… не визнавали. Ні як доньку, ні як онуку. А раз так — для мене вони ніхто, і сенсу спілкуватися з «ніким» я не бачила. Та й вони проходили повз, навіть не вшановуючи поглядом. Загалом — «взаємна повага».

Але раптом сталося «диво» — або, радше, дивина. Рідня вирішила, що в них усе-таки є онука. Щоправда, тато цього ентузіазму не поділив. Думаю, він і моє ім’я ледве згадає. Чоловік живе для себе, мандрує світом… і, як виявилося, вже встиг "зробити" ще трьох синів і одну доньку — моїх рідних братів і сестру. Де вони живуть, ніхто до пуття не сказав.

Весело, правда? Прямо тато мрії, їй-богу.

Мама пішла від нього, коли була вагітна мною. Там цілий сценарій на «Оскар», але зараз не про це. Вона вдруге вийшла заміж, зачинила минуле на замок і забула про ту сім’ю. До недавнього дня — адже саме вони раптом об'явилися, вирішивши, що я тепер гідна їхньої уваги. І все ж у мені тече їхня кров. Як вони гордо заявили.

Було б чим пишатися.

Ну це так, короткий екскурс у моє життя!

А справа була ось у чому… Мені шістнадцять. Вік, коли хлопці вже починають здаватися цікавішими за морозиво. Зараз зрозумієте, до чого я веду.

І ось я знайомлюся зі своїм двоюрідним братиком Ілюшкою — йому всього три роки. Чесно, він був єдиною радістю того вечора. Бо сидіти в гостях, де тобі зовсім не хочеться бути, — задоволення сумнівне. Але я вихована, просто встати й піти не могла. Хоча не раз про це думала. І навіть кілька разів майже зважувалась.

Маму Ілюші звати Ірина — дружина рідного брата мого біологічного батька. Точніше, вже колишня (там реально всі чоловіки з причудами в цій родині).

З нею у нас одразу зав’язалися хороші, дружні стосунки. Ми швидко перейшли на «ти», я навіть пожартувала, мовляв, «ти, схоже, не з цієї рідні — от і подружилися». Різниця у віці нас не бентежила: завжди було про що поговорити.

А от тут і починаються мої «веселощі».

Знаєте, і все було б нічого, якби не її, Іри, старший син від першого шлюбу — Богдан.

Він приїхав забирати маму з братом. І коли увійшов, я… усе. Просто розтанула. Він сподобався мені з першого погляду. Як ви вже й зрозуміли.

Високий, широкоплечий, чорне волосся, сірі очі, впевнений погляд. Красень, який явно знає собі ціну. Боксер. Мрія з дівочих фантазій.

І вишенька на торті — різниця у віці — чотири роки. Зараз це прірва. Для нього я — дитина. У нас зовсім різні інтереси.

Це трохи приземлило мене, але… Мій пильний погляд Іра помітила одразу. Здається, його помітили всі. Окрім самого Богдана. Або зробив вигляд, що не помітив — не знаю.

Він кинув коротке:

— Привіт, — і втупився в телефон, навіть не давши мені шансу на нормальну розмову.

А я дивилася на нього весь вечір, чудово розуміючи, як це безглуздо. Але ж це був перший хлопець, який зачепив мене просто своїм існуванням.

Є ще такі дурепи? Чи я одна така?

Іра, звісно, усе помітила. Та більше того — почала нахвалювати сина так, що мені здавалося — зараз дістане рекламну листівку: «Вільний. Красивий. Перспективний». Почули б ви її — теж так подумали б.

І почала вона мені тонко натякати. Ну як тонко?! Вона прямим текстом сказала, що в нього немає дівчини, що він хоче закінчити навчання, а вже потім думати про стосунки.

Загалом ви вже зрозуміли, так? Іра взялася за сватання. Особливо не соромлячись цього. І навіть не приховуючи.
Навіть Богдан кілька разів робив їй зауваження:

— Мамо, пригальмуй, будь ласка, із захопленням — воно нікому не цікаве.

І:

— Досить! Або поїдете додому на таксі!

Одразу ясно — характерний хлопець.

Я, як нормальна людина, — знітилася і постаралася перевести тему в інше русло. Але тема то інша, а погляд усе одно летить в один бік — на нього.

Мені навіть здалося, що кілька разів я ловила на собі його погляд. Чи це я собі вигадала?

Наприкінці вечора Іра взяла з мене слово, що я прийду до них на чай. А я вже встигла намалювати в голові романтичний план:

зачеплю його, сподобаюся, стану тією, кого він запам’ятає.

Вік. Що ще сказати?!

Хоча… є що сказати:

«Господи, поверни всім закоханим дурепам мозок на місце одразу. Бо потім вибиратися з тієї дупи, в яку вони самі ж і залазять, дуже важко.»

Коли ми залишилися наодинці, Іра сказала:

— Знаєш, Юль, ти мені подобаєшся. Я б хотіла, щоб у мого Боді була така дівчина.

Я зніяковіла:

— Дякую, приємно. Але… я ж не в його смаку. Він дав це зрозуміти. І вік…

Хоч і підсіла на нього, як бджоли на мед, але ж мізки на місці. 

Та Іра взялася за цю справу серйозно!

— Різниця у віці — справа другорядна, — махнула вона рукою, одразу зрозумівши, що я маю на увазі. — Ти красива, розумна, скромна. І він на тебе дивиться, хоч і думає, що ніхто не помічає.

Серйозно? Моє серце в той момент зробило кульбіт.

Але все одно відмахуюся. Гордість, блін. Вона вже носа почала висовувати.

— Тобі здалося, — мимрю я. — Я ж кажу — не в його смаку.

Іра ледь усміхається. Кілька секунд мовчить. Сваха-стратег.

— Юль, я все бачу, — з напівусмішкою каже. — Не сліпа. Сина знаю добре. Я в нього спитаю — так, непомітно. Хочеш?

— Хочу, — сором'язливо усміхаюся.

Отже, я спалилася. Причому одразу.

— Ось і чудово, — сяє Іра. — Я теж хочу, щоб у нього була хороша дівчина. А не ті видри… — вона запинається. — Біля нього вічно крутиться бозна-хто. А ти мені до душі — чесно.

Ну я й наділа рожеві окуляри. Знаєте, такі — величезні, що тримати треба двома руками. І, звісно, вони сіли як влиті.

Додому я буквально летіла, а не йшла. Щаслива! Ірі я справді подобаюся, а ще ж вона знає, куди тицьнути — натякнула, що Богдан теж не зовсім байдужий. А я, свята наївність, одразу крила розпустила.

Наївність — моє друге ім’я. А дурість — третє. Але це стане ясно потім. Там — далі.

Я ж не зовсім дурепа, розумію: між нами прірва. Його не цікавлять прогулянки за ручку під вікнами. І дивитися зі мною фільми, жуючи попкорн, — не буде. Але все ж… сподівалася хоча б на спілкування. Хоч якесь.

Дай Боже, моя симпатія не обернеться бідою. Бо зі своїм запальним характером я ще як можу щось утнути.