Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Смт Великі Лози.

Сонце повільно опускалося над містом. Ще трохи — і воно остаточно зникне за дахами будинків, залишивши по собі лише рожевий слід на небі. Місто заполонить темрява — густа, в’язка, мов стара кров. Мирон не любив темряви. З дитинства боявся не її самої, а того, що ховалося всередині. Того, чого не можна було побачити. Після школи страх відступив — дитячі химери зникли, поступившись місцем прагматичності. Але смерть Матвія все змінила.

Брат був зовсім інший — світлий, сильний, безстрашний. Той, хто сміявся найгучніше, той, кого любили всі. Мирон часто заздрив, але ще частіше захоплювався. Втратити Матвія було так, ніби хтось витяг із нього душу — залишив лише оболонку. І хоча він продовжував жити, працювати, дихати — все це було якось…не те.

— Ми приїхали, — голос Богдана прозвучав обережно, з тією формальністю, яку молодші офіцери зазвичай зберігають, звертаючись до старших.

Мирон повернув голову й помітив знайомий двір. Легкий подих подиву зрушив його брови.

— Навіщо ми сюди? — запитав коротко.

— Це ваш новий будинок, Мироне Олександровичу, — Богдан натиснув кнопку замка й подав йому ключі. — Муніципалітет надав квартиру. Мене також поселили тут. Ми з вами… сусіди.

Мирон мовчав. Сусіди. Доля, як завжди, мала дивне почуття гумору.

Коли він вийшов із машини, ноги самі понесли його в напрямку сусіднього під’їзду — того самого, де мешкала пані Лазарі. Він і сам не міг би сказати навіщо. Але її образ не полишав голову. Вона була красива — так, але не це тримало його думки. Щось інше. Внутрішня глибина, якась тиша, що випромінювалася від неї. Щось майже позаземне.

Його погляд зупинився на автомобілі біля входу. Сірий «Мерседес», не новий, але доглянутий, із затемненим склом. Поруч стояв чоловік.

Він саме виходив із під’їзду — високий, з темним хвилястим волоссям, що спадало до плечей. Шкіра — смаглява, майже бронзова, обличчя різке, з гордим вигином носа. Східна зовнішність, хижий профіль. Його присутність притягувала увагу, як магніт — від нього війнуло чимось… первісним. Небезпечним.

Імена самі поставали в пам’яті. Фото в газетах. Історії про мандрівки в горах Перу, поїздки до Тибету, пустелі Єгипту. Даміан Лазарі.

Мирон не рухався, уважно спостерігаючи, як той дістає сигарету й запалює її. Чоловік озирнувся — повільно, немов відчув погляд. Їхні очі зустрілися. Миттєво, але достатньо, щоб щось промайнуло між ними. Щось, що не піддавалося опису.

Лазарі легко посміхнувся й опустив погляд.

Мирон стояв ще мить, потім нарешті пішов до свого під’їзду, стискаючи ключі в долоні.

Він раптом усвідомив, що починає цю справу не з чистого аркуша, а з розгорнутої книги — написаної кимось іншим.

Квартира була нова: свіжа штукатурка ще пахла фарбою, в повітрі витала легка хімічна гіркота. Не розкішна — проста, функціональна. Вузька кухня, спальня, суміжна вітальня, стіни ще без шпалер, світлі панелі підлоги. Меблі найнеобхідніші: диван, стіл, шафа. Здавалося, простір ще не прийняв жодної історії — був чистим полотном, яке чекало свого художника.

Мирон скинув куртку, кинув ключі на тумбу й обережно пройшовся кімнатою. Просторо. Тихо. Надто тихо. У таких квартирах думки не мають де сховатися — вони лунають об стіни, повертаються луною.

Ріана. Знову і знову її образ спливав у пам’яті. Її очі — сумні, старші за неї саму. Її голос, що залишав після себе відчуття, ніби ти щойно торкнувся води. І щось ще. Незбагненне. Немов ледь помітний відгомін минулого, який не мав права повертатися.

Він присів на край дивану, підпер підборіддя. У голові калейдоскопом промайнули події тієї старої справи. Жінка, схожа на Ріану.

Іноді йому здавалося, що він бачить її в натовпі. І кожного разу щось у грудях боліло. Ніби він винен, що не встиг. Що залишив її.

Він підвівся, підійшов до вікна. Ніч уже лягла на місто, ліхтарі залили подвір’я теплим світлом. Він поглянув навпроти — і завмер.

На лоджії навпроти стояла жінка. Вільно, злегка схиливши голову, дивилася кудись униз. Навіть із цього боку вулиці Мирон упізнав її силует.

Ріана.

Серце стиснулося. Усе в її поставі було знайоме — тиша, напружена внутрішня зосередженість, тривога, яку вона ховала так майстерно. Але він бачив її. Відчував.

Навіть на цій відстані Мирон не міг помилитися. Її довге золоте волосся вловлювало світло ліхтаря й світанкове марево, мов нитки сонця сплелися в одну річку. Вона не рухалася, тільки вдивлялася в ніч. А потім — поволі — повернула голову. І подивилася прямо на нього.

Зустріч їхніх поглядів сталася без попередження — тихо, глибоко, немов щось стародавнє прокинулося в цьому місті, між двома вікнами.

Він не кліпнув. Не зрушив з місця. Щось у грудях злегка стиснулося, але не від страху — від дива. Ріана дивилася на нього мовчки. Її очі не шукали пояснень. Вони впізнавали. І в її легкій, ледь помітній усмішці було щось, що заспокоювало душу.

Вона посміхнулася йому — і він відчув, що вже не чужий цьому вечору, цій квартирі, цьому двору.

І саме в ту мить — різкий, різучий звук. Дзвінок у двері.

Мирон здригнувся. Погляд на лоджії був уже порожній. Вона зникла, мов привид.

Дзвінок повторився.

На порозі стояв Богдан. Усміхнений, розслаблений, у футболці та злегка пом’ятій куртці, яка пахла дорогим одеколоном і дешевими цигарками.

— А я думав, ви не вдома, — мовив він і на мить замовк, вдивляючись у Мирона. — Моя дівчина, Толя, приготувала вечерю. І так як ми тепер сусіди, вирішили, що було б не по-людськи не запросити вас. Все одно самі нудитимемось.

Мирон промовчав. Йому не хотілося ні їсти, ні говорити. Але в погляді хлопця було щось щире. І ще — занадто багато відлунь у тиші цієї нової квартири.

— Вечеря, кажеш? — буркнув він і, не чекаючи відповіді, пішов до вішалки за курткою.

Богдан усміхнувся ще ширше.

— Я знав, що ви нормальний мужик.

Мирон не відповів. Але перш ніж зачинив за собою двері, ще раз кинув короткий погляд у вікно.

Лоджія навпроти була порожня. Та в голові ще жевріло її світло — золоте, мов спогад.

Квартира Богдана знаходилася навпроти і була такою ж стриманою, як і квартира Мирона. Мінімум меблів, лише найнеобхідніше. У всьому відчувалося, що тут живе одинокий чоловік. Пахло печеними овочами, свіжим кропом і теплом — звичайне відчуття домашнього вечора. На столі — прості страви, але подані з любов’ю: тушкована курка, салат із редискою, хліб у плетеному кошику. Світло від лампи над столом розливалося м’яко, неяскраво.

— Ну як, смачно? — запитав Богдан, жуючи з ентузіазмом і показуючи на Мирона виделкою. — Кажу ж, вона вміє!

Мирон кивнув стримано, ковтаючи.

— Добре приготовано.

Толя засміялася — але якось скромно, зіщулено. Вона сиділа навпроти, у светрі кольору кориці, зібравши волосся в неохайний пучок.

— Як на перший день у новому місті — не так уже й погано, правда? — додала вона, наливаючи воду до келихів.

— Якщо врахувати, що я тут навіть не планував вечеряти, — обережно всміхнувся Мирон, — то так, усе досить добре.

— Ми завжди раді гостям, — підкинув Богдан.

У кімнаті панувала тиха, трохи незграбна затишність. Посуд дзенькав м’яко, Богдан жартував — більше для себе, ніж для інших. Мирон відповідав стримано, спостерігаючи за молодими сусідами.

Після вечері Толя винесла чашки до кухні, і Мирон, не бажаючи сидіти без діла, рушив за нею.

Вона саме зливала воду з чайника й відчула його присутність лише коли той зупинився біля дверей. Озирнулася — трохи здивована, але не сполохана.

— Може допомогти? — запитав Мирон спокійно.

— Та ні, — всміхнулась вона, — я швидко.

— Ви давно знайомі з Богданом?

Толя поставила чашки в мийку. Її рухи були обережні — мовби зважувала кожне слово ще до того, як доторкалася до посуду.

— З дитинства. Ми в одному дворі росли.

— А я подумав… що ви його дівчина.

Вона на мить застигла, але потім розсміялася. Голосно — трохи надміру, як сміх, покликаний заглушити щось інше.

— Це Богдан так вирішив, здається. Він завжди любив говорити за двох.

Мирон мовчки кивнув.

— А я бачив вас ще в потязі, — сказав він після паузи.

Толя зніяковіла. Легке здивування промайнуло в її погляді. Вона підвела на нього очі. Але відповісти не встигла — у кімнаті пролунав дзвінок у двері.

На кухню з гучним стуком увійшов Богдан, тримаючи в руці чашку з-під чаю, ніби збирався долити ще. Обличчя його світилося посмішкою.

— Уявляєш, хто це був? Сусід із дев’ятого! Приходив… по болгарку! — Богдан розвів руками. — Але я впевнений, що приходив він з наказу тітки Наді дізнатися, що то за дівчина в мене гостює.

Толя пирснула сміхом, але швидко прикрила рот рукою, удаючи, що кашляє.

— Вона давно вже мріє про тебе як про майбутнього зятя, — підморгнула вона. — Ще з часів, коли ти їй той кульок допоміг донести.

— Ага, — Богдан підхопив. — Раз допоміг — усе, штампи в паспорті, весілля в палаці культури й котлети по-київськи.

Всі розсміялися — навіть Толя цього разу щиро. Напруга, що зависла в повітрі після дзвінка, поступово розчинилася, як пар над туркою. Мирон мовчки всміхнувся в кутку — уважно спостерігаючи. Він не забув, як тремтіли руки Толі.

Квартира зустріла його тишею. Мирон зачинив за собою двері, зняв куртку й повільно вийшов на балкон. Ніч охопила місто, ховаючи його шрами в темряві. В зубах — сигарета, у венах — втома, а в голові — вона.

Її вікна світилися навпроти. В одній із кімнат миготіло світло телевізора чи монітора — щось там рухалося. Напевно, вона вже вдома. Може, переодягається. Може, ходить босоніж по кімнаті. Може, сидить із чашкою кави, закинувши ноги на диван…

Уява малювала образи сама. Її довге золоте волосся, вільне, як пісок у пальцях. Її руки. Тіло. Мирон притулився плечем до холодної стіни, затягнувся. Це було не про кохання. Це було глибше. Сиріше. Він сам собі не зізнавався, як сильно хоче її — не серцем, а тілом, інстинктами. Як тварина, що відчуває запах самки серед натовпу.

Він довго вдивлявся в темну глибину її вікон, намагаючись вловити силует, тінь, хоч якусь ознаку її присутності. Але, здається, вона зникла з кімнати.

Мирон кинув недопалок униз, дивлячись, як тліюча іскорка падає в порожнечу. І лише тоді вийшов із балкона. У голові все ще жевріло її ім’я. Її запах, який він, здається, навіть не пам’ятав, але хотів згадати.

Йому снилося полум’я.

Смолоскипи тріпотіли на вітрі, відкидаючи тіні на стіни шатра з важких тканин. У повітрі — запах диму, шкіри й кориці. Десь далеко били барабани — глухо, ритмічно, наче серце світу билося в такт його диханню.

Вона стояла перед ним. Золоте волосся спадало хвилями на плечі й груди. Її тіло було огорнуте в легку тканину, що майже не приховувала, а лише підкреслювала. Очі — темні, магічні — дивилися в нього так, ніби знали про нього все. Якби він мав тіло з вогню — вона б не згоріла, вона б його поглинула.

Він підійшов ближче, торкнувся її плеча, відчув тепло шкіри, відлуння пульсу. Вона не відступила — навпаки, подалася вперед, її пальці ковзнули по його щоках, грудях. Дихання обох стало глибшим. Слова були зайві. Він зняв із неї ту тонку тканину — обережно, мовчки, ніби боявся розвіяти сон. Вона схопила його за шию, притиснулась до нього всім тілом. Вогонь, дим, тінь — усе сплелося довкола, як давній ритуал злиття. Її стегна, її запах, шепіт — усе було знайоме й чуже водночас. Так ніби вони кохалися вже багато разів у інших життях.

Барабани раптово затихли.

Вона нахилилася до його вуха й прошепотіла ім’я. Не його.

Він здригнувся.

Прокинувся.

Темрява. Тиша. Холодний піт на спині. І лише думка — це була вона. Ріана.