Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 1. Чебурек, який змінив плани
Ашгабат зустрічав вечірнім теплом. Навіть після заходу сонця повітря залишалося сухим і гарячим, а з відчиненого вікна маленької квартири долинав запах пилу, спецій і свіжого хліба з сусідньої пекарні.
Вікторія сиділа за кухонним столом, втретє перечитуючи звіт для компанії. На екрані ноутбука миготіли цифри, графіки та листи від клієнтів, а на зап’ясті тихо дзенькнули браслети, коли вона потягнулася за чашкою чаю.
— Якщо я ще раз побачу слово «бюджет», то почну бачити його уві сні, — пробурмотіла вона.
З кімнати одразу почувся голос Поліни:
— Не скаржся. У мене завтра тест із туркменських діалектів. Я вже плутаю, де прислів’я, а де рецепт плову.
Вікторія усміхнулася.
Минуло три роки, відколи вона переїхала з України до Туркменістану. Спочатку це здавалося божевіллям: чужа країна, інша мова, нові люди, незнайомі звичаї. Але висока зарплата в міжнародній компанії дала їй шанс почати життя заново і допомогти родині.
А родина в них була така велика, що інколи Вікторії здавалося, ніби вдома жив не будинок, а маленьке село.
П’ятеро сестер і п’ятеро братів.
І якщо мама телефонувала, то розмова рідко тривала менше години.
Їхній батько був наполовину туркменом. Він народився в Україні, але його баттко походив з туркменської родини. У дитинстві він іноді розповідав дітям про пустелю, гори Копетдагу, ароматний зелений чай і весілля, де гостей буває більше, ніж мешканців усього району.
Саме ці історії колись запалили в Поліні цікавість до туркменської культури.
Поліна вийшла з кімнати, тримаючи товстий зошит, обліплений кольоровими стікерами. Її темне волосся було зібране в низький хвостик, а брекети блиснули, коли вона позіхнула.
— Віко, послухай, як правильно перекладається це прислів’я, — сказала вона серйозним тоном. — «Гість — це…»
— …це людина, яку треба нагодувати, навіть якщо ти сам голодний, — машинально відповіла Вікторія.
Поліна здивовано кліпнула світлими очима.
— Звідки ти знаєш?
— Бо ти вже п’ятий день повторюєш його вголос.
Їхня квартира була маленькою, але дуже затишною. Дві кімнати, вузенька кухня, старий диван, який скрипів щоразу, коли на нього хтось сідав, і балкон, де Поліна вирощувала м’яту в пластикових стаканчиках з-під сметани.
На холодильнику висіли фотографії родини: мама вишиває, тато посміхається біля яблуні, молодші брати тримають футбольний м’яч, а сестри обіймаються на подвір’ї.
Щовечора вони телефонували додому.
Саме в цей момент задзвонив відеозв’язок.
На екрані одразу з’явилося кілька облич.
— Віко! — закричала молодша сестра Марічка. — А покажи Ашгабат!
— Зараз ніч, що я тобі покажу? Темряву?
— Тоді покажи Поліну!
Поліна миттєво сховала обличчя за зошитом.
— Не показуй мене, я схожа на людину, яку не випускали з бібліотеки три роки.
— Це тому, що тебе справді не випускають із бібліотеки, — засміялася Вікторія.
З іншого боку екрана почувся голос батька:
— Донечки, не забувайте їсти нормально.
— Тату, ми їмо, — хором відповіли сестри.
— А чому тоді Поліна така худенька?
— Бо знання не містять калорій, — серйозно сказала Поліна.
Мама лише похитала головою.
Після розмови квартира знову наповнилася тихою вечірньою атмосферою. Поліна повернулася до конспектів, а Вікторія нарешті закрила ноутбук.
— Уявляєш, — задумливо сказала Поліна, — завтра в нас лекція про весільні традиції туркменів. Викладач казав, що в гірських кишлаках вони особливі.
— Головне, щоб тебе не змусили писати про це диплом на сто сторінок.
— Уже змусили.
Вікторія розсміялася.
Саме в цю мить у коридорі почувся гуркіт, ніби хтось намагався вибити двері плечем.
— Це або злодії, або Ельвіра, — сказала Вікторія.
Двері розчахнулися, і до квартири буквально влетіла Ельвіра — у яскравій хустці, з розпатланим волоссям і таким виглядом, ніби щойно виграла марафон.
— Дівчата! — вигукнула вона. — У вас є щось їстівне? Я вмираю!
— Добрий вечір теж існує, — спокійно відповіла Поліна.
Ельвіра вже скидала босоніжки.
— Добрий вечір, я вмираю від голоду!
Вікторія відкрила холодильник і дістала тарілку з чебуреками, які вони купили дорогою з роботи.
Очі Ельвіри засяяли.
— Ви найкращі люди в Туркменістані!
Вона схопила чебурек обома руками й відкусила такий шматок, що Поліна аж ахнула.
— Елю, ти ж подавишся!
Ельвіра лише замахала рукою, продовжуючи жувати.
— Ммм… Якщо я колись вийду заміж, то тільки за того, хто вміє готувати такі чебуреки.
— Ми їх купили, — чесно зізналася Вікторія.
— Не руйнуйте мою романтичну легенду.
Вона впала на диван і ще кілька секунд мовчки доїдала чебурек. Сестри вже звикли: якщо Ельвіра мовчить довше хвилини, значить, зараз буде щось небезпечне.
І справді.
Проковтнувши останній шматок, вона раптом підскочила так різко, що ледь не перекинула чашку з чаєм.
— Завтра їдемо в гори!
Поліна кліпнула.
— Куди?
— На весілля! У гірський кишлак! Справжнє туркменське весілля! Велике! З музикою, танцями, пловом і родичами, яких більше, ніж зірок на небі!
Вікторія засміялася.
— Ти зараз рекламуєш турфірму чи весілля?
— І те, і те! Мою двоюрідну подругу запросили, а вона запросила мене, а я запросила вас!
Поліна одразу оживилася.
— У гірський кишлак? Серйозно? Там можна побачити традиційний побут?
— Можна побачити все, — урочисто сказала Ельвіра. — Навіть баранів у святкових стрічках.
— Баранів у стрічках? — перепитала Вікторія.
— Не став зайвих запитань. Це весілля.
Поліна вже гарячково шукала телефон.
— Треба записати назву кишлаку. Це може бути корисно для навчання!
— Поліно, нормальні люди радіють пригодам, а ти — польовому матеріалу для університету.
— Одне іншому не заважає.
Ельвіра нахилилася до Вікторії:
— Уяви: свіже гірське повітря, справжні туркменські традиції, красиві хлопці…
— Ага, ось де головна причина.
— Ну, не тільки. Там ще буде дуже смачний плов.
Вікторія зробила вигляд, що замислилася.
— Плов — серйозний аргумент.
Поліна підняла голову від телефону.
— А скільки днів?
— Три.
— Три дні в гірському кишлаку… — мрійливо повторила вона. — Це ж неймовірно!
— Я бачу, тебе вже не врятувати, — зітхнула Вікторія.
Ельвіра переможно вказала на неї пальцем.
— А ти теж поїдеш.
— Чому це?
— Бо я не збираюся сама пояснювати всім родичам, чому моя українська подруга боїться пригод.
— Я не боюся пригод.
— Чудово. Тоді збирай речі.
Вікторія глянула на сестру. Поліна світилася таким щастям, ніби їй щойно запропонували безкоштовний доступ до всіх архівів світу.
І раптом Вікторія зрозуміла: можливо, ця поїздка справді буде корисною. Вони майже не вибиралися за межі Ашгабата, постійно крутилися між роботою, навчанням і дзвінками додому.
А тут — гори, нові люди, традиції, про які Поліна мріяла дізнатися зсередини.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Їдемо.
Поліна радісно скрикнула.
Ельвіра підняла руки вгору, ніби щойно здобула історичну перемогу.
— Так! Завтра о п’ятій ранку за нами заїдуть!
У квартирі настала тиша.
— О котрій?! — одночасно вигукнули сестри.
Ельвіра невинно посміхнулася.
— Я забула сказати про цю маленьку деталь.
Вікторія повільно опустила голову на стіл.
Поліна зітхнула:
— Якщо заради науки треба встати о п’ятій ранку, я готова.
— А якщо заради плову? — підморгнула Ельвіра.
— Тоді, можливо, навіть о четвертій.
І всі троє розсміялися, ще не підозрюючи, що звичайний вечір із чебуреками стане початком пригоди, яка змінить їхні життя.
