Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Бровари.

Він поспіхом спустився по трапу, вдихаючи на повні груди прохолодне весняне повітря. Він існував задовго до того, як на кручах Дніпра виникло величне місто, задовго до того, як кочівники топтали кіньми степи Бесарабії й сучасного Запоріжжя. Здавалося, він існував задовго до того, як виник Всесвіт. І напевно вже ніщо не могло збентежити чи вразити його. Але все ж таки він відчував незвичну для себе тривогу перед зустріччю з нею.

— Ріана… — прошепотів він її ім’я, наче коштуючи його на смак. — Ріана…

Це ім’я звучало як дзюрчання води в річці, з якої вона народилася. Хоча тоді в неї було інше ім’я. Ашарат. Тоді її звали Ашарат, і була вона однією з безсмертних дів — невинною й чистою, поки не з’явився він і не зруйнував її безсмертя й чистоту.

Даміан пройшов термінал, забрав свої нехитрі пожитки — лише одну невелику спортивну сумку, якої йому вистачало. Упевнено рушив до кав’ярні й зайняв один із небагатьох вільних столиків. Він мав поспішати. Смертельна загроза нависла над жінкою, яку він кохав — якщо істота на кшталт нього взагалі здатна на подібні почуття.

Замовив флет вайт і тістечко. Солодощі були ще однією його слабкістю. Поки пив каву, спогади знову наринули важкими хвилями й понесли його в ті далекі часи, коли він уперше зустрів її й завдав їй болю.

Це була одна з тих ночей, коли погляд Мена не торкався ні неба, ні землі. Над Благословенним садом стояла тиша. Лише води Ашари співали свою пісню вічності, ледь торкаючись лілеї, в яку мати перетворила доньку, рятуючи її від зазіхань власного батька.

Цієї ночі Ашарат знову стала дівчиною. Її босі ноги торкалися трав, що ніколи не в’януть, а очі світилися світлом, народженим у водах мрій. Вона навіть не підозрювала про його присутність.

Довге волосся золотом спадало на плечі, очі — чисті, як небеса до гріхопадіння, — дивилися в темряву без страху. Вона була наче весна, що ніколи не знала зими. А навколо неї вирував світ — світ, що не знав ні болю, ні сліз.

І поруч стояв він.

Один із демонів Світла. Той, хто свідомо став рабом Творця. Він ніс в собі іскру Першотворення. Його крила не палали вогнем — вони світилися. М’яко. Тепло. Як дотик материнської руки. У ясних очах сяяли зорі, а в сріблясте волосся були вплетені діаманти нічної роси. Він кохав її — безсловесно, безнадійно, без тіні зазіхання. Просто був поруч.

— Ти маєш бути обережною, Ашарат, — звернувся він до неї. Голос — м’який і ніжний, наче сама ніч. — Ти не боїшся нічого. Але ніч… має тисячі облич. Ти не знаєш, хто ще може побачити тебе.

Вона лише посміхнулася.

— Сарієлю, що лихого може статися тут, у цьому благословенному краї? — щиро здивувалася вона. — У мене є ти. І річка. І цей сад. Мені нема чого боятися.

І саме тоді з’явився він — у подобі велетенського коня, чорного мов забуття, з очима-проваллями.

Він дивився на Ашарат. І вона, не в силі протистояти його чарам, рушила до нього.

Світло тьмяніло, поки вона наближалася до своєї долі.

— Ні! — крикнув Сарієль. Голос — наче удар грому. — Не підходь! Це пастка!

Він кинувся до неї — але запізно. Дівчина вже сиділа верхи.

— Ти спізнився… — мстиво прошепотів Даміан. — Вона більше не належить тобі. Її кличе щось більше за твій промінь.

Він рвонувся з місця. Світло розлетілося на уламки. Сад загримів, мов серце, що розбивається об байдужість і зраду. Сарієль кинувся за ними — але його крила обпекла чорна завіса, яку тягнув за собою викрадач.

Ашарат озирнулася — востаннє.

На нього.

На очі, сповнені болю й відчаю.

На світло, що залишилося позаду.

У її власних очах з’явився жах.

— Назад! — у розпачі закричала вона. — Назад! Поверни мене…

Та голос загубився в темряві й завиванні вітру.

І Світло більше не могло дістати її.

Летіла ніч. Вітер шмагав її власним волоссям по обличчю. Земля неслася під копитами — чужа, темна, невідома. Ашарат плакала й благала повернути її до матері й коханого.

А тоді він повернувся.

І вона побачила його.

Не коня. Не зоряного звіра.

А демона — того, хто приніс їй загибель.

Серце здригнулося.

— Хто ти? — прошепотіла вона. — Чого тобі треба?

— Я — твоя доля. І єдине, що мені потрібно — це ти.

Дівчина затремтіла. Світ став страшним. Не стало ні саду, ні матері, ні коханого. Лише безкрая холодна ніч. І вона — дитя безсмертних, народжена для радості, — самотня й загублена в чужому, ворожому світі.

Він ніс її крізь ніч — тінню між зірками, де не співали птахи, не шелестіли дерева, лише вітер шепотів древні прокляття. Тіло Ашарат безвільно лежало на його спині — мов квітка, зірвана несвоєчасно: ще жива, але вже зламана.

Коли він спустив її на землю, вона хитко ступила босими ногами по вологій траві. Навколо здіймалися пагорби, схожі на плечі сплячих велетнів. Небо затягнуте важкими хмарами. Ні місяця, ні зір.

Ашарат дивилася на демона широко розкритими очима — в яких ще палав відблиск того Світла, що вона втратила.

— Прошу тебе… — голос тремтів від сліз і розпачу. — Поверни мене. Я не належу тобі. Я народжена не для цього світу. Моє місце там, де співають ріки, а час не має влади. У мене є мати… і той, кому я не байдужа…

Він мовчав. Обличчя — спокійне, наче камінь. Лише очі — бездонні й холодні, як степова ніч — видавали щось тривожне. Він бачив її біль — але не відчував каяття.

— Ти не можеш повернутися, — тихо відповів він. — Ти вже ступила на землю смертних. Твоя доля впала з зір… І навіть твої сльози не змінять її.

Ашарат упала на коліна, заплуталася у власному волоссі, хапаючись руками за землю, наче хотіла вирости в неї, як квітка. Її плач був нелюдським — наче глибинний голос джерела, що обміліло.

Даміан дивився на неї. Його очі, колись холодні й байдужі до світу, тепер палали. Він нічого не казав. Просто мовчав — а тиша між ними ставала гучнішою за найнесамовитіший крик. Те, що він відчував, дивлячись на дівчину, було для нього новим, невідомим раніше.

— Я не можу, — сказав він зрештою. — Це не мій вибір. Я… я не хотів тебе викрадати.

Ашарат підняла на нього заплакані очі.

— То чий?

— Того, кому я змушений підкорятися. Але я б звільнив тебе, якби міг, — він опустив голову, не в силі витримати її погляд. — Ти стала не здобиччю, а мукою. Я мав привести квітку — та ти вкрала моє серце.

Вона здригнулася, але не наблизилася. Рішуче витерла сльози, що бігли по блідих щоках, і з викликом подивилася на нього. Він запам’ятав той погляд — сповнений презирства й відрази.

— Не торкайся мене, — наказала вона, повільно відступаючи в ніч. — Ти — темрява, а я… я сама вже не знаю, хто я така.

Ашарат закрила обличчя руками й заплакала.

Даміан обережно, намагаючись не злякати її, підійшов. Вперше відчував жаль і тугу. Хотілося якось заспокоїти дівчину, пообіцяти, що все буде добре — хоча розумів, що нічого доброго не буде. Він відвезе її до жорстокого правителя, який зробить її своєю полонянкою й користуватиметься нею, як звичайною рабинею, купленою на ринку. Але він не міг вчинити інакше. Він не брехав, коли говорив, що вона більше не належить світу Безсмертних. Вона ступила на землю — і стала звичайною, смертною жінкою.

Даміан хотів торкнутися її — та дівчина відсахнулася, наче від вогню.

— За що? За що ти згубив мене? — викрикнула вона у відчаї й кинулася геть.

Вона бігла, не розбираючи дороги. Ноги плуталися в високій траві, золоте волосся розвивалося за плечима, наче крила.

Він свистнув — і на свист з’явився гнідий жеребець. Даміан вправно скочив на нього, швидко наздогнав дівчину й, підхопивши за тендітний стан, посадив поперед себе.

— Ти не можеш залишитися тут сама, — прошепотів він їй на вухо. — Ти загинеш. Тебе розірвуть дикі звірі або схоплять дикі племена.

— Краще померти, аніж стати такою, як ти — нікчемною рабинею, що не має власної волі, — випалила вона йому в обличчя й спробувала вирватися. Та він міцно тримав її в обіймах.

Її слова боляче вдарили — наче прокляття його володаря. Вперше він відчував те, чого не міг пояснити. І це лякало його.

Він лише вдарив гнідого в боки, примусивши пришвидшитися. Вранці він уже буде в Ольгірані. Там віддасть дівчину — і отримає бажану волю.

Та тоді він жорстоко помилявся. Прокляття Ашарат торкнулося й його.

Кава давно застигла — але це не мало значення.

Він рішуче підвівся й направився до виходу.

Невдовзі він зустрінеться з нею. Невдовзі зможе отримати її прощення.