Раді Вас бачити!

— Можете йти, — спокійно й беземоційно мовив Тимур, повертаючись до свого ноутбука.

Амелія лише коротко кивнула, намагаючись зберегти зовнішню незворушність, і попрямувала до виходу. Кожен її крок відзивався глухим стуком підборів по світлому паркету, а серце в грудях калатало так, ніби вона щойно вибігла на десятий поверх. Рука вже торкнулася холодної металевої ручки, коли позаду знову пролунав його низький, з легким оксамитовим прихрипом голос:

— Пані Сафронова.

Вона завмерла. Заплющила на секунду очі, повільно видихнула й обернулася:

— Так?

Він стояв, спершись міцними долонями про поверхню робочого столу, і дивився на неї. Уважно, пильно, з тим самим проникливим виразом, що й учора вранці біля кав'ярні, коли між ними сталася ця безглузда халепа зі зіпсованим пальтом. Тільки тепер у його погляді з'явилося щось абсолютно нове.

Інтерес.

Це був не ввічливий черговий погляд боса й не холодний розрахунок ділового партнера. Це був жадібний, випробовувальний інтерес чоловіка, який раптом знайшов у сухому, прагматичному світі щось справді живе, непередбачуване й небезпечно привабливе.

— Це комплімент? — з легким викликом, але обережно запитала Амелія, міцніше стискаючи пальці на дверній ручці.

— Це констатація фактів, — відповідав він, не зводячи з неї своїх сіро-голубих очей.

— Тоді дякую за констатацію.

— Нема за що.

Вона вже збиралася остаточно вийти за поріг, аби перервати цю важку, електризовану тишу, як раптом помічила дивовижну метаморфозу. Його обличчя, яке досі нагадувало сувору застиглу маску, почало змінюватися. Куточки губ, що весь цей час лише ледь помітно й стримано здригалися, нарешті піднялися вгору. Повільно, трохи нерівно — так, ніби він і справді давно забув, як це робиться.

Тимур усміхнувся.

Не широко, не безтурботно-пустотливо, а короткою, ледь кривою усмішкою, яка миттєво перекреслила весь його суворий образ. З холодного, неприступного й закритого мільйонера він на коротку мить перетворився на живого, сміливого й дивовижно теплого чоловіка. Біля кутиків його очей залягли дрібні променисті зморшки, а самі сіро-голубі очі потемніли, стали глибшими й м'якшими.

Амелія заклякла на місці. Їй здалося, що повітря в кабінеті раптом згусло, а сама кімната зменшилася до розмірів маленької клітки, де їм обом стало затісно. По шкірі пробігла гаряча хвиля сипців, а пульс відбивав божевільний ритм у скронях.

«Ні, — миттєво спалахнув у її голові тривожний сигнал. — Ні, ні, ні. Навіть не думай. Не дивись на нього так! Ти ще кілька років тому вирішила, що більше ніколи й нікому не дозволиш гратися своїми емоціями. З цим покінчено!»

— Що? — різко й навіть трохи грубо запитала вона, аби збити цей пристрасний напружений чар.

— Нічого, — тихо відповів він, піднімаючись на повний зріст. — Просто ви мене зацікавили, Амеліє.

— Я не розважальна програма для нового керівництва, — відрізала вона, випрямляючи спину.

— Я знаю, — його усмішка не зникла, а лише стала більш дражниливою. — Саме тому мені й цікаво.

Ці слова повисли в повітрі між ними, немов високовольтний заряд перед грозою. Повітря просочилося ароматом його гіркуватого парфуму з нотами сандалу, тютюнового листя та сухого дерева. Амелія фізично відчула, що ще одна секунда перебування в цьому кабінеті — і вона зробить щось абсолютно нерозумне. Або безпорадно усміхнеться у відповідь, втрачаючи контроль, або просто ганебно втече. Обидва варіанти здавалися їй однаково неприпустимими й принизливими.

— Якщо це всі ваші вказівки, — мовила вона якомога холоднішим і офіційнішим тоном, — то мене чекає робота. Проєкт «Північна лінія» сам себе не проконтролює.

— Звісно. Йдіть, пані Сафронова.

Вона вискочила за двері, швидко зачинила їх за собою й важко притулилася спиною до прохолодної стіни коридору. Вона пожадливо вдихала й видихала повітря, ніби щойно подолала марафонську дистанцію.

Напроти, за своїм акуратним столом, помічниця Марта підняла очі від клавіатури. Вона уважно оглянула розпашілу, схвильовану Амелію з виразом, у якому химерно переплелися щире співчуття та ледь прихована розвага.

— Каву? — тихим, розуміючим тоном запропонувала Марта.

— Дякую, ні, — хитаючи головою, випалила Амелія. — Дякую... Я від кави сьогодні вже достатньо постраждала.

Вона швидким кроком рушила до ліфта, гарячково натиснула кнопку виклику й лише опинившись усередині кабіни, наодинці зі своїм відображенням у дзеркальній стіні, дозволила собі глибоко й довго видихнути.

Він усміхнувся.

Це ж була така дрібниця! Безглузда, абсолютно несуттєва дрібниця! Звичайна людська реакція. Але Амелія виразно відчувала, як десь глибоко в грудях щось повільно, невідворотно й тріскучо зсунулося — так, як зсувається перша важка брила льоду на річці ранньою весною.

— Дратує, — прошепотіла вона в порожнечу, пильно дивлячись у власні перелякані сіро-голубі очі. — Це просто дуже, дуже дратує!

Проте власне відображення в дзеркалі їй не повірило.

Тим часом Тимур ще довго залишався в порожньому кабінеті.

Він не рухався з місця, не зводячи погляду з зачинених дверей, за якими щойно зникла ця тендітна, але дивовижно вперта дівчина з прямою спиною, палаючими очима й гострим, як бритва, язиком.

Потім він повільно підійшов до панорамного вікна й згортнув руки на грудях. Унизу, на асфальті, вітер вже кружляв перше опадаюче жовте листя. Осінь впевнено заходила в місто, приносячи із собою дощі та прохолоду.

— Помилка, — тихо, майже нечутно сказав він самому собі, дивлячись на власне тьмяне відображення у склі.

Помилкою було те, що він дозволив собі цю усмішку.

Він не усміхався щиро вже стільки років, що м'язи на обличчі й справді встигли забути цей рух. Увесь цей час після болячих зрад і жорстоких бізнес-війн він ретельно, цеглина за цеглиною, будував довкола себе непробивну броню: виснажлива робота, тотальний контроль, крижаний холод. Це була стіна, через яку не мав права перелізти жоден чоловік і жодна жінка.

А ця дівчина з загубленим бейджем на синьому шнурку просто взяла й переступила через його захист. Без жодного дозволу. Без страху перед його грошима, статусом чи зв'язками.

Телефон на робочому столі коротко й різко вібрував. На екрані з'явилося сповіщення від Марти: «Тимуре Андрійовичу, завтра о восьмій ранку запланований виїзд до партнерів за місто. Включити пані Сафронову до складу виїзної групи?»

Тимур дивився на екран набагато довше, ніж вимагав діловий етикет. У голові промайнула думка, що безпечніше було б залишити її в офісі — подалі від себе, від її викликів та власних недоречних думок.

Але його пальці вже самі набрали коротку відповідь: «Так. Додай її. Вона їде зі мною».