Раді Вас бачити!

Глава 2. Листи крізь відстань

Пансіон зустрів Грейс холодними стінами й суворими правилами. Тут не було місця для сміху чи пустощів — кожен крок контролювали вчителі, кожне слово мало бути стриманим і чемним.

У перші дні Грейс намагалася протестувати. Вона відповідала вчителям, ставила запитання, намагалася довести свою правоту. Але суворим наставникам це не подобалося. За найменшу непокору її карали: змушували годинами стояти на колінах у каплиці, а іноді били лінійкою по руках, щоб навчити мовчати.

Відтоді Грейс почала схиляти голову й стримувати свій норов. Вона зрозуміла: щоб вижити тут, потрібно мовчати й чекати. Чекати дня, коли батьки згадають про неї й заберуть додому.

Увечері, сидячи біля маленького столика в своїй кімнаті, Грейс узяла перо й почала писати листа сестрі:

«Моя дорога Віккі, тут усе не так, як удома. Я мушу мовчати, бо кожне слово може стати причиною покарання. Я відчуваю себе самотньою й дуже потребую твоєї підтримки. Розкажи мені, як ти живеш, чи пам’ятаєш ти мене так само, як я тебе? Тільки думка про тебе допомагає мені витримати ці дні».

Сльози падали на папір, розмиваючи чорнило. Грейс знала: цей лист може й не дійти до сестри, але він був її єдиною надією, єдиним способом відчути, що вона ще комусь потрібна.

Попри те, що батьки розлучили Віккі з Грейс, молодша сестра відчувала біль так само гостро, ніби він був її власним. Вона не могла змиритися з тим, що Грейс залишилася самотньою серед холодних стін пансіону. Одного дня, коли батьки перебували у палаці короля, до дому Гаррінгтонів прийшов поштар. Віккі, тремтячи від хвилювання, притиснула конверт до грудей і, не стримуючи сліз, побігла до своєї кімнати.

У листі Грейс писала про суворих учителів, про покарання й про те, як важко бути слухняною, коли серце прагне свободи. Душа Віккі боліла від кожного рядка. Вона вирішила відповісти й підтримати сестру, навіть більше — надіслати їй гроші, які отримувала від батьків на подарунки.

Лист Віккі до Грейс

«Моя найдорожча сестро, я відчуваю твій біль, навіть коли ми далеко одна від одної. Ти не самотня — я завжди з тобою, у кожній думці й молитві. Не дозволяй суворим правилам зламати тебе. Ти сильна, і я вірю, що витримаєш. Я надсилаю тобі невелику суму — купи собі щось, що нагадає про наш дім, про мене. Усміхайся, Грейс, бо твоя усмішка — це світло, яке жоден пансіон не здатен згасити. Ми обов’язково будемо разом. Я обіцяю».

Коли лист дійшов до Грейс, вона сиділа в саду пансіону. Прочитавши слова сестри, дівчина вперше за довгий час усміхнулася. Вона знала: Віккі завжди підтримає її, і ця підтримка давала сили витримати суворі дні.

Минуло два роки. Грейс виповнилося шістнадцять — вік, коли кавалери починають придивлятися до наречених. Тим часом у Лондоні готувалися до першого «оглядини» Віккі. Вона була такою прекрасною, що про її вроду шепотіли навіть у королівських залах. Але серце Віккі тривожилося: вона хотіла, щоб Грейс повернулася додому й була поруч у цей важливий момент.

Віккі благала батьків на колінах забрати сестру. Вона розповідала, що Грейс змінилася, стала слухняною й терплячою. Нарешті ніжність і наполегливість Віккі розтопили серця батьків. Вони вирішили поїхати каретою й забрати Грейс.

Це був найщасливіший день у житті Віккі. Коли служниці наряджали її до зустрічі з нареченим, вона вибігла на терасу й побачила карету. Грейс вийшла з неї — струнка, вродлива, і навіть роки страждань у пансіоні не зіпсували її обличчя, а лише надали йому глибшої краси.

Віккі кинулася до сестри й обійняла її міцно, не стримуючи сліз. Грейс була щаслива бачити ту, хто підтримував її всі два роки й обіцяв, що вони більше ніколи не розлучаться.

Батьки стояли поруч, зворушені сценою. Вони зрозуміли: серце Віккі перемогло, а Грейс справді змінилася — завдяки любові сестри.