Раді Вас бачити!

Вечір після того божевільного дня Амелія провела у дивній, важкій і в'язкій задумі.

Порожня квартира зустріла її звичною тишею та ледь відчутним запахом прохололої кави, яку вона так і не встигла допити поспіхом уранці. Амелія скинула важкі каблуки просто біля дверей і босоніж пройшла на кухню. Вона налила собі склянку холодної води й довго стояла біля вікна, спираючись на підвіконня й спостерігаючи за тим, як вечірнє місто повільно занурюється у сутінки. Світло вуличних ліхтарів спалахувало одне за одним, помаранчевими відблисками відбиваючись у калюжах після нещодавньої осінньої зливи.

Вона була роздратована. Дуже роздратована. Але найгіршим було те, що вона не могла до кінця розібратися, на кого саме спрямована ця лють.

На нього? Звісно. На цього самовпевненого чоловіка з сірими очима, на його зверхній тон, на його методичні запитання й на цю нестерпну манера повільно, без жодного підвищення голосу ламати людський авторитет на очах у всієї команди.

Чи, можливо, вона лютувала на саму себе? Це здавалося ще вірогіднішим. Вона була злою за те, що вже вдруге за день дозволила цьому чужому чоловікові зайняти куди більше місця у власних думках, ніж він на те заслуговував.

— Це просто новий бос, — мовила Амелія вголос, і її голос дзвінко відбився від кахельних стін кухні. — Звичайний тимчасовий керівник. Через місяць ти навіть не згадаєш, як він пахне.

Вона раптом замерла, усвідомивши зміст власних слів.

Як він пахне.

Амелія закрила обличчя долонями й тихо, відчайдушно застогнала. Його парфум — складний, гіркуватий аромат деревини, дорогих тютюнових листків і свіжої ноти сандалу — здавалося, досі в'ївся в її пам'ять.

Телефони на стільниці раптом гучно озвався коротким сигналом повідомлення. Це була Соломія: «Ну що там??? Він тебе з'їв із потрохами?? Срочно розкажи все в деталях!!!»

Амелія набрала лаконічну відповідь: «Не з'їв. Трохи пожував і виплюнув назад».

За секунду від колеги прилетіла ціла серія смішних наліпок і текст: «Завтра в офісі всі пліткують тільки про тебе! Ти тепер наша місцева легенда й герой опору!»

Герой, подумала Амелія, вимикаючи екран смартфона. Або просто чергова жертва, яка через свою дурну принциповість ще не зрозуміла, що її чекає звільнення.

Наступний ранок почався зовсім не з кави. Він почався з прямого виклику.

Не було жодного офіційного листа, жодного сповіщення в робочому чаті. Марта особисто з'явилася біля робочого столу Амелії о дев'ятій п'ятнадцять. Вона була, як завжди, бездоганно вдягнена, ввічлива й тримала на обличчі нейтральну посмішку, яка не залишала жодних сумнівів щодо важливості доручення.

— Пані Сафронова, доброго ранку. Тимур Андрійович дуже просить вас зайти до нього, — мовила помічниця. — Тимчасовий кабінет на п'ятому поверсі.

— Просить? — перепитала Амелія, піднімаючи очі від монітора.

— Саме так, просить, — підтвердила Марта з найвищим ступенем офіційної делікатності.

Богдан Іванович перехопив Амелію біля самих дверей ліфта. Він мав блідий, трохи спітнілий вигляд і говорив майже пошепки, постійно озираючись довкола, ніби в стінах були заховані шпигунські мікрофони:

— Амеліє... прошу тебе, дуже тебе благаю. Тільки без вчорашніх витівка. Без цієї твоєї різкості. Він новий власник і головний інвестор. Одне його слово — і ми всі опинимося на вулиці без виплат.

— Я не збираюся йому грубити, Богдане Івановичу, — спокійно відповіла вона.

— Ти не грубиш, Амеліє. Ти просто говориш правду прямо в очі. Повір мені, для керівництва це набагато гірше за будь-яку грубість.

Дівчина мимоволі усміхнулася, хоча на душі в неї було тривожно й зовсім не весело.

Кабінет на п'ятому поверсі раніше належав колишньому фінансовому директору і завжди був завалений стосами паперів. Проте зараз він кардинально змінився. Меблі залишилися тими ж самими, але з робочого столу зник абсолютно весь мотлох. Там лежав лише закритий сірий ноутбук, одна якісна чорна ручка та висока склянка з чистою водою.

Біля панорамного вікна, спиною до входу, стояв Тимур. Сьогодні на ньому була темно-синя сорочка із закоченими до ліктів рукавами, і Амелія раптом звернула увагу на його передпліччя — міцні, з виразними лініями жил і засмаглою шкірою.

Вона негайно відвела погляд убік, виказуючи внутрішнє невдоволення самій собі за цю недоречну уважність.

— Доброго ранку, — сказала вона від дверей.

— Доброго, — він повільно обернувся. — Присядьте, будь ласка.

— Я постою. Мені так зручніше.

— Це не зручність, Амеліє. Це демонстрація позиції.

— Це мій особистий вибір.

Він ледь помітно хмикнув, але сперечатися не став. Натомість сів у глибоке крісло й відкинувся на його спинку, уважно вивчаючи її вираз обличчя.

— Добре. Стійте, якщо вам так до вподоби. Я викликав вас, щоб обговорити «Північну лінію». Я ще раз передивився ваші розрахунки й графіки. Ви мали рацію щодо дванадцяти днів внутрішнього регламенту замовника. Прискорити цей етап дійсно неможливо без втрати якості.

Амелія здивовано кліпнула очима. Вона була готова до жорсткої суперечки, до критичних зауважень, до чого завгодно — але тільки не до цього визнання.

— Дякую, — промовила вона.

— Але я ще не закінчив, — продовжив Тимур. — Я передивлявся не лише цей проєкт, а й всю вашу попередню роботу за рік. Я хочу, щоб ви особисто курирували не тільки «Північну лінію». Я переводжу вас у пряме підпорядкування собі. Усі ключові стратегічні напрямки компанії відсьогодні проходитимуть через вас.

Амелія повільно випрямилася, відчуваючи, як усередині все стискається від несподіваного повороту.

— Але ж у нас є Богдан Іванович, він очолює відділ...

— Богдан Іванович залишається на своїй посаді й займатиметься поточним оперативним контролем. Але звітувати з усіх важливих питань ви будете особисто мені.

У кабінеті повисла довга, важка пауза.

Амелія дивилася на нього й відчувала, як усередині починає вирувати гаряча хвиля протесту. Це абсолютно не схоже було на професійний тріумф. Це було те саме відчуття пастки, яке кілька років тому змусило її обірвати стосунки з людиною, яка намагалася повністю контролювати кожен її крок і вирішувати, ким їй бути.

— Тимуре Андрійовичу, — повільно й дуже виважено мовила вона. — Дозвольте мені сказати вам дещо відверто.

— Я весь увага, слухаю вас.

— Я ціную вашу професійну довіру. Але я хочу, щоб ви з самого початку зрозуміли одну важливу річ. Я не збираюся підлаштовуватися під ваш складний характер.

Його брови ледь помітно піднялися вгору.

— Мій характер?

— Саме так. Ваш холодний тон, ваші випробовування, ваші постійні допити й перевірки на міцність. Усе це, можливо, чудово працює з іншими працівниками, але зі мною цей номер не пройде. Я виконуватиму свою роботу якісно, сумлінно й точно в строк. Я відверто й чесно казатиму вам у вічі, якщо вважатиму, що ви припускаєтеся помилки. Але я не працюватиму для вашого гарного настрою, не збираюся вгадувати ваші примхи й не вдаватиму, що мені до вподоби ваша манера спілкування з підлеглими.

Знову наступила тиша.

Амелія виразно чула, як шалено калатає її власне серце, як долоні стають вогкими від напруги. Вона чудово розуміла, що щойно перетнула межу допустимого в діловому етикеті. Вона знала, що якби Богдан Іванович чув це, він би непритомнів прямо під дверима.

Але відступати назад шляху вже не було.

— І ще одне, — додала вона, дивившись йому просто в очі. — Не подобаєтеся ви мені. Нічого особистого, суто людське сприйняття. Просто не подобаєтеся.

Вона чітко побачила, як його довгі пальці завмерли на склянці з водою. Вона помітила, як змінився вираз його обличчя: це не був гнів чи банальна образа. Це було щось значно складніше, глибше й небезпечніше — щось, чого вона наразі не здатна була прочитати.

Тимур повільно відставив склянку на стіл.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? — тихо запитав він.

— Це все.

— Чудово.

Він знову дивився на неї, і це спокійно, майже беземоційно вимовлене «чудово» прозвучало куди загрозливіше за найрізкішу лайку.