Раді Вас бачити!

— Мені дуже шкода, — сказала вона першою, збираючи всі залишки своєї витримки, поки паніка ще не встигла остаточно перехопити горло й забрати голос. — Я правда не помітила вас. Я дуже поспішала і... Господи, ваше пальто.

Чоловік мовчав. Його обличчя залишалося непроникною маскою.

Пауза затягнулася настільки, що Амелія, відчуваючи чужі погляди перехожих, встигла нахилитися по свій телефон, підняти його з сухого краю плитки, зібрати з тротуару розкидані аркуші презентації й злегка скривитися від того, що два з них уже ґрунтовно просякли корицевим лате. Коли вона нарешті випросталася, тримаючи в руках цей жалюгідний стос вологого паперу, чоловік усе ще стояв на тому ж місці, абсолютно не поспішаючи рухатися чи щось казати.

— Ви завжди так заходите в приміщення? — нарешті запитав він.

Голос у нього виявився низьким, глибоким, абсолютним рівним, без жодної зайвої, емоційної інтонації. Таким голосом у суді читають остаточний вирок або оголошують суму мільйонного рахунку.

— Тобто? — Амелія кліпнула очима, трохи відступивши на крок.

— Не дивлячись, куди йдете. Як руйнівний торнадо місцевого масштабу.

Амелія відчула, як десь усередині неї щось виразно й гучно клацнуло. Це був її давній, добре знайомий внутрішній перемикач, який автоматично вмикався щоразу, коли хтось намагався силою поставити її в положення провиненої дитини, яка знову напаскудила.

— Я вибачилася, — промовила вона вже значно спокійніше й твердіше, випрямивши спину. — Це був нещасний, прикрий випадок. Я готова повністю відшкодувати вам вартість хімчистки.

— Хімчистка тут уже нічого не врятує, — він повільно опустив свій сталевий погляд на величезну пляму на грудях, а потім знову подивився їй прямо в очі. — Це кашемір. Італійський.

— Тоді я готова відшкодувати вам сам кашемір, — відрізала вона, зсунувши брови.

Куточок його губ ледь здригнувся. Це була не усмішка. Всього лише якась темна тінь усмішки, яка вмить зникла з його обличчя, наче її там ніколи й не було.

— Ви навіть приблизно не знаєте, скільки він коштує, пані.

— Не знаю, — чесно й без вагань відповіла Амелія. — Але я точно знаю, що щиро вибачилася. І що вам, судячи з вашого дорогого вигляду, нічого критичного не загрожує від однієї кавової плями. Світ від цього не розвалиться.

Це прозвучало значно різкіше й зухваліше, ніж вона планувала ще секунду тому. Між ними знову лягла тиша — важка, напружена, мов до межі натягнута струна, яка ось-ось має лопнути. Мимо них по тротуару пройшла молода жінка з візочком, кинувши на їхню дивну пару швидкий і дуже цікавий погляд. У дверях кав'ярні визирнула бариста Оксана й виразно здійняла брови, ніби запитуючи, чи не потрібно викликати охорону.

Чоловік зробив повільний крок уперед.

Це був лише один крок, але Амелії здалося, що весь простір довкола неї вмить стиснувся до розмірів маленької клітки. Від нього виразно пахло холодним дорогим парфумом, чистою шкірою й чимось темним, глибоким, деревним — ніби дикий ліс одразу після важкого вересневого дощу. Вона стояла надто близько до цього запаху й цієї загрозливої аури, щоб це було безпечно для її власного самовладання.

— Знаєте, що мене дійсно дивує? — тихо, майже пошепки мовив він, нахилившись трохи ближче. — Ви обливаєте абсолютно незнайомого чоловіка гарячою кавою, псуєте його одяг, а потім ще й виправдовуєтеся тоном, ніби це я якимось чином заважаю вам спокійно жити.

— Я не виправдовуюся, — вона не відступила ні на сантиметр, хоча серце калатало десь у горлі.

— Ви захищаєтеся.

— Бо ви відверто нападаєте!

— Я лише констатую очевидні факти, які ви намагаєтеся ігнорувати.

— А я їх уже визнала, — відрізала вона твердо. — І повторювати двічі «вибачте» людині, яка лише демонстративно тисне на мене, я не збираюся.

Вона й сама не знала, що саме штовхнуло її на цю різку фразою. Можливо, крайнє фізичне та емоційне виснаження. Можливо, давній, болісний спогад про людину з минулого життя, перед якою вона колись вибачалася занадто часто, за все підряд, навіть за ті речі, в яких не була винна ані краплі. Після того важкого розриву Амелія дала собі залізне слово: більше ніколи. Більше ніколи не просити вибачення за своє право просто існувати й помилятися.

Чоловік дивився на неї ще кілька довгих, безкінечних секунд. На його обличчі не відбилося жодної зрозумілої емоції. Потім він уперше за всю цю розмову повільно відвів погляд — на свій годинник, масивний, темний, із хромованим корпусом, що визирав із-під манжети сорочки.

— Вам, здається, дуже треба бігти, — сказав він, рівним тоном.

— Так, — стиснула губи Амелія.

— Тоді біжіть. Не витрачайте свій дорогоцінний час.

Амелія міцніше підхопила свою зіпсовану теку, розвернулася на каблуках і пішла геть. Вона не побігла, ні, хоча все всередині волало про втечу. Вона пішла швидким, максимально рівним кроком, із випрямленою спиною й піднятим підборіддям, намагаючись жодним рухом не показати, як у неї тремтять коліна. Дійшовши до самого перехрестя, вона все ж не втрималася й на секунду кинула швидкий погляд через плече.

Він усе ще стояв біля скляних дверей кав'ярні й мовчки дивився їй услід.

Не гнівно. Не роздратовано. А з тією самою застиглою, глибокою уважністю, з якою досвідчені ґросмейстери розглядають складну шахову дошку перед своїм першим, вирішальним ходом.

Тимур Андрійович Клочков понад усе в житті не любив сюрпризів.

Усе у його жорсткому, вивіреному світі було побудоване так, щоб будь-які випадковості мали наймінімальнішу владу над ним та його бізнесом. Його щоденний графік був розписаний секундантами до хвилини. Особистий водій завжди чекав за рогом рівно за п'ять хвилин до виходу. Його старша помічниця Марта щоранку о сьомій надсилала список завдань — чіткий, у три рядки, не більше. Навіть свою ранкову каву він пив завжди в одній і тій самій кав'ярні, за тим самим кутовим столиком, о тій самій фіксованій порі.

Тому дівчина в дещо зім'ятій білій сорочці, що вилетіла з дверей кав'ярні, мов маленька руйнівна буря, була явищем з якогось зовсім іншого світу, якого він намагався давно не торкатися.

Він дістав з кишені чисту хустинку й злегка провів по плямі на пальті. Це було абсолютно марно. Якісний кашемір вбивав коричневу вологу швидко й жадібно, ніби тільки й чекав нагоди зіпсувати його вигляд.

— Тимуре Андрійовичу, усе гаразд? — запитав водій Віктор, який стривожено виринув з-за рогу будинку.

— Гаразд, Вікторе, — стримано відповів Тимур.

Він хотів був додати щось про запізнення, але раптом затримався поглядом на мокрому тротуарі. Там, у калюжі розлитої кави, лежав невеликий пластиковий прямокутник на синьому шовковому шнурку. Бейдж. Мабуть, випав із її розкритої теки, коли вона збирала свої папери.

Тимур нахилився, підняв його й акуратно обтер великим пальцем від крапель.

«Амелія Сафронова. Менеджерка ключових проєктів. "Вектор-Груп"».

Він повільно перечитав ці останні три слова. Потім ще раз, примруживши сірі очі.

«Вектор-Груп» була саме тією компанією, з якою сьогодні о десятій ранку він мав підписувати підсумковий договір про стратегічне співробітництво. Саме до її офісу він зараз їхав — як новий фактичний керівник об'єднаної корпоративної структури.

Куточок його губ знову ледь здригнувся, але цього разу в цьому русі було дещо більше, ніж просто холодний розрахунок.

— Вікторе, — сказав Тимур, спокійно ховаючи знайдений бейдж у внутрішню кишеню піджака, — їдемо в офіс. Але спершу швидко заїдемо додому по інше пальто. У нас є ще п'ятнадцять хвилин.