Раді Вас бачити!

Презентація пройшла нормально.

Не блискуче, не так ідеально, як Амелія репетирувала три довгих вечори поспіль перед дзеркалом у вітальні, але й без катастрофічного провалу, якого вона так боялася. Вона говорила чітко, впевнено, жодного разу не збилася на складних цифрах, і навіть умудрилася вдало пожартувати над власним графічним слайдом, де через вологу на папері розлилася коричнева пляма. Клієнти весело засміялися, розрядивши обстановку. Керівник відділу Богдан Іванович коротко кивнув їй з кута кімнати, що його стриманою мовою означало «молодець, витягнула».

Одразу після закінчення зустрічі Амелія зайшла до жіночої кімнати, відкрила кран з холодною водою й довго стояла перед великим умивальником, міцно стискаючи його фаянсові краї пальцями.

— Нічого страшного не сталося, — промовила вона пошепки до свого блідого відображення. — Це був просто незнайомий чоловік. Просто зіпсоване пальто. Ти більше ніколи в житті його не побачиш. Місто велике.

Відображення в дзеркалі виглядало досить переконливо, і вона трохи заспокоїлася.

Тут телефон у кишені гучно завібрував. На екрані висвітлилося повідомлення від її найкращої офісної подруги Соломії з відділу маркетингу: «Ти бачила ранкову розсилку від HR?? Терміново біжи до мене в кухню, це шок!!!»

Амелія тяжко зітхнула, закотила очі, але все ж помила руки й пішла коридором.

Соломія вже чекала на неї біля великої кавомашини, тримаючи в руках два паперових стаканчики й маючи на обличчі вираз людини, яка щойно дізналася важливу державну таємницю.

— Ти просто не повіриш! — випалила Соломія замість звичайного привітання, як тільки Амелія переступила поріг. — Нас купили!

— Що? Коли? — Амелія заклякла.

— Ну, не зовсім купили, а об'єднали. Злиття активів! Наша «Вектор-Груп» з сьогоднішнього дня повністю переходить під крило величезного «Клочков-Холдингу». А новий генеральний керівник, кажуть, приїздить особисто вже сьогодні. Взагалі-то, — вона швидким рухом глянула на настінний годинник, — він уже приїхав! Наш Богдан Іванович зараз носиться коридорами шостого поверху так, ніби йому підпалили піджак.

— Що це взагалі за людина? — запитала Амелія, зсунувши брови.

— Тимур Клочков, — Соломія вимовила це ім'я повільно, ніби пробувала його на смак. — Тридцять п'ять років, засновник, уся мережа холдингу належить йому. У бізнес-колах кажуть, що він холодний, як абсолютний лід, і абсолютно безжальний до тих, хто не виконує KPI. Але ще кажуть, — Соломія хитро всміхнулася, — що він бісівсько гарний чоловік.

— Соломіє, нам з ним не на побачення ходити, а працювати, — сухо відповіла Амелія.

— Я лише передаю тобі офіційні чутки!

Амелія взяла з її рук стаканчик, зробила невеличкий ковток і мало не обпекла язик. Кава була звичайною, гіркою, без додавки кориці й без жодного сердечка на кришці. Вона раптом із якоюсь дивною, виразною ясністю згадала ті сірі, сталеві очі, що дивилися на неї біля кав'ярні, і поспішно відігнала цю недоречну картинку зі своєї голови.

— У нас загальна об'єднана нарада призначена о пів на другу, — повідомила Соломія, повертаючись до робочого тону. — У великій головній переговорній. Запрошені всі менеджери, які ведуть ключові проєкти. Тобто й ти також.

— Чудово, — без жодного ентузіазму відповіла Амелія, відчуваючи, як знову повертається ранковий біль у голові.

О тринадцятій двадцять п'ять вона вже стояла перед дверима великої переговорної кімнати, гарячково перевіряючи перед дзеркальним панно, чи не розстебнувся верхній ґудзик на сорочці, чи рівно лежить комір і чи не залишилося на пальцях слідів від чорнила. Усередині приміщення вже глухо гули збуджені голоси колег.

Вона глибоко вдихнула, вирівняла дихання й повільно відчинила масивні двері.

Велика переговорна кімната «Вектор-Групи» була дуже світлою, з величезними панорамними вікнами до підлоги, крізь які зараз падало м'яке, золотаве післяобіднє вересневе сонце. За довгим овальним столом із темного дерева вже сиділи керівники всіх відділів. Богдан Іванович нервово розкладав якісь папери, час від часу витираючи чоло хусткою. Поруч із ним суворо стояла незнайома жінка в елегантному діловому костюмі — мабуть, приїжджа підлегла чи асистентка.

А на чолі столу, спиною до вікна, у розкішному світло-сірому піджаку замість чорного пальта спокійно сидів той самий чоловік.

Амелія завмерла прямо на порозі, не в силах зробити навіть крок.

Він повільно підняв голову. Без жодного поспіху, відчуваючи її присутність. Сірі очі ковзнули по її обличчю, і вона виразно побачила, як у їхній холодній глибині щось змінилося. Це не було здивування. Це було радше тихе, абсолютно незворушне підтвердження того фактів, які він знав заздалегідь.

— О, а ось і наша Амелія Сафронова! — натягнуто-бадьорим, майже фальшивим голосом випалив Богдан Іванович. — Прошу, проходьте, сідайте. Тимуре Андрійовичу, це наш найкращий, найвідповідальніший менеджер проєктів. Вона якраз представляла вам сьогодні вранці наші матеріали...

— Не вранці, — спокійно й тихо перебив його Тимур. — Але я вже чимало чув про її «оперативну» роботу.

Він повільно відкинувся на високу спинку шкіряного крісла. Його довгі, доглянуті пальці недбало, крутили в руках невеликий синій пластиковий прямокутник на шовковому шнурку.

Амелія дивилася на свій власний бейдж. Потім подивувалася йому прямо в очі.

— Я, здається, щось важливе загубила сьогодні зранку... — тихо, майже нечутно промовила вона.

— Так, — відповів Тимур Клочков, і куточок його губ знову ледь помітно здригнувся. — Здається, ви дуже багато чого сьогодні загубили, пані Сафронова. Присядьте вже, будь ласка. Нам є про що поговорити.

І вперше за довгий час Амелія зі страхом зрозуміла, що її вкрай, абсолютно й остаточно спіймали.