Раді Вас бачити!

Обід добіг кінця тихо, дивно й неймовірно напружено.

Олександр Миколайович Карпенко ще щиро намагався підтримувати розмову: розповідав давні легенди садиби, згадував вікові липи, які садив ще його прадід, та зі сміхом згадував, як у дитинстві боявся вигаданих привидів у східному крилі. Амелія вчасно кивала, усміхалася в потрібних місцях, дотримуючись етикету, але щоразу зловила себе на тому, що не запам'ятовує жодного його слова.

Усі її думки були прикуті до того коротокого, невимушеного дотику. До чужих доглянутих пальців, що так природно ковзнули по чоловічому плечі. До бархатного, впевненого жіночого голосу. До слів «півтора року» і «ти не змінився».

«Абсолютно не твоя справа, Амеліє, — нагадувала вона собі вже водинадцяте, міцно стискаючи пальці під столом. — Ти тут заради проекту. Тільки заради проекту».

Коли господар нарешті відпустив гостей оглянути західну алею садиби, Амелія зітхнула з невимовним полегшенням. Алея тяглася вздовж старовинного парку, затінена кронами столітніх лип. Крізь пожовкле листя пробивалося низьке осіннє сонце, і земля була вкрита м'яким, вологам килимом. Повітря пахло медом, димом і близькою прохолодою.

Амелія йшла трохи попереду, склавши руки на грудях. Вона фізично відчувала присутність Тимура за своєю спиною: чула його важкі, впевнені кроки, відчувала той самий деревний аромат парфуму, що просочував простір між ними, але принципово не оберталася.

— Ви мовчите, Амеліє, — мовив він за кілька хвилин.

— Я оглядаю алею. Мені потрібно оцінити об'єкт.

— Ви її навіть не бачите.

— Ви не можете цього знати, Тимуре Андрійовичу.

— Можу, — його голос пролунав ближче. — Ви вже щонайменше п'ять хвилин дивитися в одну й ту саму точку на землі.

Вона зупинилася. Заплющила на мить очі, приймаючи виклик, і повільно обернулася.

Тимур стовав за два кроки від неї. Засунувши руки в кишені темних штанів, він дивився на неї згори вниз. У його сіро-голубих очах зараз не було ані звичної холодної відстороненості, ані легкої насмішки, до якої вона майже звикла. Тільки пильна, випробовувальна тиша.

— Це була вона, — нарешті тихо мовив він. — Діана. Ми розійшлися півтора року тому. Остаточно й безповоротно. Нічого серйозного, нічого такого, про що варто було б говорити чи згадувати.

— Мені не потрібні ваші пояснення, — випрямила спину Амелія.

— Я знаю.

— Тоді навіщо ви мені це розповідаєте?

Він трохи нахилив голову, і сонячний промінь ковзнув по його вилиці, підкреслюючи жорстку лінію губ.

— Тому що ви дивилися на неї так, ніби вона особисто забрала у вас щось дуже цінне.

— Я дивилася... — Амелія запнулася від обурення. — Цілком нормально я дивилася! Як і належить колезі!

— Ви стискали виделку так, що у вас побіліли кісточки пальців, — м'яко деталізував він. — А ваше дихання збилося в той самий момент, коли вона торкнулася моєї руки.

— Це розтягнення м'язів! Я іноді займаюся спортом!

— Амеліє.

Вона вперше почула своє ім'я з його вуст саме так — без офіційного «пані» чи сухого «Сафронова». Воно прозвучало низько, тихо, майже інтимно, відбившись оксамитом десь у ділянці сонячного сплетіння. По тілу миттєво пробіг табун гарячих мурашок.

— Що? — ледь чутно видихнула вона.

— Ти ревнуєш?

Слова впали між ними, мов важкий камінь у спокійну воду, розриваючи залишки офіціозу.

І найгіршим було те, що він не вимовив це із зухвалістю чи насмішкою. Він запитав це майже обережно, з дивною прихованою надією, і саме ця глибока уважність була для Амелії найнебезпечнішою.

— Ви з глузду з'їхали, — прошепотіла вона, відчуваючи, як закипає кров.

— Можливо, — не став заперечувати він, роблячи півкроку вперед.

— Ви мій начальник!

— Це ми з'ясували ще першого дня.

— Я не... — Вона зробила крок назад, відчуваючи, як під підошвою лоферів хрустить вологе листя. — Я знаю вас лише три дні, Тимуре Андрійовичу. Три. Дні. Це аж ніяк не термін для того, щоб відчувати щось подібне!

— Тоді що це між нами?

Він запитав це абсолютно серйозно. Його погляд ковзнув по її вилицях, зупиняючись на злегка привідкритих, розпашілих губах. Амелія розкрила рот, щоб видати чергову колку й холодну фразу, але слова просто зникли. Вона дивилася на його обличчя, на тіні від листя, що грали на його шкірі, і відчувала, як її власне серце божевільно товчеться десь у горлі.