Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Смт Великі Лози. Ріана.

Ріана важко опустилася на стілець, щойно двері за чоловіками зачинилися. Їхній візит збентежив її. Навіщо вони приходили? Дивилися так, ніби звинувачували її в тому, що сталося. Наче це вона вбила ту дівчину.

"Саме так, люба. Це ти її вбила. Вона загинула через тебе, і ти чудово це знаєш."

У голові пролунав неприємний, зловісний голос.

"Вона загинула через тебе, щоб ти дізналася: я вже тут… Поряд… І невдовзі я прийду по тебе."

— Геть! — вигукнула вона. — Іди геть! Ми навіки ув’язнили тебе!

За вікном каркнув ворон. Ріана схопила склянку зі столу й щосили пожбурила її в зловісну пташку. Пролунав дзвін скла, уламки посипалися на підлогу. Але ворон не зрушив із місця — продовжував пильно дивитися на жінку. Вона вже тягнулася до наступної склянки, коли її увагу відволік дзвінок у двері. Птах з криком злетів і зник у повітрі.

Серце калатало надто голосно. Ріана обережно підійшла до дверей, намагаючись заспокоїтися.

Вона нікого не чекала. Заглянувши у вічко, побачила чоловіка. Високий, у елегантному одязі. Волосся — чорне як вороняче крило — безладно спадало на плечі. Риси обличчя — різкі, суворі, проте саме це й надавало йому своєрідної привабливості. Не той тип краси, який цінувався в сучасному світі: у ньому було щось хиже, небезпечне, лякаюче й водночас притягальне. Як вогонь для нічного метелика — прекрасний і смертельний.

Ріана завмерла на мить. Вона не очікувала побачити його. Чоловік посміхнувся — наче знав, що вона стоїть за дверима. Він дійсно знав. Він бачив те, що залишалося прихованим від звичайних смертних.

Знову натиснув на дзвінок — і Ріана швидко відчинила двері.

— Даміан? — у її голосі звучало більше презирства й роздратування, ніж здивування. Хоча вона й справді була здивована його приїздом.

— Я також радий тебе бачити, — з усмішкою відповів він і зайшов, не чекаючи запрошення.

Ріана неохоче пропустила його всередину.

— Ти не надто рада мені, — промовив він, сідаючи в крісло.

— Взагалі-то, я не чекала на тебе, — відповіла вона холодно й підійшла до вікна.

Даміан підійшов ближче й обережно обійняв її за плечі. Зазвичай вона одразу відштовхувала його, та цього разу залишилася нерухомою. Не відповіла, не зворухнулася — просто дивилася у вікно, ніби намагалася побачити щось, доступне лише її зору.

— Навіщо ти прийшов? — сухо запитала вона, не повертаючи голови.

— Бо тобі потрібна допомога, — просто відповів він, вдихаючи запах її волосся, що й досі зберігало аромат дикого степу.

— Я не кликала тебе.

Її голос залишався байдужим. Невже навіть після стількох століть вона не змогла його пробачити?

— Мене попросив Сарієль.

Ріана здригнулася. Нарешті якась емоція. У Даміані закипіла злість.

Невже вона досі кохає його? Навіть після того, як він залишив її?

Вона подивилася на нього. У її очах — тих самих, що досі не втратили первородного Світла — читалися недовіра й туга.

Так. Вона все ще кохала його. Він був першим, кого вона побачила в тому саду. І першим, хто знайшов її після її переродження.

Даміан міцніше обійняв її й занурив обличчя в густе волосся.

— Чому ти так ненавидиш мене? Невже не змогла пробачити за стільки часу? — він різко розвернув її до себе й уважно подивився в очі.

Звичайна земна жінка. Приваблива, хоч і не в розумінні сучасних канонів краси. Але скільки сили в ній… Йому так хотілося захистити її — від цього світу, від усієї тієї безглуздої маячні. Та хіба ж не він винен у тому, що вона стала такою? Це ж він викрав її зі світу маленького й зручного…

Вона заплющила очі й дозволила спогаду накрити її хвилею. Те, що сталося тоді, — мов сон: надто яскравий, щоб бути реальністю, і надто болісний, щоб забути.

…Ніч стиха танула в молочному серпанку світанку. Степ — безкрайній і мовчазний — розгортався перед ними хвилями трав, холодом роси, перешіптуванням вітру. Він мчав швидко, без зупинки, немов прагнув залишити позаду не тільки відстань, а й сам час.

Вона сиділа попереду в сідлі, втиснута в груди Даміана, скована напівсном і тривогою. Вітер плутав її волосся, різав щоки. Світ навколо здавався чужим, ворожим — наче відвернувся від неї разом із усім, що вона знала.

Її викрадач не сказав жодного слова. Вона відчувала його подих над скронею, тепло рук, що утримували її в сідлі. Це мало лякати. І лякало. Але в той же час… у тому, як він тримав її, було щось таке, що нашіптувало: зараз їй нічого не загрожує.

Попереду на горизонті вже жевріла тонка лінія світла. Світ народжувався заново — без неї старої, з нею новою. У тиші світанку її страх розтікався, розчинявся, залишаючи по собі холодну невідомість і дивний спокій. Вона не знала, куди він везе її. Не знала, ким він є насправді. Але в цю мить, серед безкрайого степу й щемкого світанку, Ашарат дозволила собі прихилити голову до його плеча.

Вони мчали степом, і що далі залишався позаду морок ночі, то яскравішим ставав світанок. Небо розфарбовувалося м’якими барвами — рожевими, ліловими, золотими. Вона сиділа спокійно, довірливо притулившись до Даміана, хоча й не усвідомлювала цього. Серце билося швидко — як у пташеняти, захопленого в долоні. Всередині клубком звивалося відчуття невідомості. Хто він? Куди везе? Чому її?

Але в його руках було тепло. Він тримав її впевнено — не як загарбник, а як той, хто ніс скарб. І від цього розуміння зникала частка страху. Залишалася втома, тиха покора — як у тих, хто тільки-но народився й не знає, що таке біль і втрата.

Місто виникло з туману світанку, немов потойбічна примара. Дівчина напружилася й злякано затремтіла. Демон лише міцніше стис її в своїх руках. Наче боявся, що вона ось-ось зникне.

Ворота повільно відчинилися — і сторожа пропустила їх усередину. Вони їхали повз будинки — прямісінько до палацу володаря, що велично здіймався над іншими спорудами.

— Тобі не має чого боятися. Тебе не скривдять, — тихо промовив Даміан, спішуючись і обережно допомагаючи їй злізти з коня. Голос — спокійний, впевнений, майже лагідний.

Вона нічого не відповіла. Лише озиралася довкола. Світ уже не здавався їй таким ворожим. Сонце повільно підіймалося з-за пагорбів, лагідний вітерець грався її волоссям. А можливо, вона просто примирилася зі своєю долею?

Усередині палацу панувала тиша. Не холодна й глуха, а мовчазно-велична — така, яка буває тільки в місцях, де панує беззаперечна влада. Жодних юрм, жодних гучних привітань — лиш кілька охоронців у тіні колон, мов статуї, та приглушене биття її власного серця.

Вони пройшли внутрішнім двором, де мармурові плити ще зберігали нічну прохолоду, і зупинилися перед високими дверима, оббитими темним залізом. Даміан кивнув вартовим — і ті мовчки відчинили прохід.

Зала, куди їх провели, була оздоблена гобеленами, де старі герої й битви здавалося жили власним життям. І посеред цієї тиші — стояв він.

Володар.

Його постать була спокійною, незрушною — мов вирізаною з тіні. Високий, з темним волоссям, у простому чорному одязі без прикрас. Але навіть без корони було зрозуміло, хто він.

Вона зупинилася, інстинктивно сховавшись за спину Даміана. Володар дивився на неї довго, вивчаючи.

— Вийдіть усі, окрім демона, — мовив він спокійно.

Вартові беззаперечно вийшли. Вона залишилася сама.

Дівчина дивилася на чоловіка — серце калатало, дихання ставало поверхневим. Її обіймала невідомість — але в цій тиші, в його погляді було щось… спокійне.

— Тебе звати Ашарат? — запитав він нарешті. Голос — глибокий, мов ріка вночі. Не гучний, але такий, що проникає під шкіру.

Вона мовчала. Вона ще не знала, чи її звуть саме так — у цьому новому світі.

Він усміхнувся — ледь помітно.

— Добре. Ти з іншого світу — інакша. Але ти жива. Тепер — тут. Поруч.

Ашарат стояла, збентежена, гублячись у своїх думках,  а водночас уперше за весь час відчувала щось на кшталт… безпеки. Хоч і не довіру. Хоч і не спокій.