Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Вони стояли так, напевно, лише кілька секунд, але Амелії здалося, що час зупинився взагалі.
Старий ліхтар над їхніми головами тихо, затишно гудів, а пожовкле листя повільно кружляло у його золотавому світлі, ніби хтось невидимий сипав золото просто з неба. Вона чітко відчувала гарячу долоню Тимура на своїй талії, силу його рук, які тримали її не жорстко, а дивовижно обережно — так, ніби вона була чимось безцінним і дуже крихким.
Тимур не поспішав її відпускати. Він не відсунувся ні на міліметр. Він дивився на неї зверху вниз, і в його сіро-голубих очах, колись холодних і неприступних, зараз палало таке неприховане, дике бажання, яке вона просто боялася назвати вголос.
— Ви... ви можете мене відпустити, — ледь чутно прошепотіла вона, хоча сама невпевнено стискала пальцями тканину його сорочки.
— Можу, — так само тихо відповів він.
— Тоді відпустіть...
— Але я не хочу цього робити, Амеліє.
Простих слів ще ніколи в житті не було так важко витримати.
Амелія повільно підняла погляд. Його обличчя знаходилося зовсім поруч: точена лінія брів, легка щетина на вилицях, пристрасно стиснуті губи. Вона бачила кожну його вію, бачила, як важко ходять жорсткі жовна на його щелепі, і з жахливою, сліпучою ясністю розуміла, що станеться за мить.
Він почав нахилятися.
Повільно. Дуже повільно й плавно, ніби даючи їй час отямитися або відступити. Його гарячий подих торкнувся її губ — дражливий, із ледь відчутним ароматом кави й гіркої м'яти. Кожна клітина її тіла напружилася, просочилася цим електричним струмом і зненацька, відчайдушно закричала всередині: «Так! Зроби це!»
Але саме в цю мить, крізь солодкий туман пристрасті, в її свідомість нахабно прорвався інший голос.
Давній. Зверхній. Холодний до болю голос із її минулого.
«Ти без мене пропадеш, Амеліє. Ти ж така слабка, безпорадна й наївна. Кому ти потрібна зі своїми ідеалами?»
Спогад про минулу зраду й приниження влучив прямо в серце, ніби крижана голка. Вона різко й панічно вдихнула повітря й відсахнулася назад, з усієї сили упершись тремтячими долонями в його міцні груди.
— Не цілуй мене! — вирвалося з неї.
Слова вилетіли несподівано хрипло, зломлено, зовсім не так строго, як вона планувала. Тимур миттєво завмер. Його рука на її талії ослабла, і Амелія, користуючись моментом, вислизнула з його обіймів. Вона зробила декілька швидких кроків назад, підбори сухо простукали по асфальту.
— Амеліє... — здивовано й болісно мовив він, протягуючи до неї руку.
— Ні! Будь ласка, не треба! — Вона міцно обхопила себе руками за плечі, намагаючись зупинити дике тремтіння в тілі. — Я не можу. Не так. Не з вами...
Запанувала важка, гнітюча мовчанка. Повітря між ними вмить стало різким, крижаним і відчуженим.
Тимур стояв нерухомо, мов кам'яна статуя. На її очах його обличчя знову почало змінюватися: щойно живе, відкрите й палаюче почуттями, воно повільно вкривалося залізною маскою, ховаючи все, що було тут секунду тому. Вона бачила, як боляче стискаються його вилиці, як погляд сірих очей стає рівним, сухим і порожнім.
— Добре, — тихо й холодно мовив він.
— Тимуре...
— Я все зрозумів, пані Сафронова.
— Ви нічого не зрозуміли! — вихопилося в неї, і голос від розпачу здригнувся. — Це... це не через вас! Це зовсім не через вас...
Вона раптово замовкла. Не могла ж вона привселюдно зізнатися, що всередині неї досі живе перелякана дівчинка, яку колись жорстоко зламали. Що вона роками збирала себе по шматочках і тепер панічно боїться знову довіритися чоловікові, втратити контроль і стати беззахисною.
— Я просто не можу, — закінчила вона майже пошепки.
Тимур повільно, стримано кивнув:
— Це ваше повне право.
— Так...
— Я більше не наполягатиму. Обіцяю.
Вона хотіла відповісти, що вдячна за розуміння, що їй невимовно шкода за цей спалах, але в горлі застряг важкий, пекучий клубок. Вона лише мовчки кивнула й відвернулася, вдивляючись у темну гладь ставка, де тремтіли золоті відблиски ліхтарів.
До самого виходу з парку вони дійшли в повній, гнітючій тиші. Вони йшли не поруч, а на відстані метра один від одного, ніби між ними пролягла невидима, але непробивна стіна. Біля її вулиці Тимур зупинився.
— Далі ви без проблем дійдете самі, — мовив він офіційним тоном.
— Так. Дякую.
— На добраніч, Амеліє.
— На добраніч...
Вона пішла геть, змушуючи себе не обертатися. Йшла рівно, прямо, з високо піднятою головою. І лише у своєму порожньому під'їзді, коли масивні двері зачинилися за спиною, Амелія безсило сповзла спиною по холодній стіні на підлогу й закрила обличчя долонями, ковтаючи гарячі сльози.
«Дурна... Яка ж ти дурна! — карала вона себе. — Він був поруч, він був справжнім... А ти знову злякалася й утекла!»
