Раді Вас бачити!

Глава 1. Тіні старого Лондона

1705 рік. Лондон, місто туманів і дзвонів, де вузькі вулички перепліталися з величними площами, а запах свіжого хліба змішувався із солоним духом Темзи. У самому серці цього старовинного міста жила родина Гаррінгтонів, відома своїм багатством і зв’язками при дворі.

Їхній магазин шовкових тканин був справжнім скарбом для аристократії. З Індії та Китаю прибували кораблі, навантажені рулонами блискучого шовку, тонкими парчами й порцеляною, що прикрашали королівські палаци. Кожна тканина, кожен візерунок мав свою історію, і саме Гаррінгтони були тими, хто дарував королівській родині розкіш зі Сходу.

Місіс Гаррінгтон походила зі знатного роду: її батько був відомим лордом, який, всупереч суворим правилам, дозволив дочці вийти заміж за коханням. Її обранцем став магнат тканин, і разом вони створили сім’ю, що поєднала шляхетність і комерційний розум.

У подружжя народилися дві доньки-близнючки. Та хоч і були вони сестрами, їхні характери й зовнішність різнилися так само, як день і ніч. Леді Віккі — ніжна, вихована, слухняна. Вона завжди трималася гідно, поважала старших і навіть служниць, ніколи не дозволяла собі образливого слова. Її поведінка викликала захоплення друзів родини, які пророкували їй блискуче майбутнє при дворі. Грейс — бунтівна й непокірна. Вона ганялася за голубами на площі, дружила з хлопчаками, сміялася з правил і не боялася кинути виклик будь-кому. Її очі сяяли пустощами, а серце прагнуло свободи.

Вже 1713 рік пішов, батьки не звертали уваги на різницю між доньками. Але з роками друзі родини почали шепотіти: з Віккі виросте справжня леді, гідна королівського двору, а ось Грейс — занадто вільна, занадто бунтівна, схожа радше на хлопчиська, ніж на шляхетну панянку.

Батьки дедалі більше замислювалися: що робити з Грейс? Її вже чотирнадцять років. Їхній бізнес був тісно пов’язаний із королівською сім’єю, і вони не могли допустити, щоб норов старшої доньки зганьбив добре ім’я Гаррінгтонів.

Одного вечора в домі Гаррінгтонів зібралася вся родина. Мати містера Гаррінгтона, стара й шанована жінка, сиділа у високому кріслі біля каміну. Вона завжди одягалася в розкішні шовки, прикрашені золотими нитками, привезеними з Індії, і її постать викликала повагу навіть у найвпливовіших гостей.

Саме вона першою промовила те, про що всі давно думали:

— Грейс потрібно відправити в пансіон для благородних дівчат. Там її навчать скромності й послуху.

Грейс, яка випадково підслухала розмову під дверима, не витримала. Вона вбігла до кімнати, очі її палали гнівом.

— Ви не любите мене! — закричала вона. — Я нікуди не поїду!

Батьки сиділи вражені її криком, а бабуся опустила голову й закашлялася, немов підтверджуючи, що рішення вже прийнято. Віккі стояла осторонь, зі сльозами на очах. Вона не могла нічого змінити, лише втекла до своєї кімнати, відчуваючи, що втрачає сестру, з якою ділила одне дитинство, одну кров.

Тієї ночі Грейс вирішила втекти з дому. Віккі, помітивши її відсутність, кинулася шукати сестру. Зрештою батьки знайшли Грейс у старому амбарі, де ховалися тварини. Вона сиділа вся мокра від дощу, з розпачливим поглядом, і тоді вже не залишилося жодних сумнівів: дівчину потрібно відправити в пансіон.

Вранці карета чекала біля воріт. Грейс, змирившись із долею, сіла всередину разом із речами. Лише Віккі залишалася біля вікна, проводжаючи сестру поглядом. Для Грейс світ здався порожнім: вона відчувала, що нікому не потрібна, крім Віккі, яка плакала й стискала руки, дивлячись, як карета віддаляється дорогою.