Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Смт Великі Лози. Ріана.

Ріана провела долонею по обличчю, намагаючись відігнати образ, та щось не відпускало. Мирон. Тепер це його ім’я. Він повернувся — як і обіцяв, — помираючи від важких ран на її руках. Володар був її останньою надією на спасіння, але він покинув її.

Ріана тремтячою рукою дістала з пачки тоненьку папіросу й закурила. Думки знову понесли її в ті далекі, давно забуті часи, коли вона, наче новонароджена дитина, робила перші кроки й пізнавала цей світ.

Її погляд ковзнув по вікнах, що потопали в мороці. І раптом, як тепла хвиля крізь нічний холод, свідомість віднесла її назад — туди, де все здавалося нереальним, мов сон. Палац Володаря.

У її пам’яті розгортався інший світ — теплий, мов спогад про давно втрачену батьківщину. Там час спливав повільніше. Повітря пахло ладаном, деревом і сонцем. Ступаючи по блискучій підлозі в бібліотеці чи саду з чорного мармуру, вона відчувала себе ніби тінню самої себе — поки не почала змінюватися.

Слуги — мовчазні, але не байдужі. Вони навчили її тримати спину рівно, володіти собою, мовчати там, де хочеться кричати. А ще навчили дивитися людям в очі. Але головне навчання приходило від нього.

Володар.

Його тінь падала на все, що її оточувало. Його кроки лунали в залах, змушуючи серце стискатися. Але він ніколи не вдарив. Ніколи не підвищив голос. Лише дивився — так, ніби бачив її наскрізь. І з часом цей погляд перестав її лякати. Навпаки — став безпечним, майже заспокійливим.

Вона згадала той вечір, коли сіла поряд із ним, не дочекавшись дозволу. Його тиша не була докором. І коли вона вперше за довгі роки засміялася — щиро, раптово, — він дивився на неї, і вона побачила в його очах щось, чого досі не знала: гордість.

А потім були інші моменти. Їхні розмови. Його рідкісні, але точні слова. Його присутність у нічному саду. Її пальці, що мимоволі торкалися його мантії, коли він проходив повз. Його дотик — випадковий, але пам’ятний, як тавро.

Він ніколи не вимагав. Але вона відчувала, що одного дня все зміниться. Що його погляд сягне глибше. Що її серце вже належить йому.

І в цьому не було страху. Лише — очікування.

І нарешті це сталося. Одного дня, коли осінь уже торкалася садів Палацу бурштиновими пальцями, Ріана сиділа на кам’яній лаві біля фонтану, загорнувшись у легку накидку. Повітря було прозоре, листя падало повільно, ніби боялося зламати тишу. Вона слухала, як дзюрчить вода, і не помітила, як він підійшов.

Володар не сказав ні слова. Просто поставив перед нею невеликий кошик, накритий тонкою тканиною.

— Що це? — прошепотіла вона, не наважуючись доторкнутися.

— Подарунок, — відповів він спокійно.

Вона підняла тканину — і серце її здригнулося. Там, згорнувшись клубочком, спало крихітне створіння — кошеня з шерстю кольору вечірнього сонця і білими лапками, немов у рукавичках. Воно ворухнуло вушками й позіхнуло, як маля, ніби відчуло, що дім його — тут.

— Воно осиротіло, — тихо сказав Володар.

Вона підняла погляд і зустріла його очі — не суворі, не владні, а тихі й теплі, ніби західне світло, яке вже торкалося муру за його спиною.

Вперше вона не відчула тягаря цієї тиші. Вона просто кивнула — і обережно взяла кошик на руки, притискаючи до грудей, як щось найдорожче. І в цей момент вона зрозуміла, що вже не боїться. Що її шлях не примусовий. Що вона прийде до нього — не з наказу, а сама.

Бо йому вдалося щось, чого не зміг ніхто інший: він дав їй право бути собою.

Небо затягнули фіолетово-сріблясті хмари. Палац засинав. Слуги вже загасили факели в коридорах, лишивши лише кілька ламп із м’яким золотим світлом. Ашарат стояла біля дверей. Її пальці стиснулися на тонкій тканині накидки. Серце билося повільно й гучно — кожен удар луною в порожнечі.

Вона не стукала. Просто натиснула дверну клямку й увійшла.

У кімнаті було напівтемно. Світив лише один каган на столі, що кидав м’яке світло на темну дерев’яну поверхню, а поруч — сувій пергаменту. Володар стояв біля вікна, спиною до неї. Але не здригнувся, не здивувався. Мовчки обернувся. Він знав, що вона прийде.

Ріана зробила крок. Потім ще один. І зупинилася. Не знітилася, не шукала слів. Тільки поглянула на нього — широко розплющеними очима, в яких відбивалася не тінь страху, а тиша довгого вибору.

— Я думала… — прошепотіла вона. — Якщо я прийду… це має щось означати.

Він не відповів одразу. Лише підійшов ближче. Погляд його був уважний і спокійний. Його рука торкнулася її плеча. І вона не відступила.

— Це означає, що ти більше не одна, — сказав він.

І цього було досить. Її тривоги затихли. Вперше за довгий час вона не шукала, куди тікати. Лише тихо видихнула й лишилася поряд.

Він відвів її руку від накидки — повільно, наче розплутував нитку, а не торкався живої плоті. Пальці його були теплі й лагідні. Вона дозволила. Не тому що мусила. А тому що хотіла.

Він не говорив нічого зайвого  бо слова втратили значення. Тиша між ними була мов кришталь — чиста, наповнена світлом і диханням.

Він обійняв її, і вона знову відчула себе легкою. Як тоді, коли сміялася вперше, коли вітер грався її волоссям, коли в її очах з’явилося довір’я.

Їхні тіла торкалися одне одного обережно — мов танець, що починається з ледь помітного руху пальців по шкірі. Не було поспіху, лише глибоке відчуття присутності. Він торкався її так, ніби запам’ятовував кожну рису, кожну лінію, кожну тінь. Вона відповідала — несміливо, але впевнено, — бо цього разу не було страху.

Коли він зняв її накидку, вона не здригнулася. У його погляді не було нічого, окрім шанування. Її волосся розсипалося по плечах золотим потоком, а він провів по ньому пальцями, затримавшись біля вуха.

Їхня перша ніч не була схожа на легенди. У ній не було бурі чи пристрасті, яка зносить. Але була інша сила — тиша прийняття, м’якість дотику, глибина, яку несе лише довіра.

Він розкрив перед нею не своє тіло — душу. І вона ступила в неї — мов у теплу воду, залишивши позаду минуле.

І коли вони залишилися в обіймах — без слів, без страху, — її очі були вологими, але не від болю. Від того, що вперше хтось обійняв її не для того, щоб володіти, а щоб бути поруч.

Світло просочувалося крізь тканину завіси — м’яке, золотаве, мов перший подих дня. Тиша в кімнаті була не порожнечею, а теплом, що огортало, мов ковдра.

Вона лежала на боці, спиною до нього. Її волосся, розсипане по подушці, вловлювало сонячні промені — мов шовкові нитки сонця. Він не торкався її, але був поруч. Їхні руки, сплетені вночі, ще зберігали спокійний ритм довіри.

Її дихання було рівне, спокійне. Можливо, вона ще спала. А може  просто лежала, слухаючи, як світ оживає за вікном.

Він не хотів порушувати цю мить. Вперше за довгий час він відчув, що перебуває на своєму місці. Не у своїй справі, не в тінях минулого — а тут, у цьому простому ранку, поруч із нею.

Кішка, подарована напередодні, вмостилася на краю ліжка і, згорнувшись клубочком, муркотіла щось своє — мов маленький годинник життя, що рахував секунди тиші.

Вона повільно повернулася. Її очі були розмиті сном, але м’які, теплі.

— Доброго ранку, — прошепотіла вона.

— Доброго, — відповів він і посміхнувся.

Вона заплющила очі, притулившись чолом до його плеча. Його рука лягла на її талію — легко, наче боявся зламати чари. Кішка перебралася ближче, лизнула дівчині щоку і знову згорнулася. Здавалося, світ зупинився, щоб дати їм дихати одночасно.

Тоді вона почувала себе в безпеці. Її не лякала тиша, не гнітили тіні, не боліли спогади. У цьому ранковому спокої, у шепоті подихів і сонячних плямах на простирадлі — було все, що їй коли-небудь було потрібно. Здавалося, що попереду — ще багато таких ранків. Ще багато ночей, коли вона засинатиме, слухаючи, як б’ється його серце.

Вона не знала, що щастя має свій термін придатності.

Не знала, що все минає. І навіть найніжніше — ламається. Несподівано. Без попередження.

Але поки що… вона торкалася його пальців, усміхаючись крізь сон, а він дивився на неї так, ніби світ належав лише їм обом.

Світло лампи відбивалося у шибці, змішуючи її віддзеркалення з нічним містом за вікном. Ріана стояла, загорнувшись у ковдру, мов у панцир. Її погляд ковзав по вікнах навпроти — мовчазні квадрати чужих історій, далеких, але надто близьких.

Думки поверталися до нього — до Мирона. До його пильного погляду, що проникав глибше, ніж хотілося б. Від нього війнуло чимось небезпечним — не злим, ні. Але глибоким, темним, таким, що могло знищити або врятувати. І вона не знала, чого більше боялася.

Його очі — такі ж, як у сні. Занадто знайомі, занадто справжні.

Вона не довіряла поліцейським. Нікому не довіряла. Але його присутність викликала не лише тривогу. Було ще щось… тепло, що розтікалося десь глибоко під шкірою. Схоже на бажання. Схоже на пам’ять.

Їй здалося, що він знову стоїть на балконі. І вона дивиться на нього крізь ніч, крізь скло — і між ними знову натягується тонка, майже невагома нитка.

Серце її стиснулося.

Вона опустила очі, та не відступила.