Раді Вас бачити!

— Не вигадуйте, — нарешті видавила вона з себе.

Голос вийшов хрипким і надломленим. Вона відкашлялася й повторила, намагаючись повернути собі строгий, діловий тон:

— Не вигадуйте нічого зайвого, Клочков. Ви просто звикли, що абсолютно всі жінки реагують на вас саме так.

— Як саме?

— Нервово. Збентежено. Це... це ваша професійна деформація та розбалуваність жіночою увагою.

— Моя професійна деформація? — повільно повторив він, і куточки його губ знову здригнулися в дражливій посмішці. — Цікавий діагноз, пані менеджер.

— Я не жартую!

— Я бачу. І саме це мені подобається найбільше.

Амелія різко розвернулася й швидким, рішучим кроком рушила до кінця алеї. Ні, це була не втеча — вона просто вирішила, що цю безглузду й небезпечну розмову вичерпано. Але вона виразно чула за собою його важкі, спокійні кроки. Він ішов слідом, не намагаючись наздогнати, але й не відстаючи ні на сантиметр, і від цієї близькості її власне дихання ставало все важчим.

— Ви ж розумна, доросла жінка, — мовив він їй у потилицю, і його голос просочувався крізь осінній вітер. — Чому ви так затято відмовляєтеся визнати очевидні речі?

— Тому що жодного «очевидного» тут немає!

— Ви червонієте щоразу, коли я підходжу ближче ніж на метр.

— Це від сонячного пекучого світла!

— Сонце вже давно сіло за вершини дерев, Амеліє.

Вона різко зупинилася на місці й розвернулася до нього всім тілом.

— Тимуре Андрійовичу! — процідила вона крізь зуби, згорнувши руки на грудях. — Я приїхала сюди працювати. Не з'ясовувати стосунки з вашими колишніми жінками, не слухати ваші безпідставні припущення й тим більше не розбирати власні емоції під вашою лупою. Якщо ви ще хоч раз назвете мене...

— Ревнивою? — перебив він, звівши брову.

— ...Я повернуся до міста пішки.

— До міста шістдесят кілометрів по трасі.

— Повірте, я пішохід із дуже непростим характером.

І тут він засміявся. Голосно, щиро, від душі — так само, як тоді на путівці з гусаками. Цей оксамитовий, грудний сміх миттєво зняв усю її броню, і Амелія з жахом відчула, як її затята рішучість повільно розчиняється.

«Ну що за чоловік?! — роздратовано й водночас захоплено подумала вона, кусаючи губу. — Як із ним взагалі можна тримати дистанцію?»

— Добре, — він підняв обидві долоні вгору, демонструючи капітуляцію. — Я нічого не вигадував. Забираю свої слова назад.

— Ні, ви їх не забираєте.

— Забираю. Щиро.

— У вас обличчя зрадницьки задоволене!

— Це не задоволення. Це моя природна особливість обличчя.

Амелія прикусила щоку зсередини, аби не розплигтися в усмішці у відповідь. Він дивився на неї так тепло й пильно, що дихати ставало все важче, і вона змусила себе відвести погляд на пожовклі крони.

— Їдемо назад, — нарешті мовила вона. — Нам обом ще потрібно допрацювати звіти.

— Як скажете, Амеліє.

Зворотно дорога до міста минула в дивовижній тиші. Двигун стишено гудів, джазова музика грала майже нечутно, а сонце повільно занурювалося в лісосмуги, фарбуючи вечірнє небо в перламутрово-рожеві барви. Амелія дивилася у вікно й з подивом ловила себе на думці: їй добре. Спокійно, затишно й безпричинно добре поруч із цим чоловіком.

Біля її під'їзду Тимур плавно зупинив автомобіль.

— Дякую, що поїхали зі мною, — мовив він, поволі повертаючись до неї.

— Це моя робота.

— Знаю. Але все одно дякую.

Вона вже взялася за ручку дверей, коли його голос знову зупинив її:

— Амеліє.

— Так?

— Колишні — це зачинені двері. А з минулим я навчився розбиратися жорстко й назавжди.

Вона лише мовчки кивнула, не знаючи, що відповісти на таку відвертість. Вийшла з салону, зачинила двері й побігла до під'їзду. Тільки опинившись на своєму поверсі, вона притулилася гарячим лобом до холодного металу дверей і повільно видихнула:

— Не вигадуй... Не вигадуй нічого, Амеліє Сафронова.