Раді Вас бачити!

Амелія сіла.

Не тому, що він наказав, і точно не для того, щоб продемонструвати покірність. Просто ноги раптом перестали бути цілком її власними, перетворившись на хисткі, ненадійні опори. Вона опустилася на важке шкіряне крісло в самому кінці довгого столу з темного горіха — якнайдалі від чоловіка з синім пластиковим бейджем у руках. Теку з матеріалами проєкту вона поклала перед собою, міцно притиснувши долонями до полірованої поверхні, ніби це був єдиний щит, здатний захистити її від чужого, занадто пильного погляду.

Богдан Іванович, який сидів праворуч від неї, нервово кашлянув у кулак, поправив краватку й поглянув на нового керівника з виразом суміші переляку та глибокої поваги.

— Тимуре Андрійовичу, розпочнемо? — його голос прозвучав дещо тонше, ніж зазвичай. — Я підготував детальний огляд поточних операційних напрямків, розбивку по фінансах, і...

— Розпочнемо, — спокійно кивнув Тимур, перебивши його на півслові.

Він говорив абсолютно рівно, без найменшого поспіху чи підвищення інтонації, але в переговорній кімнаті миттєво зростав фізичний тиск. Це було схоже на те, як перед грозою в повітрі густішає озон. Кожен, хто сидів за цим столом, інстинктивно випрямив спину й намагався надати своєму обличчю якомога більш зібраного вигляду.

За наступні двадцять хвилин Амелія нарахувала щонайменше три випадки, коли керівники відділів — ті самі люди, які ще вранці бундючно розповідали біля кавоварки про власні незамінні досягнення, — збивалися на півслові під його короткими, бритвено-точними запитаннями.

— Скільки саме ви витратили на цей напрямок за останній квартал? — запитував він, навіть не піднімаючи очей від документа.

— Ну... приблизно сорок тисяч, якщо враховувати додаткові логістичні...

— У звіті вказано сорок сім тисяч чотириста. Де різниця?

— Це... це були непередбачувані витрати на відрядження...

— Чому ця цифра відрізняється від тієї, що я бачив у попередньому аналітичному зрізі? — Тимур повільно підвів очі, і керівник відділу логістики блідав на очах. — І хто конкретно відповідальний за затримку поставки? Не треба називати мені відділ. Вкажіть конкретне прізвище.

Він не підвищував голосу, не тупав ногами й не стукав кулаком по столу, як це любив робити попередній директор. Він просто чекав. І ця абсолютна, крижана тиша виявлялася куди страшнішою за будь-який крик.

Амелія мовчала й уважно слухала. Попри стрес і залишки ранкового сорому, вона раптом зловила себе на дивній думці: з суто професійного погляду цей чоловік викликав у неї мимовільну повагу й навіть цікавість. Уся його манера ведення наради була схожа на роботу досвідченого хірурга: швидко, чисто, без жодного зайвого руху чи емоції. Але щойно ця думка формувалася в її голові, Амелія сердито відштовхувала її геть. Хірургів не обливають гарячою кавою у дверях кав'ярні. І вони не поводяться з колегами так, ніби ті є лише безликим сміттям, що заважає операційній діяльності.

— Пані Сафронова.

Звук власного прізвища змусив її здригнутися, хоча вона постаралася, щоб це залишилося непоміченим.

— Так?

— Проєкт «Північна лінія». Це ваш напрямок?

— Мій, — твердо підтвердила Амелія.

— У графі «Запланований строк реалізації» вказано три місяці, — він гортав аркуш. — Чому три місяці, а не шість тижнів?

Богдан Іванович різко випростався, намагаючись врятувати ситуацію:

— Тимуре Андрійовичу, дозвольте пояснити! Шість тижнів для такого обсягу — це...

— Я запитую пані Сафронову, — не повертаючи голови до Богдана, відрізав Тимур.

Амелія відчула, як абсолютно всі присутні в кімнаті повернули голови в її бік. Вона відчувала ці погляди шкірою: хтось співчував, хтось радів, що удар припав не на нього. Дівчина глибоко вдихнула, повільно розгорнула свою теку й нарешті подивилася йому просто в очі. Вони виявилися дивовижного сірого кольору — прохолодні, спокійні, чекаючі.

— Тому що шість тижнів — це неможливо, — сказала вона, чітко карбуючи кожне слово.

— Цікаве формулювання, — ледь підняв одну брову Тимур. — Не «складно», не «високоризиковано». А саме «неможливо».

— Тому що вони дійсно неможливі, — повторила вона, не відводячи погляду. — У проєкті задіяні чотири окремі підрядники, два з яких розташовані в інших регіонах. Процес погодження підсумкових макетів забирає щонайменше дванадцять робочих днів. І це не наше примхливе бажання, а жорсткий внутрішній регламент замовника. Якщо скоротити загальні строки вдвічі, ми отримаємо один із двох варіантів: або здаємо абсолютно сирий, недетильований результат і втрачаємо репутацію, або виплачуємо підрядникам потрійний тариф за терміновість, через що рентабельність обвалиться практично до нуля.

— Ви це особисто рахували чи це теоретичні припущення?

— Ось повний фінансово-часовий розрахунок.

Вона підсунула роздрукований аркуш через довгий стіл. Марта, помічниця нового керівника, яка безшумно стояла поруч, мовчки підхопила документ і передала його Тимуру.

Чоловік заглибився у читання. Він читав довго. Занадто довго. У кабінеті панувала така тиша, що Амелії здавалося, ніби вона чує гудіння люмінесцентних ламп на стелі. Вона ловила себе на тому, що підсвідомо рахує секунди за ритмом власного пульсу.

— Тут помилка, — нарешті мовив він, не піднімаючи очей від цифр.

Серце Амелії неприємно ковзнуло кудись усередину.

— Де саме?

— Третій рядок знизу. Ви закладаєте лише три відсотки на непередбачувані форс-мажорні витрати. Для проєкту з чотирма сторонніми підрядниками це недопустимо мало.

— Три відсотки закладені свідомо, тому що замовник категорично не погодить більший кошторис, — заперечила вона.

— Замовник погодить усе, що йому правильно, грамотно й аргументовано пояснять.

— Або розвернеться і піде до нашого прямого конкурента, який пояснить усе значно дешевше, — миттєво парирувала Амелія.

Хтось із присутніх керівників тихенько кашлянув у кулак, прикриваючи обличчя. Кілька людей прожогом уткнулися у свої блокноти, роблячи вигляд, що занотовують надважливу інформацію. Богдан Іванович мав вигляд людини, яка подумки вже складає заяву про звільнення за власним бажанням — причому не для себе, а для Амелії.

Тимур повільно поклав аркуш на стіл, акуратно вирівнявши його краї.

— Нарада закінчена, — мовив він, окинувши присутніх холодним поглядом. — Дякую всім за роботу. Пані Сафронова залишається.

Люди підвелися зі своїх місць з дивовижною швидкістю. Вони виходили поспішно, мовчки, намагаючись не дивитися ні на нового боса, ні на Амелію. Соломія, яка тихо сиділа в кутку кімнати й вела протокол засідання, проходила повз Амелію й на мить непомітно показала їй великий палець, виразно округливши очі. Богдан Іванович, виходячи останнім, нахилився до вуха Амелії й гаряче прошепотів: «Благаю тебе, тільки без нервів і без твоєї фірмової прямоти».

Важкі двері переговорної зачинилися з глухим клацанням.

У великій, наповненій осіннім світлом кімнаті лишилися тільки вони двоє.

Тимур повільно підвівся зі свого місця. Не поспішаючи, він обійшов довгий стіл, підійшов до її краю й зупинився буквально в двох кроках від Амелії, спершись стегном об край стільниці. Дівчина продовжувала сидіти, тримаючи спину ідеально прямо, хоча відчувала, що ця удавана спокійна поза коштує їй неймовірних внутрішніх зусиль.

— Я вас запам'ятав, — тихо, майже інтимно промовив він, розглядаючи її обличчя.

— Я знаю, — відповіла вона, піднімаючи підборіддя. — Я вас теж запам'ятала.

— Ви облили мене кавою. Вранці. На моєму власному пальті.

— А ви влаштували мені публічний допит у присутності всього керівництва компанії. Вважатимемо, що ми квити.

Він дивився на неї, не кліпаючи, і куточок його губ знову ледь помітно здригнувся — точнісінько так само, як і вранці біля кав'ярні. Але в Амелії вже виробився своєрідний захисний рефлекс: що менше вона реагує на ці його дрібні емоційні прояви, то краще для її власної нервової системи.

— Ви завжди така? — запитав він.

— Яка саме?

— Колюча. Безкомпромісна.

— Лише з тими людьми, які на це повністю заслуговують.

Тимур повільно простягнув руку, заліз у кишеню й витягнув звідти синій пластиковий бейдж. Він поклав його на стіл просто перед нею.

— Ваше.

— Дякую, — Амелія протягнула руку й забрала свій перепустку.

— Не варто подяки. Щоправда, пальто в мене таке було лише одне, — він злегка похитав головою з відтінком удаваного жалю. — Тепер мені залишається тільки чекати на ваш рахунок за хімчистку.

— Ви обов'язково його отримаєте. Я надішлю його офіційною поштою.

— Навіть не сумніваюся.

Амелія забрала бейдж, кивнула на знак прощання й підвелася з крісла. Її рухи були підкреслено зібраними. Біля самих дверей вона раптом зупинилася, перш ніж узятися за ручку.

— Тимуре Андрійовичу.

— Так?

— Шість тижнів — це дійсно неможливо, — сказала вона, не обертаючись. — І я не зміню свого фахового рішення лише тому, що ви цього вимагаєте від першого дня.

— Я й не очікував, що ви його змінюватимете, — спокійно лунало їй у спину. — Я лише хотів подивитися, як саме ви будете захищати свою позицію.

Вона все ж таки обернулася. Він стояв на тому ж місці, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї так уважно й проникливо, що Амелії на секунду стало важче дихати.

— І як? — не втрималася вона від запитання.

— Це ми детально обговоримо завтра, — відповів він.

Амелія вийшла в коридор і тільки після того, як двері за нею остаточно зачинилися, усвідомила, що практично не дихала протягом останньої хвилини.