Раді Вас бачити!

Смт Великі Лози. Березень 2020 року. Ріана.

  
   Вона лежала на шкурах тварин — гола, беззахисна, в очікуванні чоловіка, який був її ворогом. Він захопив її землі, спалив місто, а її — одну з найвеличніших правительок — зробив своєю полонянкою. Тепер вона повністю належала йому. І вона це добре розуміла.

   З якимось дивним нетерпінням чекала вона його приходу. Чим швидше він зробить свою брудну справу — тим швидше вона звільниться від нього. Серце тривожно калатало в грудях. А він не поспішав. Йому нікуди було поспішати.

     Ольгіран пав під натиском його незчисленного війська. Колись могутній і неприступний, він перетворився на руїни. Поселення згоріли в полум’ї. Від них лишився лише попіл і згарище. Вона ж — правителька, яка не стримала священної клятви захищати народ ціною власного життя, — стала звичайною бранкою.

    З кручі, на якій стояв Ольгіран, вона бачила, як наближаються його війська. Бачила, як одне за одним згорають поселення. Коли вороги увійшли в місто, вона хотіла кинутися в річку — але не встигла. Його воїни мали чіткий наказ: схопити її живою. І вони виконали його — в останню мить накинувши їй на шию петлю. А ось ви і натрапили на знижку за промокодом P-1b5cad4cbd814998 на книгу «Той, хто бачив світ обома очима» авторки Лексін Маршал. Дійсний до сьомого червня включно.

    А тепер вона лежала в шатрі, чекаючи на нього.

   І нарешті він прийшов. Могутній і жорстокий воїн. Довго стояв, з цікавістю розглядаючи жінку, яка тепер належала йому повністю — наче річ. А як іще назвати правительку, яка не змогла захистити свої володіння?

Вона відчувала на собі його холодний, пронизливий погляд — наче леза ворожих мечів. Інстинктивно прикрила руками груди — наче це могло її врятувати. Йому це не сподобалося. Чоловік нахилився, схопив її за зап’ястя й підняв руки над головою. Жінка затремтіла, мов у лихоманці, хоча в шатрі панувала задушлива спека.

— Скажи мені, Тарґамезе, — прошепотіла вона. — Як так сталося, що ми стали ворогами?

Він лише посміхнувся — холодно, зловісно. Відпустив її руки, повільно зняв тонку сорочку, розшиту золотом і сріблом. Його тіло в мерехтінні смолоскипів блищало від поту й жиру, яким було намащене. М’язи переливалися під гладкою смаглявою шкірою. Груди й плечі розмальовані басмою й хною. Він був подібний до хижого звіра — прекрасний і водночас смертельно небезпечний.

— Скажи мені, навіщо ти це робиш зі мною? — благально дивилася вона на нього. — Хіба я не ставилася до тебе як до рідного сина? Хіба не сиділа безсонними ночами біля твого ліжка, коли ти хворів? Хіба не вчила тебе бути мудрим і справедливим правителем?

— Так, — холодно відповів він, розстібаючи золоту пряжку на шкіряному ремені. — Ти справді ставилася до мене як до сина. Але я жадав не цього. Я прагнув тебе. Лише тебе. З того самого дня, коли став чоловіком.

Він розв’язав мотузки на штанах із тонкої шкіри молочного теляти й спустив їх, даючи їй змогу побачити його член — твердий, наче спис, що стирчав догори.

Жінка міцно стиснула вуста. Вона знала, чим це закінчиться. Знала й те, що благати марно. Він усе одно зробить своє. Краще підкоритися долі.

Тарґамез занурив руку в її волосся — золотий шовк розсипався по шкурах. Уважно вдивлявся в її обличчя.

— Я завжди хотів зробити це з тобою… — мстиво прошепотів він.

Однією рукою тримав її за волосся, іншою розсунув ноги. Вона затремтіла — і це примусило його посміхнутися.

— Зізнайся, що ти теж цього хочеш… — прошепотів він їй на вухо.

Не було ні пестощів, ні прелюдії. Він навалився на неї всім тілом і увійшов — грубо, жорстоко. Важко дихав, гарчав, наче звір, проникаючи все глибше. Руки до болю стискали її тіло. Він навмисне завдавав їй біль. Хотів, щоб вона кричала, благала. Але вона мовчала — вперто стиснувши вуста. Усі його рухи були вивірені, точні.

Вона чекала, коли він нарешті отримає своє й залишить її в спокої. Та він не поспішав. Навмисне стримувався — щоб акт тривав якомога довше. Щоб знущатися якомога довше.

Нарешті все скінчилося. Чоловік важко дихаючи впав на неї.

Запах його поту змішався з кінським. Волосся пахло степом — полином і вітром. Він не поспішав підніматися. Вона все ще відчувала в собі його плоть. Його сім’я витікала з її лона, стікала по ногах на шкури.

Він усе ж підвівся.

Жінка не ворушилася. Чекала, коли він піде.

— У нас будуть гарні діти, — холодно кинув він, підтягуючи штани. — Гарні й міцні, як їхні батьки. Я впевнений: моє сім’я впало в родючий ґрунт. Невдовзі дадуть паростки.

Він вийшов із шатра, залишивши її наодинці з болем.

Вона не поспішала підводитися. Тіло здавалося чужим. Воно вже не належало їй. Вона почувалася зламаною, приниженою, розтоптаною. Але все ж не могла не посміхнутися — гірко, мстиво.

— Ти помиляєшся, мій любий, — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти помиляєшся…

Вона заплющила очі.

А коли розплющила — лежала в спальні орендованої квартири. Розкинувшись на льняних простирадлах. Тьмяне світло щойно народженого дня несміливо пробивалося крізь шпарини в опущених жалюзі.

Ріана полегшено зітхнула.

Сон. Усього лише сон. Один із тих, що переслідували її все свідоме життя.

— Куди ніч — туди й сон, — прошепотіла вона звичну молитву.

Та вона все ще відчувала його. Його руки на своєму тілі. Його плоть усередині. Його запах, що в’ївся в білизну. Його сім’я в своєму лоні.

Розумом розуміла: це лише сон. Але присмак залишився — неприємний, наче дешева кава.

Вона почувалася розбитою, змученою — наче її справді зґвалтували.

Швидко підвелася й пішла до ванної. Майже годину стояла під душем — ретельно, майже болісно вимиваючи тіло. Особливо між ногами. Лише після того, як змила все, стало трохи легше.

Церкву зачинили на невизначений строк — після жорстокого вбивства її помічниці. Хто знає, чи захоче громада продовжувати реставрацію. Але покинути місто вона поки не могла.

І справа не лише в підписаному зобов’язанні не залишати населений пункт на час слідства.

Справа була в ній самій. У відчутті, що вона мусить бути саме тут і саме зараз.

Та й сенсу тікати на край світу не було. Якщо Ворог повернувся — від нього не втечеш. Він знайде її будь-де. Тому вона залишиться. І цього разу добре підготується.

Вона більше не та дівчинка, яка нічого не знала про справжню себе. Вона змужніла. Стала сильнішою. І знову вступить у бій — навіть якщо це буде останній бій у її житті. Вона покладе цьому край.

З цими думками Ріана приготувала каву. Трішки подумавши — плеснула віскі.

Останнім часом тяга до алкоголю стала нестерпною.

Нічого страшного, якщо вона трохи розслабиться? Запитувала себе. І сама ж відповідала: ні.

Вона сиділа на лоджії за пластиковим столом. У одній руці — сигарета, в іншій — смартфон. Філіжанка з недопитою кавою стояла перед нею.

Байдужим поглядом пробіглася по непрочитаних сповіщеннях. Одне привернуло увагу.

Відомий продюсер покінчив життя самогубством?

Серце тривожно закалатало.

Це неможливо.

Це не може бути він.

Тремтячою рукою натиснула на екран. Відкрилася новина.

Сьогодні вранці відомий продюсер і режисер Чінгісов Тимур Якович був знайдений мертвим у квартирі в Мілані, де напередодні відбулася прем’єра його скандального мюзиклу «Да Вінчі» зі скандальним співаком Едмундом. Саме він і виявив тіло.

За попередніми даними — самогубство, хоча особливих причин не було. Мюзикл мав величезний успіх.

Поліція схиляється до версії нещасного випадку. За словами Едмунда, Чінгісов страждав безсонням.

Далі Ріана не читала.

Вона в відчаї кинула телефон на підлогу — наче це могло щось змінити.

— Лайно! — викрикнула вона. — Я вб’ю тебе! Чуєш, сволото? Я знищу тебе!

Та навряд чи той, до кого вона зверталася, міг її почути. А навіть якби почув — лише посміявся б над її погрозами.