Раді Вас бачити!

Червень 1981 року. Смт Верхівка. Ольга.

____Андрій не брехав, коли казав, що до Верхівки ринуть столичні гості, щойно дізнаються про його знахідку. Вони приїхали вже на третій день. Поважні, сиві чоловіки з животами, затягнутими в дорогі закордонні костюми. Через тиждень розкопки завершилися. Ще через тиждень гробницю закрили, археологи почали роз’їжджатися по домівках. Андрій теж поїхав — хоча обіцяв зателефонувати, щойно приїде. Але не зателефонував. Номера свого не залишив — мабуть, просто забув. Тому вона й гадки не мала, як із ним зв’язатися.

 _________Повернувшись додому, Ольга трохи заспокоїлася й вирішила прислухатися до поради подруги. Треба розповісти Андрієві. У тому, що сталося, є й його вина. Він має допомогти. Повинен щось вирішити.

  _______ Вона набрала довідкову, попросила номер Соломка Андрія Михайловича. Через годину вже телефонувала йому на робочий.

 ________ — Ало… — почула знайомий до болю голос.

 
 Серце підскочило в грудях і застрягло в горлі. Вона не могла вимовити жодного слова.

 — Ало? Хто це? Говоріть, я слухаю, — в голосі Андрія пролунало роздратування.

 — Андрію… це я… — надто невпевнено відповіла Ольга.

 Голос зірвався на тоненький фальцет.

 — Хто «я»? Говоріть, чого хочете. У мене немає часу.

 — Це Оля…

 Вона чекала, що він зрадіє. Але у відповідь — лише важке дихання. Схоже, він намагався зібратися з думками. Ольга не переривала. Розуміла його. Їй самій бракувало сміливості сказати про вагітність.

 — Оля? — щиро здивувався він. — Яка ще Оля?

 Від цих слів у грудях запекло. Невже забув? Хіба таке можливо? Хіба не клявся в коханні? Хіба не обіцяв домовитися про її переведення до Києва, щоб бути ближче?

 — З Верхівки… — ледь чутно прошепотіла вона. — Невже ти мене не пам’ятаєш?

 — А! Оля! — раптом пригадав він.

 Від серця одразу відлягло. Він просто зайнятий, тому не впізнав одразу. Звісно ж, саме так.

 — Радий чути тебе. Але де ти взяла цей номер? — люб’язність миттєво зникла, поступившись підозрілості.

 — Мені дали в довідковій. Ти обіцяв зателефонувати, але з того часу — жодного дзвінка. І я подумала…

 Ольга замовкла, не знаючи, як продовжити. Їй було нестерпно незручно. Здавалося, на тому кінці дроту — зовсім чужа людина. Не її Андрійко — ніжний і надійний.

 — Вибач. Я якраз збирався сьогодні це зробити. З тією знахідкою стільки проблем… Як ти?

 Ольга знітилася. Їй зовсім не хотілося говорити про вагітність. Але іншого виходу не було. Андрій — остання надія позбутися дитини. Він міг знати когось із лікарів, хто б допоміг.

 — Андрію… я мушу тобі дещо сказати… — вона замовкла, не в силі продовжувати. — Я… я вагітна.

 У трубці повисло важке мовчання. Звістка явно не порадувала молодого чоловіка. Скоріше навпаки.

 — Я, звісно, радий за тебе… — нарешті відповів він надто обережно. — Але до чого тут я?

 Ольга відчула, як серце обірвалося. Такого холодного, байдужого, жорстокого питання вона не чекала. Шию наче стиснули розпеченими щипцями.

 — Але ж це твоя дитина.

 — Звідки мені знати? — голос затремтів від роздратування. — Це може бути будь-чия дитина. Тож не перекладай на мене відповідальність.

 Ольга міцніше стиснула трубку — вона стала гарячою від її долоні.

 — Я… я не перекладаю. Але в мене більше нікого не було. Ти був першим і єдиним. Ти це добре знаєш.

 Вона ледь стримувала сльози.

 — Скільки?

 Питання вдарило, наче постріл прямо в серце. Вона навіть не одразу зрозуміла.

 — Що?

 — Який термін?

 — Три з половиною місяці. Андрію… що мені робити? Я не можу народити цю дитину, — у розпачі вигукнула вона.

 — А чим ти думала раніше? Ти ж фельдшерка. А що я тепер можу зробити?

 — Я думала… можливо, ти знайдеш лікаря… Розумієш, про що я. У тому, що сталося, є й твоя вина. Ти звабив мене.

 Останнє прозвучало надто театрально — наче кліше з дешевого роману.

 — Наскільки я пам’ятаю, ти була зовсім не проти. Тож не треба звинувачувати мене в усьому. І взагалі — краще мені більше не дзвони. Звідки мені знати, що дитина моя? Це ж було лише раз.

 Він кинув слухавку.

 Ольга стояла, наче вкопана, слухаючи довгі гудки. Сльози образи й гіркого розчарування текли по блідих щоках. Отже, вона залишилася зовсім одна.

 Притисла тремтячі руки до живота. Їй здалося, що дитина ворухнулася — хоча ще було зарано.

 — Якщо ти не потрібна йому — то й мені подавно, — з ненавистю прошепотіла вона.

 Байдужість Андрія — батька дитини, що лежала під її серцем, — вирішила все. Тепер Ольга не сумнівалася в правильності свого рішення.

 Баба Віра жила на околиці Верхівки — в маленькому цегляному будиночку. Колись була акушеркою. Тепер давно не працювала за фахом. Жила з городу й трав, які збирала в степу ціле літо. Про неї казали, що відьма. Ольга в це не вірила, але чутки були надто популярні. Та й сама баба Віра не заперечувала. Хоча плітки про відьомство були не найстрашнішими.

 Було ще дещо — саме через це Ольга й пішла до неї пізно ввечері наступного дня після розмови з Андрієм. Шепотіли, що баба Віра допомагає жінкам позбутися небажаної вагітності. Чутки нічим не підтверджені — але Ольга була впевнена: вони правдиві.

 Коли вона увійшла у двір, баба Віра саме поралася в господарстві — замішувала помиї свиням.

 — Доброго вечора! — привіталася Ольга, несміливо тупцяючись біля хвіртки.

 Не так давно в них стався конфлікт. До Ольги на прийом прийшла жінка — і без слів було зрозуміло: робила аборт удома. На всі запитання відповідала, що сама — звичайною вішалкою. Брехала. Той, хто це робив, мав спеціальний інструмент. Ольга пішла до баби Віри. Та не лише все заперечила — ще й облаяла її, обізвала міською шльондрою й наказала забиратися, поки не спустила Полкана.

 Полкан і зараз не відмовився б порвати небажану гостю. Велетенський собака — помісь німецької вівчарки й алабая — голосно гавкав, рвався на товстому ланцюгу.

 Його гавкіт примусив бабу Віру підняти голову. Побачивши Ольгу, вона знову нахилилася до відра.

 — Віро Михайлівно! — гукнула Ольга, намагаючись перекричати собаку. — Віро Михайлівно!

 — Чого тобі? — сердито кинула та, навіть не підводячи голови.

 — Віро Михайлівно… мені потрібна ваша допомога. Будь ласка.

 Жінка нарешті підвела голову й з люттю глянула на дівчину.

 — Якщо прийшла через те, що ще якась шльондра захотіла зробити викидень — забирайся геть. Я тут ні при чому.

 Вона взяла відро й рушила до низької повітки — даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

 — Зачекайте! Благаю. Ви маєте мене вислухати, — у розпачі вигукнула Ольга.

 Щось у її голосі примусило жінку зупинитися. Баба Віра оцінююче оглянула Ольгу. Погляд маленьких водянистих очей зупинився на пласкому животі. Ольга інстинктивно притисла до нього руки — наче захищаючи ненароджену дитину. Хоча хіба не за тим прийшла — щоб убити її?

 Баба Віра недобре посміхнулася.

 — Добре, — якось надто легко погодилася вона. — Заходь.