Спочатку:
На сторінку книги
Глава 18. Між родиною і коханням
Вечір поволі опускався на столицю.
У лікарняному коридорі стало тихіше. Гості, які приїхали разом із Таміним та Айгуль, уже збиралися повертатися до кишлаку. Вони залишали біля Лоліти гостинці, бажали їй швидкого одужання й по черзі прощалися.
Вікторія вирішила залишитися з сестрою на ніч.
— Я побуду з нею, — сказала вона. — Поліно, ти їдь із Сердаром. Ельвіро, ти теж відпочинь.
Тамін хотів щось сказати, але раптом у коридорі почулися швидкі кроки.
Потім — схвильовані голоси.
Двері палати різко відчинилися.
— Лоліто!
Вікторія аж підскочила.
На порозі стояли їхні батьки.
Вони щойно прилетіли з України й одразу вирушили до лікарні. Мати була бліда від пережитого страху, а батько, у якому поєднувалися туркменське й вірменське коріння, виглядав так, ніби за останні години постарів на кілька років.
Поруч стояв їхній старший син Ісмаїл — брат Вікторії, Поліни та Лоліти.
Ісмаїл був одружений з українкою, у них уже підростало троє дітей, але зараз він зовсім не був схожий на спокійного батька сімейства.
Він був наляканий.
— Де вона?!
Мати кинулася до Лоліти.
— Донечко!
— Мамо…
Жінка обійняла її так міцно, що Лоліта навіть скривилася.
— Обережно! У мене нога!
— Господи, Лоліто! Ти нас уб'єш!
Батько підійшов ближче.
— Як це сталося?!
Лоліта винувато опустила очі.
— Я впала.
— Звідки?!
Лоліта замовкла.
Поліна тихо прошепотіла:
— З дерева…
— З ЯКОГО ДЕРЕВА?!
— Абрикосового…
Батько схопився за голову.
— Ви приїхали в іншу країну і вирішили залізти на дерево?!
— Тату, — спробувала втрутитися Вікторія.
Але мати вже повернулася до неї.
— А ти де була?!
— Мамо…
— Чому ви не вберегли сестру?!
Поліна теж спробувала пояснити:
— Ми ж не знали, що вона полізе на дерево!
— Ви повинні були стежити за нею!
— Лоліта вже доросла! — не витримала Поліна.
— Але вона ваша сестра!
Вікторія замовкла.
Ці слова боляче вдарили по ній.
Так, Лоліта була дорослою.
Так, ніхто не міг передбачити, що вона полізе на дерево заради мобільного зв'язку.
Але зараз це вже не мало значення.
Їхні батьки були налякані.
Ісмаїл теж дивився на сестер із тривогою.
— Ви мали бути разом, — сказав він. — А замість цього кожна зайнялася своїм життям.
Вікторія опустила очі.
Вона знала, що брат частково мав рацію.
Вона закохалася в Таміна.
Поліна знайшла Сердара.
Лоліта проводила час із Бадиром.
Усі вони були щасливими.
Але ніхто навіть подумати не міг, що звичайна поїздка на весілля закінчиться лікарнею.
— Пробачте, — тихо сказала Вікторія.
Поліна теж кивнула:
— Пробачте нас.
Мати важко видихнула.
— Ми забираємо Лоліту додому.
— Але вона ще не може їхати далеко, — сказала Вікторія.
— Лікарі сказали, що її стан стабільний. Далі ми все вирішимо в Україні.
Ісмаїл кивнув:
— Ми вже домовлятимемося про подальше лікування.
Лоліта слухала мовчки.
Їй було боляче не тільки через ногу.
Вона бачила, як сестри стоять перед батьками, ніби маленькі дівчатка, яких щойно насварили.
Рішення батьків
Мати витерла сльози.
— Ми летимо додому.
Потім подивилася на Поліну:
— А ти?
Поліна розгубилася.
— Я?
— Ти теж повертаєшся.
— Але в мене навчання…
Мати трохи пом'якшила голос:
— Якщо хочеш, можеш залишитися. Але я більше не хочу змушувати вас.
Поліна розгублено подивилася на Сердара.
Той стояв у коридорі й мовчав.
Він усе чув.
— Мамо… — почала Поліна.
Але мати вже перевела погляд на Вікторію.
— А ти кидай свою дурну роботу й лети з нами.
Вікторія завмерла.
— Мамо…
— Я не хочу більше залишати тебе тут.
Ці слова остаточно зламали її внутрішню впевненість.
Вона нічого не відповіла.
Лише опустила голову.
Тамін стояв трохи далі й дивився на неї.
Вікторія боялася зустрітися з ним поглядом.
Бо знала: якщо подивиться, то не зможе піти.
Розмова з Ельвірою
Вона вийшла з палати в коридор.
Там на неї чекала Ельвіра.
— Віко?
Вікторія витерла очі.
— Що?
Ельвіра підійшла ближче.
— Ти що, здасися?
Вікторія нічого не відповіла.
— Скажи їм, що ти любиш Таміна.
— Не можу.
— Чому?
— Бо мама й тато праві.
— У чому?
— Я підвела Лоліту.
Ельвіра взяла її за плечі.
— Ти не могла передбачити, що вона полізе на абрикосове дерево!
— Але я була поруч.
— І що ти мала зробити? Прикувати її до ліжка?
Вікторія заплакала.
— Я повинна була краще за нею стежити.
Ельвіра похитала головою.
— Вікторіє, ти не відповідаєш за кожен крок дорослої людини.
Але Вікторія вже ніби не чула.
— Мама сказала їхати.
— І ти поїдеш?
Вікторія мовчала.
— А Тамін?
Вона заплющила очі.
— Мабуть… мені не судилося бути з ним.
Ельвіра відчула, як у неї стислося серце.
— Не говори дурниць.
— Він залишиться тут. Я поїду в Україну.
— Ти справді готова просто відмовитися від нього?
Вікторія прошепотіла:
— Мені здається, я не маю права бути щасливою після того, що сталося з Лолітою.
Ельвіра дивилася на подругу й розуміла: зараз переконати її словами майже неможливо.
У цей момент із палати почувся голос батька:
— Збирайте речі. Ми їдемо.
Вікторія здригнулася.
Вона повернулася до палати, а потім тихо сказала Ельвірі:
— Я залишу тобі повідомлення.
— Яке?
— Скажи Таміну… що ми їдемо.
Ельвіра завмерла.
— Віко…
— Просто скажи йому.
— Ні.
Вікторія здивовано подивилася на неї.
— Що «ні»?
Ельвіра твердо похитала головою.
— Я не дозволю тобі просто втекти.
Потрібно встигнути
Вікторія повернулася до палати.
Ельвіра залишилася в коридорі.
Вона знала одне: якщо зараз нічого не зробити, Вікторія поїде.
Вона розвернулася й побігла коридором.
— Тамін!
Хлопець саме стояв біля батьків і говорив із Айгуль.
Він одразу повернув голову.
— Що сталося?
Ельвіра ледве переводила подих.
— Вікторія їде.
Тамін зблід.
— Куди?
— В Україну.
— Коли?
— Сьогодні.
Він кілька секунд мовчав.
— Вона сама цього хоче?
Ельвіра похитала головою.
— Вона думає, що повинна поїхати через Лоліту. Вважає, що підвела сестру.
Тамін стиснув кулаки.
— Але вона ні в чому не винна.
— Я знаю. Ти теж це знаєш.
Він подивився на двері палати.
— Я поговорю з нею.
Ельвіра кивнула.
— І не просто поговори.
— Що ти маєш на увазі?
— Не дай їй поїхати тільки через страх і почуття провини.
Тамін подивився на неї серйозно.
— Я не дам.
Він зробив крок до палати.
Попереду на нього чекала найважливіша розмова в його житті.
Бо цього разу Вікторію потрібно було не просто переконати залишитися.
Їй потрібно було нагадати, що кохання — це не нагорода за бездоганність. І вона не повинна відмовлятися від власного щастя лише тому, що одного разу не змогла передбачити чужу необережність.
