Раді Вас бачити!

Червень 1981 року. Смт Верхівка. Ольга.

Вона йшла крізь поле. Навколо, наче справжнє золоте море, хиталися колоски пшениці. Ольга міцно стискала маленьку теплу долоньку дівчинки, що йшла поряд. У дитини було золоте волосся, а голівку вінчав вінок із ромашок і волошок. Серце Ольги переповнювали ніжність і любов — нові, невідомі раніше почуття. Вперше з того дня, як дізналася про небажану вагітність, вона відчула справжнє щастя. Це дивне, солодке, трепетне тепло гріло душу й розтоплювало серце, яке після того, як Андрій кинув її в біді, здавалося заледенілим назавжди.

Вона опустила погляд і посміхнулася дівчинці. Та відповіла такою ж щирою, сонячною посмішкою.

— Мамо, а куди ми йдемо? — запитала вона.

Голос — чистий, наче дзюрчання джерела — торкнувся самої душі Ольги. Це її донька. Та сама, яку вона так не хотіла, від якої намагалася позбутися всіма можливими способами.

«Яка ж я була дурна», — промайнуло в голові.

«Добре… добре, що мені це не вдалося».

Ольга ніжно торкнулася золотого волосся — на дотик воно було наче шовк.

— Додому, доню. Ми йдемо додому, — відповіла вона й міцніше стиснула маленьку руку, наче боялася, що дитина зникне.

Небо, яке було напрочуд ясним, раптом заволокли чорні грозові хмари. Сонце згасло, день обернувся ніччю. Повіяв крижаний вітер — пронизував до кісток, засипав очі пилюкою. Ольга скрикнула й випустила руку дівчинки — лише на мить. Цього вистачило.

Дитина зникла.

Ольга в паніці озиралася, шукаючи доньку. Навколо — лише чорна, випалена пустеля. Серце розривалося від втрати, яку ніщо не могло відшкодувати.

— Доню! — закричала вона в розпачі, намагаючись перекричати вітер. — Доню!

Відповіддю було лише завивання бурі.

Ні. Вона не могла її втратити. Не могла.

Ольга прокинулася у власному будинку. Серце калатало так, наче хотіло вирватися з грудей. Щоки були мокрі від сліз. Біль втрати палив зсередини. Вона озирнулася — нічого й нікого. Усе як завжди: письмовий стіл біля вікна, стілець зі скиданими речами, у кутку умивальник, маленьке дзеркальце відбивало місячне світло.

Ніякої дитини.

Ольга торкнулася живота — наче хотіла відчути її там. Поки ще рано. Але невдовзі вона заб’ється. Хвиля ніжності огорнула дівчину.

Ні. Вона не повинна про це думати. Не може народжувати. Що скаже батько? Він навіть говорити з нею не захоче, коли дізнається, що вона нагуляла байстрюка. Ця дитина має зникнути. А сон — це лише сон.

Цей день пройшов наче в маренні. На щастя, нічого особливого: звичайні щеплення, дід Петро зламав руку, у тітки Ганни вискочили чиряки на м’якому місці. Щойно стемніло, Ольга вже стояла біля хвіртки баби Віри. Собака голосно гавкав і кидався на ворота.

Дівчина про всяк випадок відступила подалі.

На гавкіт вийшла баба Віра. Жінка вже чекала — тому одразу загнала пса в повітку й підійшла до хвіртки.

— Ну чого стовбичиш? — сердито кинула вона. — Хочеш, щоб завтра все село знало, що ти приходила до мене? Давай, заходи.

Вона провела Ольгу до будинку й указала на ледь помітні двері, що вели до однієї з кімнат.

— Заходь. Роздягайся. Я зараз.

Після цих слів вийшла, залишивши дівчину наодинці з сумнівами.

У кімнаті не було вікон. Єдиними меблями — грубо збитий із дощок довгий стіл і ослінчик. На грубці вже кипіла вода. Ольга неохоче зняла кофтинку й присіла.

Невдовзі повернулася баба Віра — одягнена наче медсестра: білий запраний халат, така ж хустинка. У руках — важка шкіряна валізка, в якій зазвичай носять медичний інструмент. Кинула на дівчину презирливий погляд і криво посміхнулася.

— Ти чого ще одягнена? Давай роздягайся. Сукню можеш лишити.

Ольга несміливо зняла колготки. Незважаючи на літо, ночі були прохолодні.

— Труси теж знімай. Ну прямо як мала. Давай скоріше, мені завтра рано на базар вставати.

Баба Віра витягла з валізи інструменти для штучного переривання вагітності. Тепер усе стало зрозуміло. Та Ольга промовчала. З жахом дивилася на металеві предмети, що більше нагадували знаряддя тортур із підручника історії. Живіт скрутило.

Жінка тим часом підійшла до полиці, взяла пляшку, налила прозорої рідини в мутну склянку й простягнула дівчині.

— Випий, — холодно наказала. — Буде не так боляче.

Ольга піднесла склянку до вуст. У ніс ударив важкий запах алкоголю. Вона здивовано глянула на Віру.

— Це ж горілка…

— А ти що хотіла — шампанського? Давай пий.

Ольга залпом випила вміст. На мить перехопило подих, живіт скрутило. Крізь сльози вона дивилася на жінку, яка посміхалася.

— А тепер лягай. І навіть не здумай кричати. Мені неприємності не потрібні, — попередила Віра й узяла зі столу дзеркало та щипці.

Ольга зняла білизну й слухняно лягла на стіл. Намагалася не думати про те, що її чекає.

Нічого страшного. Лише кілька хвилин болю — і все стане на свої місця. Вона знову буде вільною. Ніякої вагітності. Ніякої дитини.

— І ще одне. У разі чого — я тут ні до чого. Зрозуміла?

— Так, — прошепотіла Ольга й широко розсунула ноги.

Жінка зі знанням справи схилилася над нею й вставила щипці в лоно.

— Цікаво, — пробурмотіла вона. — Як це ти себе довела до такого?

Ольга не відповідала. Міцно стиснула зуби, готуючись до болю. Відчула, як Віра щипцями відкрила матку. Потім узяла кюретку для видалення плоду.

— А зараз буде боляче, — попередила й схилилася ближче.

І в цю мить сталося те, чого Ольга потім не могла пояснити.

Жінка голосно скрикнула й відкинула кюретку геть — наче та була розпеченою. Обличчя спотворила гримаса непідробного жаху. Ольга налякано дивилася на неї.

— Що? Що з вами?

Та не відповідала. Позадкувала до дверей, не відриваючи нажаханого погляду від дівчини.

— Що з вами? — у розпачі вигукнула Ольга.

Віра лише енергійно похитала головою — наче намагалася відігнати страшне видіння, яке бачила лише вона.

Ольга підвелася. Хотіла заспокоїти жінку. Сказати, що все гаразд. Що треба довести справу до кінця.

— Віро, будь ласка. Заспокойтеся. Усе нормально.

Вона зробила крок уперед.

— Не наближайся! — викрикнула та страшним голосом. — Не наближайся! Геть! Йди геть звідси!

Тремтячою рукою вказала на двері.

— Я не розумію… — прошепотіла Ольга. — Ви не можете просто взяти й вигнати мене. Ви ж обіцяли.

Та жінка вже не слухала. Вона вся тремтіла. У широко розплющених очах — дикий, тваринний жах. Із скривленого рота капала слина.

— Забирайся геть.

Ольга підвелася зі столу, зібрала речі й вийшла з кімнати. Вона так і не зрозуміла, що сталося. Чому баба Віра, яка робила це не раз, відмовилася саме від неї. Вона ніколи цього не дізналася.

На ранок прибігла сусідка Віри й розповіла страшну звістку: знайшли її мертвою на ґанку веранди. Схоже — звичайний серцевий напад. Хоча раніше та ніколи не скаржилася на серце.