Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 4. Подих гір
Мікроавтобус упевнено піднімався все вище серпантином, коли раптом пролунав дивний звук:
— Тух-тух-тух-тух!
Машину помітно затрясло.
Лоліта, яка досі мирно спала, різко підскочила.
— Ми падаємо?!
— Поки що ні, — спокійно відповів Гурбанмурад ага, зупиняючи машину на узбіччі. — Але одне колесо вирішило, що йому теж потрібен відпочинок.
Дівчата вибралися назовні й одразу завмерли.
Перед ними відкрився зовсім інший світ.
Внизу звивалася вузька дорога, навколо здіймалися високі зелені гори, а повітря було таким свіжим і прохолодним, що після спекотного Ашгабата здавалося чарівним.
Вітер приніс запах трав, каміння й гірської води.
Поліна першою глибоко вдихнула.
— Оце так повітря…
Ельвіра вже фотографувала кожен камінчик.
— Подивіться на ці схили! Я серйозно хочу тут жити.
Лоліта сонно потягнулася й теж зробила величезний вдих.
— Ааааа…
Саме в цей момент просто їй назустріч пролетіла велика гірська муха.
Лоліта здивовано хрюкнула, очі округлилися, і вона почала кашляти.
— Кха! Кха! Що це було?!
Поліна перелякано підбігла й кілька разів постукала її по спині.
— Лоло, ти ж не збираєшся померти від туркменської мухи?!
— Вона сама залетіла! — обурилася Лоліта. — Я просто надто натхненно дихала.
Ельвіра ледве тримала фотоапарат від сміху.
— Це треба записати: «Перший турист у Туркменістані, якого мало не перемогло свіже повітря».
Навіть Гурбанмурад ага, який уже діставав інструменти, усміхнувся.
— У наших горах повітря справді сильне.
Поки він міняв колесо, дівчата розбрелися навколо.
Вікторія разом з Ельвірою помітили стежку, що вела трохи нижче між камінням.
— Пішли подивимося, що там, — запропонувала Ельвіра.
Поліна одразу насторожилася:
— Тільки не загубіться. Я не хочу пояснювати вашій мамі, що старша сестра зникла в горах через цікавість.
— Ми недалеко, — махнула рукою Вікторія.
Стежка привела їх до старого кам’яного колодязя, біля якого з-під скелі витікав тоненький прозорий струмочок.
Вода дзюркотіла так тихо й чисто, що Вікторія мимоволі усміхнулася.
— Це справжнє джерело!
Ельвіра присіла навпочіпки, набрала воду в долоні й обережно скуштувала.
Її очі одразу засяяли.
— Віко, це неймовірно! Холодна, як лід.
Вікторія теж напилася.
Вода виявилася такою свіжою, що після дороги здавалася найсмачнішим напоєм у світі.
— Тепер я розумію, чому люди люблять гори, — сказала вона.
— Бо тут є безкоштовний природний холодильник?
— І це теж.
До них уже бігла Лоліта.
— Ви без мене воду знайшли?!
Вона нахилилася до струмка, зробила великий ковток і раптом задоволено сплюнула убік, витираючи губи.
— Ух! Яка холодна! У мене аж зуби прокинулися.
Поліна розсміялася.
— Лоло, культурні люди не плюються біля джерела.
— А некультурні щиро висловлюють емоції.
Ельвіра набрала ще трохи води в пляшку.
— Це буде наш офіційний напій мандрівниць.
Вони ще кілька хвилин стояли біля струмка, слухаючи шум води й вітер у травах. Навколо не було ні міського шуму, ні сигналів машин — лише гори й тиша.
Зверху почувся голос Гурбанмурада ага:
— Дівчата! Пора їхати! До кишлаку ще кілька годин дороги!
— Уже йдемо! — гукнула Вікторія.
Повернувшись до машини, вони побачили, що колесо вже замінене, а Гурбанмурад ага терпляче чекає біля відкритих дверцят.
— Перед довгою дорогою треба підкріпитися, — сказала Поліна й дістала пакет із самсою.
Лоліта миттєво оживилася.
— Нарешті хороша новина.
Вони сіли просто на камені біля дороги.
Самса ще залишалася теплою, вода з гірського джерела була крижано-холодною, а навколо розстилалися зелені схили.
— Якщо весілля буде хоча б наполовину таким прекрасним, як ця зупинка, я залишуся тут назавжди, — мрійливо сказала Ельвіра.
— Тільки спочатку запитай у господарів, — усміхнулася Вікторія.
Поліна задумливо дивилася на гори.
— Мені так цікаво, як вони живуть у кишлаку. Які в них звичаї? Як проходить весілля? Чи справді наречену проводжають усім селом?
— А мені цікаво, скільки там буде їжі, — чесно зізналася Лоліта.
— Твої наукові інтереси дуже глибокі, — серйозно сказала Поліна.
— Зате практичні.
Гурбанмурад ага почув їхню розмову й добродушно засміявся.
— Не хвилюйтеся. У нашому кишлаку вистачить і традицій, і їжі, і пригод.
— Оце мене трохи лякає, — пробурмотіла Вікторія.
Дівчата знову сіли до мікроавтобуса.
Тепер навіть Лоліта не поспішала засинати. Вона притиснулася до вікна й уважно дивилася на гори, які ставали дедалі вищими й величнішими.
Сонце вже схилялося трохи нижче, золотячи вершини.
Попереду на них чекали гірський кишлак, весілля Айгюль, нові знайомства, дивні традиції та пригоди, про які вони ще навіть не здогадувалися.
І кожна з трьох сестер у цей момент думала про своє:
Поліна — про культуру, яку мріяла пізнати;Лоліта — про весілля, музику й нові фотографії;Вікторія — про те, що ця поїздка вже почала змінювати її життя, хоча справжні несподіванки чекали попереду.
Мікроавтобус рушив далі вузькою гірською дорогою, а за черговим поворотом на них уже чекала долина, де ховався той самий кишлак, що мав об’єднати три серця в одну незабутню історію.
