Раді Вас бачити!

Розділ 1. Чебурек, який змінив плани

Ашгабат зустрічав вечірнім теплом. Навіть після заходу сонця повітря залишалося сухим і гарячим, а з відчиненого вікна маленької квартири долинав запах пилу, спецій і свіжого хліба з сусідньої пекарні.

Вікторія сиділа за кухонним столом, втретє перечитуючи звіт для компанії. На екрані ноутбука миготіли цифри, графіки та листи від клієнтів, а на зап’ясті тихо дзенькнули браслети, коли вона потягнулася за чашкою чаю.

— Якщо я ще раз побачу слово «бюджет», то почну бачити його уві сні, — пробурмотіла вона.

З кімнати одразу почувся голос Поліни:

— Не скаржся. У мене завтра тест із туркменських діалектів. Я вже плутаю, де прислів’я, а де рецепт плову.

Вікторія усміхнулася.

Минуло три роки, відколи вона переїхала з України до Туркменістану. Спочатку це здавалося божевіллям: чужа країна, інша мова, нові люди, незнайомі звичаї. Але висока зарплата в міжнародній компанії дала їй шанс почати життя заново і допомогти родині.

А родина в них була така велика, що інколи Вікторії здавалося, ніби вдома жив не будинок, а маленьке село.

П’ятеро сестер і п’ятеро братів.

І якщо мама телефонувала, то розмова рідко тривала менше години.

Їхній батько був наполовину туркменом. Він народився в Україні, але його баттко походив з туркменської родини. У дитинстві він іноді розповідав дітям про пустелю, гори Копетдагу, ароматний зелений чай і весілля, де гостей буває більше, ніж мешканців усього району.

Саме ці історії колись запалили в Поліні цікавість до туркменської культури.

Поліна вийшла з кімнати, тримаючи товстий зошит, обліплений кольоровими стікерами. Її темне волосся було зібране в низький хвостик, а брекети блиснули, коли вона позіхнула.

— Віко, послухай, як правильно перекладається це прислів’я, — сказала вона серйозним тоном. — «Гість — це…»

— …це людина, яку треба нагодувати, навіть якщо ти сам голодний, — машинально відповіла Вікторія.

Поліна здивовано кліпнула світлими очима.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти вже п’ятий день повторюєш його вголос.

Їхня квартира була маленькою, але дуже затишною. Дві кімнати, вузенька кухня, старий диван, який скрипів щоразу, коли на нього хтось сідав, і балкон, де Поліна вирощувала м’яту в пластикових стаканчиках з-під сметани.

На холодильнику висіли фотографії родини: мама вишиває, тато посміхається біля яблуні, молодші брати тримають футбольний м’яч, а сестри обіймаються на подвір’ї.

Щовечора вони телефонували додому.

Саме в цей момент задзвонив відеозв’язок.

На екрані одразу з’явилося кілька облич.

— Віко! — закричала молодша сестра Марічка. — А покажи Ашгабат!

— Зараз ніч, що я тобі покажу? Темряву?

— Тоді покажи Поліну!

Поліна миттєво сховала обличчя за зошитом.

— Не показуй мене, я схожа на людину, яку не випускали з бібліотеки три роки.

— Це тому, що тебе справді не випускають із бібліотеки, — засміялася Вікторія.

З іншого боку екрана почувся голос батька:

— Донечки, не забувайте їсти нормально.

— Тату, ми їмо, — хором відповіли сестри.

— А чому тоді Поліна така худенька?

— Бо знання не містять калорій, — серйозно сказала Поліна.

Мама лише похитала головою.

Після розмови квартира знову наповнилася тихою вечірньою атмосферою. Поліна повернулася до конспектів, а Вікторія нарешті закрила ноутбук.

— Уявляєш, — задумливо сказала Поліна, — завтра в нас лекція про весільні традиції туркменів. Викладач казав, що в гірських кишлаках вони особливі.

— Головне, щоб тебе не змусили писати про це диплом на сто сторінок.

— Уже змусили.

Вікторія розсміялася.

Саме в цю мить у коридорі почувся гуркіт, ніби хтось намагався вибити двері плечем.

— Це або злодії, або Ельвіра, — сказала Вікторія.

Двері розчахнулися, і до квартири буквально влетіла Ельвіра — у яскравій хустці, з розпатланим волоссям і таким виглядом, ніби щойно виграла марафон.

— Дівчата! — вигукнула вона. — У вас є щось їстівне? Я вмираю!

— Добрий вечір теж існує, — спокійно відповіла Поліна.

Ельвіра вже скидала босоніжки.

— Добрий вечір, я вмираю від голоду!

Вікторія відкрила холодильник і дістала тарілку з чебуреками, які вони купили дорогою з роботи.

Очі Ельвіри засяяли.

— Ви найкращі люди в Туркменістані!

Вона схопила чебурек обома руками й відкусила такий шматок, що Поліна аж ахнула.

— Елю, ти ж подавишся!

Ельвіра лише замахала рукою, продовжуючи жувати.

— Ммм… Якщо я колись вийду заміж, то тільки за того, хто вміє готувати такі чебуреки.

— Ми їх купили, — чесно зізналася Вікторія.

— Не руйнуйте мою романтичну легенду.

Вона впала на диван і ще кілька секунд мовчки доїдала чебурек. Сестри вже звикли: якщо Ельвіра мовчить довше хвилини, значить, зараз буде щось небезпечне.

І справді.

Проковтнувши останній шматок, вона раптом підскочила так різко, що ледь не перекинула чашку з чаєм.

— Завтра їдемо в гори!

Поліна кліпнула.

— Куди?

— На весілля! У гірський кишлак! Справжнє туркменське весілля! Велике! З музикою, танцями, пловом і родичами, яких більше, ніж зірок на небі!

Вікторія засміялася.

— Ти зараз рекламуєш турфірму чи весілля?

— І те, і те! Мою двоюрідну подругу запросили, а вона запросила мене, а я запросила вас!

Поліна одразу оживилася.

— У гірський кишлак? Серйозно? Там можна побачити традиційний побут?

— Можна побачити все, — урочисто сказала Ельвіра. — Навіть баранів у святкових стрічках.

— Баранів у стрічках? — перепитала Вікторія.

— Не став зайвих запитань. Це весілля.

Поліна вже гарячково шукала телефон.

— Треба записати назву кишлаку. Це може бути корисно для навчання!

— Поліно, нормальні люди радіють пригодам, а ти — польовому матеріалу для університету.

— Одне іншому не заважає.

Ельвіра нахилилася до Вікторії:

— Уяви: свіже гірське повітря, справжні туркменські традиції, красиві хлопці…

— Ага, ось де головна причина.

— Ну, не тільки. Там ще буде дуже смачний плов.

Вікторія зробила вигляд, що замислилася.

— Плов — серйозний аргумент.

Поліна підняла голову від телефону.

— А скільки днів?

— Три.

— Три дні в гірському кишлаку… — мрійливо повторила вона. — Це ж неймовірно!

— Я бачу, тебе вже не врятувати, — зітхнула Вікторія.

Ельвіра переможно вказала на неї пальцем.

— А ти теж поїдеш.

— Чому це?

— Бо я не збираюся сама пояснювати всім родичам, чому моя українська подруга боїться пригод.

— Я не боюся пригод.

— Чудово. Тоді збирай речі.

Вікторія глянула на сестру. Поліна світилася таким щастям, ніби їй щойно запропонували безкоштовний доступ до всіх архівів світу.

І раптом Вікторія зрозуміла: можливо, ця поїздка справді буде корисною. Вони майже не вибиралися за межі Ашгабата, постійно крутилися між роботою, навчанням і дзвінками додому.

А тут — гори, нові люди, традиції, про які Поліна мріяла дізнатися зсередини.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Їдемо.

Поліна радісно скрикнула.

Ельвіра підняла руки вгору, ніби щойно здобула історичну перемогу.

— Так! Завтра о п’ятій ранку за нами заїдуть!

У квартирі настала тиша.

— О котрій?! — одночасно вигукнули сестри.

Ельвіра невинно посміхнулася.

— Я забула сказати про цю маленьку деталь.

Вікторія повільно опустила голову на стіл.

Поліна зітхнула:

— Якщо заради науки треба встати о п’ятій ранку, я готова.

— А якщо заради плову? — підморгнула Ельвіра.

— Тоді, можливо, навіть о четвертій.

І всі троє розсміялися, ще не підозрюючи, що звичайний вечір із чебуреками стане початком пригоди, яка змінить їхні життя.