Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 8. Ніч плову, та романтика
Вечір у кишлаку був теплий і шумний. З двору ще долинали голоси гостей, музика й сміх дітей, які, здавалося, зовсім не збиралися спати.
Лоліта, яка проспала майже весь день після перельоту, нарешті виповзла з кімнати в рожевій піжамі з маленькими хмаринками.
Вона виглядала так, ніби щойно прокинулася після столітньої сплячки.
— Я голодна… — драматично простогнала вона, тримаючись за голову. — І здається, мій мозок висох.
Поліна одразу дістала з косметички таблетку.
— Тримай, це від головного болю.
Але Майсара, почувши їхню розмову, рішуче похитала головою.
— Найкращі ліки — домашня їжа й гарячий чай.
— А якщо в мене смертельний рівень голоду? — уточнила Лоліта.
— Тим більше чай і їжа.
Через кілька хвилин перед Лолітою вже стояла ціла тарілка: гаряча самса, домашній сир, масло, мед і солодкий чорний чай.
Лоліта сіла на курпачу й почала їсти з такою швидкістю, що Вікторія навіть перестала кліпати.
— Боже, — прошепотіла Поліна, — я ніколи не бачила, щоб людина так дивилася на самсу.
— Вона зараз її всиновить, — пирхнула Вікторія.
Лоліта, не відриваючись від їжі, пробурмотіла:
— Не заважайте моєму возз’єднанню з їжею.
Майсара сиділа поруч, усміхаючись, і з любов’ю спостерігала за дівчиною.
— Яка ж у вас мила сестричка, — сказала вона.
— Мила, поки не голодна, — чесно відповіла Поліна.
Господиня засміялася, а потім звернулася до Вікторії:
— Скільки вас у родині дітей?
Вікторія трохи ніяково усміхнулася:
— Нас… дванадцять.
Майсара здивовано підняла брови, а потім голосно розсміялася:
— О, тоді ви майже наші родичі! У нас тринадцять дітей.
Лоліта завмерла з самсою в руках.
— Скільки?!
— Тринадцять, — гордо повторила Майсара.
— Я б уже після п’ятого відкрила дитячий садок і брала плату за вхід, — серйозно сказала Лоліта.
Усі вибухнули сміхом.
Дівич-вечір Айгуль
Пізніше почався дівич-вечір Айгуль.
У великій кімнаті зібралися жінки, дівчата, невістки-келинки та родички. Курпачі розклали колом, посередині поставили солодощі, горіхи, сухофрукти й чайники з ароматним чаєм.
Айгуль сиділа в центрі, мов справжня східна принцеса. На ній була смарагдова сукня із золотими візерунками, а коси прикрашали срібні підвіски, які тихенько дзвеніли під час руху.
Жінки співали традиційні туркменські пісні, плескали в долоні й по черзі бажали нареченій щастя.
Ельвіра одразу втягнула Вікторію в коло:
— Ходімо танцювати!
— Я не знаю рухів!
— Тут головне — усміхатися й не наступити нікому на сукню.
Поліна спочатку соромилася, але одна з келинок потягнула й її.
Через десять хвилин усі троє вже сміялися, намагаючись повторити плавні рухи туркменського танцю.
— Я відчуваю себе чайником, який намагається стати лебедем, — задихано сказала Поліна.
— Нормально, — заспокоїла її Ельвіра. — Ти хоча б не збила вазу, як я минулого року на весіллі кузини.
Айгуль дивилася на гостей із таким щастям, що Вікторія відчула: ця родина справді прийняла їх як своїх.
Коли свято закінчилося, Майсара разом із доньками та невістками провела дівчат до великої гостьової кімнати.
На підлозі вже були розстелені м’які курпачі, складені ковдри й подушки.
— Донечки, спати, — лагідно сказала господиня. — Завтра рано вставати. Весілля не чекатиме, навіть якщо ви туристки.
— Особливо одна туристка, яка сьогодні спала весь день, — хихикнула Поліна, глянувши на Лоліту.
— Я набиралася сил для завтрашнього марафону їжі, — гордо відповіла та й одразу впала на подушку.
За кілька хвилин у кімнаті вже чулося її тихеньке сопіння.
Нічні розмови
Усі поступово заснули, але Вікторії не спалося.
Вона обережно підвелася, щоб нікого не розбудити, й вийшла у двір.
Ніч була прохолодна й зоряна. Над горами сяяв величезний місяць, а десь удалині тихо гавкали собаки.
Біля літньої кухні вона помітила Таміна.
Він стояв біля мангала й допомагав батькові смажити курку для завтрашнього весілля.
Гурбанмурад уже помітно втомився, а Тамін спокійно перевертав шампури й підкладав дрова.
Вікторію зворушив цей момент.
Не показна романтика, не красиві слова — просто чоловік, який уночі допомагає батькові, щоб той менше втомився.
Вона тихо підійшла ближче.
— Вам допомогти?
Тамін обернувся й усміхнувся:
— Ви ж гостя.
— А ви не спите о другій ночі.
— Хтось же має рятувати курку від мого батька. Він любить ступінь просмаження «майже вугілля».
Вікторія засміялася.
Вони сіли поруч на старі дерев’яні качелі біля саду.
Спочатку говорили про дрібниці: про Україну, про Туркменістан, про кумедні звички Лоліти.
— Вона справді така соня? — запитав Тамін.
— Ви ще не бачили її в автобусі. Вона може заснути ще до того, як водій заведе двигун.
Поступово розмова стала серйознішою.
Тамін розповів, як навчався в Україні, як сумував за родиною й чому повернувся додому.
— Я люблю місто, — сказав він. — Але не хочу втрачати зв’язок із родиною. Якщо колись у мене буде дружина, я хочу, щоб ми жили в місті, а сюди приїжджали допомагати батькам, святкувати свята й збирати всю родину разом.
Вікторія уважно слухала.
Після невдалих стосунків в Україні вона давно перестала вірити красивим словам. Але зараз усе звучало якось по-справжньому.
Тамін обережно взяв її руку.
— Ти дуже сподобалася моїй родині.
Вікторія тихо усміхнулася:
— А тобі?
Він подивився їй просто в очі.
— Я зрозумів це ще тоді, коли ти дивилася, як ми ріжемо моркву для плову.
— Оце романтика… не квіти, а морква.
— У Туркменістані це серйозний рівень почуттів.
Вони обоє засміялися.
Розмова тривала годинами. Вони говорили про мрії, про майбутнє, про те, як хочуть жити, про родину й навіть про те, скільки дітей могли б витримати після знайомства з родиною Майсари.
— П’ять — це вже героїзм, — сказала Вікторія.
— Після сьогоднішнього вечора я боюся називати цифри в цьому домі.
Було вже майже четверта ранку, коли вони зрозуміли, що просиділи разом усю ніч.
Повітря стало зовсім прохолодним.
Тамін ніжно торкнувся її чола своїм.
Вікторія не відсторонилася.
Вони сиділи на качелях зовсім близько: лоб до лоба, носик до носика, тихо усміхаючись одне одному.
А потім Тамін обережно поцілував її.
Це був теплий, ніжний поцілунок, від якого в Вікторії всередині стало так спокійно, ніби вона нарешті перестала боятися знову комусь довіряти.
Поліна і нічний Instagram
Тим часом у кімнаті Поліна зовсім не спала.
Вона лежала, втупившись у стелю, і думала про Сердара.
— Так, Поліно, ти доросла людина, — шепотіла вона сама собі. — Нормальні люди сплять. Нормальні люди не шукають істориків у Instagram о третій ночі.
Через хвилину вона вже відкрила Instagram.
— Сердар… Сердар… О, знайшла!
На аватарці він стояв біля стародавніх руїн із серйозним виглядом ученого.
Поліна довго дивилася на кнопку «Підписатися».
— Ну що може статися? Максимум — він подумає, що я цікавлюся історією… дуже, дуже особисто.
Вона заплющила очі й натиснула кнопку.
Через кілька секунд телефон тихо дзенькнув.
«Serdar followed you back»
Поліна різко сіла на курпачі так, що Лоліта перевернулася на інший бік.
— А-а-а! — беззвучно заверещала Поліна, стискаючи телефон.
Лоліта сонно пробурмотіла:
— Якщо це не пожежа і не плов… дай мені спати…
Поліна впала назад на подушку, усміхаючись у темряві.
Схоже, ця ніч у туркменському кишлаку стала особливою не лише для Вікторії.
