Раді Вас бачити!

Глава 10. Битва за скарби

Команда «Серця моря» увійшла глибше в печеру. Смолоскипи кидали тремтливе світло на кам’яні стіни, а золото в старій скрині блищало, мов сонце серед темряви. Радість піратів була гучною, але тривала недовго.

Раптом із глибини пролунали кроки. З темряви з’явилися інші пірати — конкуренти, які теж знали про скарби. Їхні очі палали жадібністю, а зброя блищала у світлі вогню.

— Це наше золото! — вигукнув один із них.

Кракен підняв шаблю.

— Хто сміє кидати виклик «Серцю моря»?

Бій розпочався. Метал дзвенів, крики відлунювали в печері. Віккі притиснулася до стіни, але Мікаель одразу став перед нею, захищаючи від ударів. Його рухи були швидкі й рішучі, він бився так, ніби кожен удар ворога загрожував не йому, а їй.

Один із нападників кинувся прямо на Віккі. Вона закричала, але Мікаель встиг відштовхнути пірата й повалити його на землю. Їхні очі зустрілися знову — і вона зрозуміла: він готовий віддати життя заради неї.

Кракен, спостерігаючи за цим, відчув у серці щось нове. Він бачив, як його син бореться не лише за скарби, а й за любов. І вперше він визнав: ця дівчина стала частиною їхньої команди.

Бій тривав, але «Серце моря» перемогло. Конкуренти відступили, залишивши печеру й скарби піратам.

Віккі підійшла до Мікаеля, торкнулася його руки й прошепотіла:

— Ти мій герой.

А він, усміхаючись крізь втому, відповів:

— Ні, Віккі. Я просто той, хто не може втратити тебе.

Кракен підійшов до них. Його суворе обличчя було серйозним, але в очах з’явилася нова повага.

— Ти врятувала мого сина, — сказав він до Віккі. — І ти показала, що маєш серце воїна. Відтепер ти — частина нашої команди.

Команда гучно вигукнула на знак згоди. Фрек підняв келих із ромом, Кук засміявся, а навіть Кабанчик, який завжди мовчав, кивнув із повагою. Папуга Яго закричав:

— Віккі! Віккі! Героїня!

Віккі відчула, що вперше за довгий час вона не самотня. Її прийняли ті, кого світ називає піратами, але для неї вони стали родиною.

Коли вони повернулися на корабель, ніч була тепла й зоряна. «Серце моря» гойдалося на хвилях, а команда святкувала перемогу. Віккі сиділа поруч із Мікаелем на палубі, дивилася на небо й відчувала, що її життя змінилося назавжди.

— Ти щаслива? — тихо запитав він.

— Так, — відповіла вона, усміхаючись. — І вперше я хочу залишитися тут, серед вас.

Мікаель узяв її руку й стиснув міцно. У його серці народжувалася клятва: він захистить її від усього світу — від моря, від ворогів, навіть від власного батька, якщо буде потрібно.

А десь далеко, за горизонтом, інші кораблі вже готувалися до погоні. Лорд Віктор і адмірал Адамо наближалися, і нові випробування чекали на «Серце моря».