Раді Вас бачити!

Минули два дні.

Два божевільні дні безперервної роботи, нарад, телефонних дзвінків і нескінченних таблиць у файлах, які Амелія відкривала з майже мстивим завзяттям. Вона вирішила, що найкращий спосіб позбутися дурних марень — це з головою пірнути в робочу рутину. І перші дні цей план дійсно спрацьовував.

Тимур поводився підкреслено професійно. Жодних двозначних натяків, жодних особистих запитань. Тільки ділові листи, короткі розпорядження та чіткі формулювання. Він мав вигляд керівника, який вирішив більше не повертатися до слизьких тем, і Амелія мала б відчувати полегшення.

Але полегшення чомусь не наставало.

У п'ятницю увечері офіс спорожнів дивовижно швидко. О шостій у довгих коридорах уже панувала напівтемрява, а за вікном золоті сутінки сповзали на дахи сусідніх будинків. Амелія затрималася над важливим підсумковим звітом і підняла голову лише тоді, коли в її кабінеті згасло верхнє світло, залишивши тільки настільну лампу.

— Ви досі тут, пані Сафронова?

Тимур стояв у дверях, тримаючи темний піджак перекинутим через плече. Трохи втомлений, із розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки, без звичного глянцевого лоску.

— Дописую аналітику.

— Уже майже сьома вечора.

— Я бачу.

— Ви сьогодні хоч обідали?

Вона замріяно замислилася:

— Печиво з кавою. Зранку.

— Це не їжа, Амеліє.

— Це необхідні вуглеводи для мозку.

Він покрутив головою, але в його очима спалахнули теплі вогники:

— Я підвезу вас додому. Це не обговорюється.

— Не варто, я просто викличу таксі.

— Таксі в п'ятницю ввечері ви чекатимете годину. А я їду в той самий бік.

— Ви навіть не знаєте моєї адреси.

— Знаю. Вона вказана у вашій особовій справі.

— Це прямо порушення моїх персональних даних, Клочков!

— Це елементарна турбота про цінного співробітника.

Вона вдивлялася в його втомлене обличчя, шукаючи прихований підтекст, але не знайшла. Тільки щирість і те тихе тепло, від якого внизу живота згортався солодкий вузол.

— Добре, — зітхнула вона. — Але тільки до під'їзду.

— Тільки до під'їзду, — серйозно погодився він.

Вечірнє місто зустріло їх м'яким прохолодним повітрям, що пахло осіннім димом і вологим асфальтом. Фари автомобілів відбивалися в калюжах, створюючи казкові візерунки. Амелія відкинулася на м'яке шкіряне сидіння й уперше за весь тиждень відчула, як із її плечей спадає важка напруга.

— Дивний був тиждень, — мовила вона, спостерігаючи за вогнями.

— Важкий, — погодився він, впевнено тримаючи кермо.

— А ви завжди так виснажуєте себе? Працюєте до ночі?

— Здебільшого так.

— Але ж це не повноцінне життя, Тимуре.

— Я знаю, — тихо відповів він.

— Тоді навіщо?

Тимур мовчав довго. Дорога стелилася вздовж темноти міського парку, де вже світили ліхтарі. Їхнє золотаве світло ковзало по його профілю, вихоплюючи з темряви то рішучу вилицю, то жорстку лінію губ.

— Бо коли ти повністю завантажений роботою... нічого всередині не болить, — тихо й невимовно щиро мовив він.

Амелія повернулася до нього. Серце боляче стиснулося. Вона хотіла щось сказати, торкнутися його передпліччя, але слова застрягли в горлі.

І раптом потужний двигун позашляховика жалібно кашлянув.

Один раз. Другий. Потім машина відчутно смикнулася, на приладовій панелі спалахнули червоні індикатори, і автомобіль почав повільно втрачати швидкість.

— Та ну, тільки не це... — прошепотів Тимур, міцніше стискаючи кермо.

— Що сталося?

— Без поняття.

Він плавно з'їхав на узбіччя, вимкнув запалювання й спробував знову завести двигун. Але той відповів лише глухим, безнадійним хрипом і остаточно затих.

У салоні запанувала повна тиша.

Вони мовчки подивилися одне на одного.

— Ви зараз це серйозно? — ледь вимовила Амелія.

— Ця машина абсолютно нова. Вона ще на гарантії!

— Ну, схоже, ваша гарантія закінчилася рівно о дев'ятнадцятій тридцять п'ять.

Тимур провів широкою долонею по обличчю, і його плечі здригнулися. Амелія з подивом зрозуміла, що він тихо сміється. Беззвучно, безнадійно й дуже чарівно.

— Це вже якась містична традиція, — видихнула вона. — Щоразу, коли ми опиняємося в одному авто, всесвіт знаходить спосіб нас зупинити.

— Перший раз була кава. Другий — гуси. Тепер мотор, — підсумував він, повертаючи до неї обличчя.

— Мабуть, це знак, що нам взагалі не слід їздити разом.

— Мабуть, — погодився він, і його погляд став темним та глибоким. — Або ж навпаки... Знак, що нам варто зупинитися.

Амелія здригнулася й швидко відвела погляд. За вікном, за кованим парканом, простягалася темна алея парку, залита м'яким жовтим світлом ліхтарів.

— Викличемо евакуатор? — запитала вона, аби збити напругу.

— Так, я зараз наберу службу.

— А ми?

— А ми... — Він глянув на екран телефона, потім на парк, і нарешті — просто їй у очі. — У нас є два варіанти. Сидіти тут і замерзати або пройтися через парк.

— Пішки?

— Парк виходить якраз на вашу вулицю. Тут п'ятнадцять хвилин ходи.

Вона вагалася лише мить. Потім рішуче потягнулася за сумкою.

— Тільки не думайте, що я погодилася через ваші красиві очі. Це виключно через зламану машину.

— Анітрохи не сумнівався, — посміхнувся він.

Вони вийшли з авто в теплий, прохолодний осінній вечір. Десь високо над їхніми головами пролетіло перше золоте листя, закружляло в повітрі й плавно впало на землю між ними, стираючи останні залишки дистанції.