Раді Вас бачити!

Садиба виявилася набагато більшою та величнішою, ніж Амелія уявляла за фотографіями з документів.

Розкішний двоповерховий будинок із білим ліпним фасадом і темно-зеленими дерев'яними віконницями стояв у самому центрі старовинного парку. Всією територією тяглися тінисті, охайні алеї, обсаджені столітніми липами, листя яких вже налилося медовим золотом. Просто перед великим ґанком розкинувся старовинний фонтан, який давно висох і заріс густим плющем, що надавало цьому місцю відтінку забутого, але вишуканого аристократичного шарму.

Їх особисто зустрів власник території — Олександр Миколайович Карпенко, огрядний, колоритний чоловік років шістдесяти з гучним, добродушним сміхом і міцним рукостисканням.

— Прошу, прошу, вельмишановні гості! — покликав він ще з порогу. — Тимуре Андрійовичу, ви як завжди точно за годинником! А це, я так розумію, та сама знаменита пані Сафронова? Мені про вас уже стільки розповідали!

— Хороше чи погане? — уточнила Амелія з професійною посмішкою, випрямляючи спину.

— Виключно хороше! Хоча, зізнаюся, Тимур Андрійович по телефону попереджав, що ви неймовірно принципові та непохитні в питаннях кошторису.

Амелія кинула швидкий погляд на Клочкова. Той вдивлявся кудись углиб парку з абсолютно непроникним, застряглим виразом обличчя, ніби це стосувалося не його.

Робоча зустріч затягнулася на кілька годин. Вони детально обійшли всю територію, оглянули занедбані корпуси, які мали стати новою базою відпочинку в рамках проекту «Північна лінія», обговорили терміни, технічні ціни й підрядників. Амелія була максимально зосереджена: вона оперувала складними цифрами з пам'яті, ставила гострі точні запитання й змушувала підрядників нервувати. Карпенко лише захоплено кивав і неодноразово хмикав: «Ну й голова у вашої співробітниці, Тимуре! Золоті кадри!»

Тимур практично не втручався в обговорення. Лише час від часу, коли вона закінчувала черговий аргументований монолог, він кидав на неї швидкий, проникливий погляд. Це був не владний погляд боса, а зовсім інший — сповнений поваги, мовчазного захвату та прихованої чоловічої гордості за неї.

Усе йшло ідеально, поки не настав обід.

Обідній стіл накрили на просторій відкритій веранді з приголомшливим виглядом на сонячний парк. Домашні страви, прозорий холодний компот у глечиках, свіжа випічка та пахучий мед. Амелія присіла поруч із Тимуром, вдихнула аромат печених яблук і зловила себе на думці, що це, мабуть, найкращий і найприємніший день за останні пів року її життя.

Вона навіть не помітила, як на сходинках веранди з'явилася струнка жіноча постать.

— Тимур?..

Голос пролунав м'яко, глибоко, з легким, оксамитово-оксамитовим відтінком, від якого повітря на веранді миттєво згусло.

Амелія підвела очі й мимоволі затамувала подих.

Жінка стояла на верхній сходинці, злегка схиливши голову набік. Висока, неймовірно витончена, у сліпучо-білій шовковій блузі, що підкреслювала тонку талію, та вузьких темних штанях. Її темно-каштанове волосся важкою, лискучою хвилею спадало на плечі. Вона була з тих сліпучих красунь, на яких не потрібно дивитися двічі, щоб відчути їхній магнетизм. З тих жінок, які входять у будь-яке приміщення — і все довкола мимоволі затихає.

Тимур повільно поставив склянку з водою на стіл. Його спина витягнулася в струну.

— Діано, — промовив він абсолютно рівним, позбавленим емоцій тоном.

— Не очікувала тебе тут зустріти, — вона підійшла ближче. Її хода була невагомою. Жінка невимушено, майже інтимно торкнулася точеними пальцями його широкого плеча, і Амелія чітко побачила, як Тимур ледь помітно, але сильно напружився від цього дотику. — Скільки часу минуло? Рік?

— Півтора року, Діано.

— Півтора... — повторила вона й тихо, мелодійно засміялася. — А ти зовсім не змінився. Все такий же суворий.

— Ти теж.

Діана повільно обернулася до Амелії. Її погляд був теплим, виключно ввічливим, але неймовірно оцінюючим. Від цієї бездоганної світської ввічливості Амелії чомусь стало невимовно холодно всередині.

— А це?.. — витончено повела брову гостя.

— Це моя колега, — швидко відповів Тимур ще до того, як Амелія відкрила рот. — Амелія Сафронова. Провідний менеджер.

Колега.

Слово пролунало абсолютно правильно, професійно й доречно. Саме так вони й мали відрекомендуватися. Але чомусь від цього сухого визначення в грудях Амелії боляче, розпеченим гострим лезом кольнуло серце.

— Дуже приємно познайомитися, — мовила Амелія, підводячись і простягаючи руку.

— Мені теж, люба, — Діана потиснула її пальці. Дотик був легким, як подих вітру. — Я Діана. Старий... дуже близький друг Тимура.

— Колишня, — спокійно й жорстко поправив її Тимур.

Діана знову засміялася, граційно поправляючи пасмо волосся:

— Звісно. Він завжди був диявольськи точним у формулюваннях.

Амелія повільно опустилася назад на плетений стілець. Вона взяла срібну виделку й почала мовчки крутити її між пальцями, вдивляючись у свою тарілку. Смачна їжа вмить втратила будь-який смак. Повз її вуха линули слова, спогади та фрази, яких вона воліла б не чути: про спільних високих знайомих, про якийсь розкішний відпочинок на закритому острові, про минулі вечірки. Тимур відповідав стримано, але не проганяв її. Він розмовляв спокійно. Занадто спокійно для людини, поруч із якою стоїть його колишня пристрасть.

«Та яка тобі різниця?! — люто картала себе Амелія, міцно стискаючи виделку. — Це його приватне життя! Його минулі жінки! Ти йому ніхто! Лише найманий працівник!»

Але вона не могла силою змусити себе відвести погляд від того, як Діана схиляється до нього, як її тонке зап'ястя з дорогоцінним браслетом практично ковзає по його передпліччю, і головне — як він не відсторонюється.

— Амеліє, — раптом звернувся до неї Тимур, перериваючи щебетання Діани. — Ви чому нічого не їсте?

Вона підняла очі. Він уважно дивився на неї, і в його сіро-голубому погляді прочитувалося щось складне й темне. Ніби це питання стосувалося зовсім не обіду.

— Усе гаразд, дякую. Я просто не дуже голодна.

— Ви майже не торкнулися страви.

— Мені цілком достатньо.

— Достатньо чого? — його голос понизився.

Амелія відчула, як її щоки знову спалахують, але цього разу від чистого, гордого гніву.

— Повітря, Тимуре Андрійовичу, — відрізала вона й різко повернула голову в бік сонячного парку.

Діана мовчки переводила проникливий погляд з одного на іншого, і куточки її ідеально нафарбованих губ ледь помітно здригнулися. Вона все зрозуміла. Досвідчена жінка завжди помічає приховані іскри й ревнощі раніше, ніж самі учасники цього небезпечного трикутника.

— Що ж, я, мабуть, залишу вас, — м'яко й граційно промовила Діана, роблячи крок назад. — Тимуре, подзвони мені, якщо захочеш поговорити без робочих звітів. Мій номер той самий.

Вона повільно пішла геть уздовж веранди, залишивши по собі стійкий тонкий шлейф парфуму з нотами нічного жасмину, рожевого перцю й чогось гострого, холодного.

Амелія диктувала собі дивитися куди завгодно, тільки не їй у спину, і всією душею ненавиділа себе за те, що зараз відчувала.

Це були ревнощі. Дикі, безглузді, горді й абсолютно необґрунтовані ревнощі.

«Ти не маєш жодного права, — шепотів їй власний голос розуму. — Ти не повинна нічого до нього відчувати!»

Але вона відчувала. Вся її шкіра горіла від його близькості. І це було найжахливішим.