Раді Вас бачити!

Ранок видався таким світлим і чистим, що Амелія, вийшовши з під'їзду, на мить примружилася й мимоволі посміхнулася.

Вересень, здавалося, вирішив подарувати місту ще один день із чистого, променистого золота. Небо піднялося високо-високо, залишаючись ніжно-блакитним і прозорим, без жодної пилинки чи хмаринки. Повітря пахло скошеною травою з сусіднього скверу й тим особливим, ледь гіркуватим ароматом прив'ялого листя, який буває лише на початку осені. По тротуару ще біг прохолодний ранковий вітерець, але сонце вже гріло плечі так лагідно, ніби просило вибачення за всі попередні сірі, дощові дні.

Амелія довго вагалася перед дзеркалом, але зрештою обрала світло-бежевий брючний костюм і прості лофери. Вона переконувала себе, що цей вибір цілком практичний: поїздка за місто означала можливі тривалі прогулянки по території підрядників, огляд об'єктів та рухливу роботу. Принаймні саме так вона пояснила собі, коли вже вдруге поправляла шовковий комірець блузи перед виходом із квартири, намагаючись приховати дрібне тремтіння в пальцях.

Чорний масивний позашляховик чекав біля під'їзду рівно о восьмій. Без запізнення ні на секунду.

Амелія наближалася до авто з легким остеріганням, очікуючи побачити за кермом стриманого водія Віктора, але за склом проглядався зовсім інший силует. За кермом сидів сам Тимур. У темній сорочці із закоченими до ліктів рукавами — без звичного суворого піджака — та із сонцезахисними окулярами, піднятими на густе темне волосся. Побачивши її, він перехилився через пасажирське сидіння й відчинив для неї двері зсередини.

— Доброго ранку, — сказав він. Його голос спросоння звучав трохи нижче й оксамитовіше, ніж зазвичай.

— Доброго ранку, — Амелія завагалася на мить, перш ніж сісти. — А де Віктор?

— У нього вихідний. До того ж, — він ледь знизав міцними плечима, дивившись на неї з легким викликом, — я люблю кермувати сам, коли дорога гарна, а пасажири приємні.

Амелія обережно сіла, зачинила двері, пристебнулася й поклала шкіряну сумку себе на коліна. Простір просторого салону миттєво обволікав її: тут пахло дорогою шкірою, міцною кавою й тим самим пристрасним деревним ароматом із нотами сандалу, який вона, на свій сором, вже навчилася безпомилково впізнавати серед тисячі інших. Вона відчула, як по тілу пробіг легкий сипець від однієї лише думки про те, що наступні кілька годин вони проведуть у цій тісній замкненій кабіні утрьох — вона, він і це нестерпне електричне напруження.

— Каву? — запитав Тимур, кивнувши на панель із підстаканниками.

Там стояли два паперових стаканчики. На одному з них розмашистим, знайомим почерком баристи було написано «Амелія». А поруч — дбайливо виведене маленьке сердечко.

Вона завмерла, не сміючи торкнутися стаканчика.

— Звідки ви...

— Заїхав у «Лавандову», — Клочков м'яко вивів авто на головну дорогу, навіть не глянувши на неї, але куточки його губ ледь помітно сіпнулися. — Бариста запитала, чи не для тієї дівчини кава, яка вчора вилетіла з дверей кав'ярні, ніби за нею женеться дракон. Я відповів, що саме для неї.

— І вона... з корицею?

— Мені сказали, що ви завжди замовляєте з корицею та дрібкою сухої цедри.

Амелія обережно взяла стаканчик обома руками. Він був гарячий, приємний на дотик, і несподівано її серце зробило дивний, абсолютно недоречний і неконтрольований стрибок десь у грудях. Людина, яку вона вважала холодним бездушним монстром, пам'ятала такі дрібниці.

— Дякую, — тихо мовила вона, приховуючи погляд за віями.

— Нема за що. Вважайте це моєю компенсацією за вчорашній допит у кабінеті.

— Ви нарешті визнаєте, що це був допит? — вона звівши брову, подивувалася його відвертості.

— Я визнаю лише те, що ви вмієте гідно вистояти під ним, — відповів він, поволі перемикаючи передачу. Його плече опинилося небезпечно близько до її руки. — А це, пані Сафронова, зовсім не те саме.

Вона швидко відвернулася до бокового вікна, щоб він, боронь Боже, не побачив, як її губи проти волі розпливаються в усмішці.

Місто лишилося позаду дивовижно швидко. Спершу зникли сірі багатоповерхівки, потім шумне накопичення торгових центрів, а згодом — і останні заправки на виїзді. Дорога стелилася вперед довгою рівною стрічкою асфальту, обабіч якої тяглися стрункі ряди золотих тополь і широкі жовто-зелені поля, залиті ранковим сонцем.

Тимур натиснув кнопку на кермі й увімкнув тиху музику — щось інструментальне, джазове, ледь чутне, що створювало неймовірно інтимну атмосферу. Амелія злегка опустила скло зі свого боку. У салон одразу ринув теплий, свіжий вітер, розплутуючи й каламутячи кількох пасом каштанового волосся, що вибилися з її охайної зачіски.

— Не заважає? — запитала вона, злякавшись, що порушує його комфорт.

— Ні. Я й сам хотів запропонувати, — мовив він трішки тихіше.

Вона повернулася до нього з щирим подивом:

— Ви?

— Мені подобається цей запах, — сказав він, дивлячись на дорогу. В його голосі з'явилися нотки тонкої, розслабленої відвертості. — Після дощу осінь пахне вологою землею, опалим листям і димом. Дивно, але це нагадує мені дитинство.

Амелія аж ніяк не очікувала подібної сповіді від чоловіка, який ще вчора здавався закованим у залізне броньоване крісло керівника. Вона крадькома роздивлялася його профіль: рівний, точений ніс, жорстка лінія щелепи, вкрита темною вечірньою щетиною, м'які тіні від довгих вій на вилиці. Сонячні плями швидко ковзали по його обличчю й сорочці, і вперше за весь час знайомства він здавався їй не неприступною скелею, а просто дуже вродливим, живим чоловіком за кермом.

— Де ви виросли? — спитала вона й одразу прикусила язика, злякавшись власної нескромності.

— У невеликому містечку на заході країни. Стара вулиця з яблунями, величезний бабусин сад, дід зі своїм вічним стареньким радіо, — він коротко всміхнувся, не відриваючи погляду від дороги. — Нічого особливого. Звичайне життя.

— Звучить дуже затишно й гарно.

— Це й було гарно, — додав він.

В останніх двох словах пробриніло щось таке глибоке й сумне, від чого Амелія не наважилася розпитувати далі, щоб не ятрити старі рани. Натомість вона тихо мовила:

— А я з Вінниці. Мама — вчителька мови, тато — інженер. Влітку батьки завжди відправляли мене до тітки в село, і я до пізньої ночі лазила по сусідських черешнях.

— Тоді ви мали б знати, що черешні у вересні не ростуть, — кинув він із легким смішком.

— Ви не повірите, Тимуре Андрійовичу, але я це цілком усвідомлюю!

Він засміявся. Тихо, оксамитово, одним коротким, але абсолютно щирим видихом. Амелія вперше почула цей справжній, не награний звук і чомусь одразу спіймала себе на думці, що готова на все, аби чути його знову й знову.