Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Аеропорт Яунде.

У повітрі стояв той самий характерний запах — суміш свіжозвареної кави, гарячого металу, людського поту й далекої, вже відчутної спеки, яка просочувалася крізь бетон і скло, чекаючи за фасадом. Даміан ішов неквапливо — мов тінь серед натовпу, відмежований від галасу, від прискорених кроків, від монотонного дзижчання кондиціонерів. Усе це — шум цивілізації, створеної не для нього.

Його не вражали ні табло з рейсами, ні мандрівники з валізами, ні офіцери з порожніми поглядами. Він ніколи не втручався в людське життя. Лише спостерігав — мовчки, століття за століттям — як народжуються й гинуть міста й народи, як величні храми заростають джунглями, як могутні держави перетворюються на пустелі, як моря висихають, залишаючи лише багнюку. Люди його не цікавили. Але він цікавив людей. Навіть зараз вони оберталися, відчуваючи в ньому чужинця — потойбічну істоту, могутню й незалежну.

Він без труднощів пройшов реєстрацію на рейс до Стамбула. Звідти — пересадка до Києва. Багато років він прожив серед дикої природи, подалі від усього цього. Повернення було вимушеним.

Думки раз у раз поверталися до неї. До єдиної жінки, яка була йому небайдужа. Заради якої він порушував власні принципи, нехтував правилами, які сам же встановив.

Даміан сидів у прохолодному барі аеропорту — до вильоту залишалося ще майже дві години. Повільно пив каву, не відчуваючи смаку. Не звертав уваги на зацікавлені погляди фарбованої блондинки з губами, накачаними ботоксом так, наче вона встромила їх у вулик. Його думки були далеко.

Пам’ять — дивна річ. Вона ніколи не відпускала. Він пам’ятав усе. Навіть те, що хотів забути. Забуття для нього було недоступною розкішшю.

Бар і блондинка розтанули в мареві.

Він опинився в розкішному палаці. Стіни прикрашали фрески з інтимними сценами. Посеред зали дзюрчав фонтан, даруючи прохолоду в спекотні дні. На підвищенні, серед подушок і килимів, сидів правитель Ольгірана — Хан’Мерзанай. У свій час він був наймогутнішим царем. Славився мудрістю й справедливістю. Хоча справедливість часто межує з жорстокістю — і межа ця така тонка, що її майже неможливо помітити.

Біля його ніг сиділа улюблена наложниця — привезена з далекого сходу. Одна рука, прикрашена золотими браслетами й перснями, лежала на її оголених плечах. У другій — сувій пергаменту. Саме завдяки закляттю в тому сувої Хан’Мерзанай підкорив Даміана — одного з наймогутніших демонів Хаосу.

Даміан стояв перед володарем, низько схиливши голову, готовий виконати будь-яку забаганку — навіть найбожевільнішу, найжорстокішу. Саме він приніс цареві Ольгірана його сумнозвісну славу й велич.

— Розкажи якусь чарівну історію, демоне, — зневажливо кинув Хан’Мерзанай.

Даміан схилився ще нижче. Він ненавидів царя всією своєю темною сутністю — але мусив підкорятися тому, хто тримав пергамент. Безмежна сила — і стільки обмежень.

— Яку історію бажає почути мій володар? Про битви? Про подвиги? Чи про зниклі цивілізації й інші світи?

Хан’Мерзанай посміхнувся — холодно, колюче. Його погляд пронизував наскрізь. Для нього демон був лише мерзенною істотою, створеною для покори.

Рука царя сковзнула по волоссю наложниці.

— Розкажи про кохання. Про прекрасних безсмертних дів, які зустрічають відважних воїнів після смерті.

Даміан кивнув.

— Далеко-далеко, посеред степу, куди ще не ступала людська нога, стоїть брама до Благословенних садів. Жоден смертний не може увійти. Там, серед вічнозелених дерев, живе найпрекрасніша з безсмертних — Ашарат.

У найдавніші часи, коли ще не було межі між світом живих і світом безсмертних, небо не мало зірок. Лише погляд Мена пильнував тишу ночі. Він був хранителем спокою, мудрості й безжальної вічності. Його погляд — холодний, як сама ніч. Серце не билося — бо в ньому не було життя.

Та одного разу з джерела, схованого серед гір, з глибини, куди не діставався навіть його світ, виринула річка. Вона текла не водою — спогадами, снами, маревом. Це була Ашара — річка безсмертя й вічної молодості. І тоді від погляду Мена народилася Ашарат. Вона не була схожа на батька. В її очах була туга, якої Мен ніколи не знав. У кожному подиху — життя, від якого він був далекий. Вона сміялася — і її дзвінкий сміх народжував зорі. Плакала — і сльози ставали діамантами. Танцювала — і під ногами розквітали квіти.

Ашарат була не просто донькою Мена. Вона була пам’яттю про мить, коли навіть холодний місяць забажав тепла. В її жилах текло безсмертя. Її вроді заздрили зорі. Але все має ціну.

Однієї ночі Мен побачив її танок і забажав її.

Він спустився до неї. Налякана Ашарат кинулася в води матері, благаючи захисту від посягань власного батька. Мати зглянулася — і перетворила її на лілею, промовивши захисні слова:

Той, хто покохає її, — згорить від жаги.

Хто забажає її — втратить усе.

Хто візьме її силою — не втримає.

Та кажуть: у ніч Темного Місяця — єдину ніч, коли Мен спочиває після трудів, — Ашарат знову стає дівчиною. Лише цієї ночі можна побачити її чарівний танок серед дерев Благословенного саду, почути її дзвінкий сміх. Але той, хто хоч раз побачить її, вже ніколи не матиме спокою. Саме цієї ночі вона найвразливіша.

Багато смертних і безсмертних бажали її кохання. Усіх спіткало прокляття. З плином часу про неї лишилися лише прекрасні спогади, що поступово стали міфами.

Даміан замовк.

У залі запанувала тиша — лише дзюрчання фонтану й шепіт вітру за вікнами.

Хан’Мерзанай пильно дивився на демона, щось обдумуючи.

— А ти, демоне, бачив її?

Даміан не поспішав. Не хотів говорити правду — але й брехати не міг.

— Так, мій повелителю. Це була лише мить. Я пролітав повз той сад і бачив, як Ашарат танцює на галявині. Зорі мерехтіли в її розкішному волоссі кольору щирого золота. Я чув її сміх — наче передзвін кришталевих дзвіночків.

Спогади розбудили в ньому незнану жагу.

Хан’Мерзанай задоволено посміхнувся, потер руки.

— Отже, демоне. Ось мій наказ. Привези мені цю красуню.

— Повелителю… — прошепотів Даміан, низько кланяючись. — Боюся, це неможливо. Якщо вона ступить на землю — втратить дар безсмертя й стане звичайною дівчиною.

— Тим краще. Мені час думати про нащадків. Приведи мені Ашарат — і я звільню тебе.

Хан’Мерзанай підняв сувій.

— Клянуся, демоне, що знищу пергамент, якщо ти виконаєш.

— Слухаюся, ваша милість.

Даміан ступив крок убік — і все зникло.

Він знову сидів у барі аеропорту Яунде.

Він летів додому. До неї.

Згадка про Ріану стиснула серце тужливим болем. Він не бачив її стільки років. І як не дивно — майбутня зустріч змушувала його нервувати.

Фарбована блондинка нарешті наважилася підійти.

Даміан різко підвівся з-за столу й пішов геть — нічого не пояснюючи.