Раді Вас бачити!

Замок здригався вже від поштовхів ізсередини, а не від ударів таранних колод. Вони розходилися кладкою нерівними хвилями, змушуючи камінь відповідати протяжним ламким стогоном. Звук тягнувся й провалювався в себе, ніби сама конструкція крок за кроком втрачала цілісність, дозволяючи тріщинам знаходити нові шляхи.

Кожен новий вибух магії Аетернісу зовні відгукувався в кладці болісною вібрацією. Гуркіт ворогів у внутрішньому дворі – злитий шум тисяч голосів, що вимагали крові, – змішувався з брязкотом металу та криками, які повільно й невідворотно просочувалися крізь товсті стіни донжона. Усередині мене цей шум втрачав форму й перетворювався на тиск, що не знаходив виходу та не підкорявся жодному ритму.

Слова Варда про те, що моє життя від самого початку готували як витратний матеріал, відрізали мене від минулого одним точним рухом. Молитви, настанови наставників і любов до батька тепер мали різкий, нудотний присмак зради. Усе життя в Аетернісі відкрилося мені з іншого боку.

Ми спускалися сходами до головної зали. Холодне застояне повітря здавалося чистішим за те, яким я дихала у світлих палацах Аетернісу. Вард ішов попереду з оголеним дворучним мечем із чорної сталі. Лезо, викуване в надрах ночі, поглинало мізерне світло, що ще залишалося в коридорах. Його постать у напівтемряві, впевнений крок і ширина плечей задавали напрям руху, коли все інше втрачало сенс. У цю мить він був єдиною точкою опори в реальності, що стрімко втрачала форму.

На мені все ще був важкий вовчий плащ Варда. Під час кожного кроку він торкався високих халяв чобіт, а жорстке хутро нагадувало про близькість, що сталася між нами зовсім недавно. Там, нагорі, ми підтвердили наш союз спільним вибором. Тепер кожна складка плаща зберігала запах Варда – метал, холод і стриману силу.

– Вони вже в залі, – кинув він, не озираючись. – Гвардія «Золотого Світанку». Твоя особиста охорона, Ліє. Ті, хто присягався захищати тебе. Тепер вони прийшли, щоб забрати те, що вважають своїм.

Я стиснула краї плаща, і тканина врізалася в пальці, аж побіліли кісточки. Цей тиск залишався єдиним простим відчуттям, яке я ще могла контролювати. Долоні наповнилися незнайомим сріблом, важким і густим. Святкова врівноваженість Джерела зникла. Усередині підіймалася розплавлена первісна лють, готова вирватися назовні при першому ж поштовху.

Ми вибили важкі дубові двері й увірвалися до зали. Світло сотень смолоскипів ударило в очі, вихоплюючи з темряви білі плащі та золоті шоломи гвардійців мого батька. Вони стояли рівним строєм, холодно й зосереджено очікуючи наказу. Сяюча броня перетворювала кожного з них на частину слухняного війська.

Посеред зали, на давньому мозаїчному гербі Цитаделі, стояв Каелен. Колись він уособлював для мене спокій і впевненість. Тепер його обличчя, спотворене свіжим тавром, нагадувало застиглу маску. У руках він тримав посох, що випромінював різке неприродне світло, від якого боліли очі.

– Стійте! – Його голос розкотився під склепінням. – Подивіться на неї. Ваша святиня ховається під плащем ворога. Вона зрадила те, що дало їй життя.

Гвардійці зробили крок уперед. Брязкіт списів об мармур прозвучав як остаточне рішення. Вард напружився поруч, а я вийшла з-за його спини. Плащ розійшовся, оголюючи чорну сукню та сріблясто-чорні нитки на зап’ястях.

– Ви прийшли за мною? – Мій голос залишався рівним. – Чи за черговою посудиною для магічного розпаду? Я знаю, що ви робите з Джерелами. Платити за існування Аетернісу власним життям я не збираюся.

На мить Каелен зблід, але швидко опанував себе.

– Це брехня! – закричав він. – Схопити її. Її воля не має значення.

Гвардія рушила. Вард зустрів нападників без слів. Його рухи були точними й економними. Чорний меч легко розтинав сяючу броню, але ворогів було надто багато.

Усередині піднялася сила. Я бачила, як гвардійці оточують Варда, і вперше спрямувала Джерело свідомо, керуючись власним рішенням, а не наказом чи спогадом.

– Відійдіть від нього, – наказала я, і мій голос пролунав над шумом бою.

Джерело вирвалося назовні. Срібна хвиля накрила зал і відкинула гвардійців до стін. Метал почав плавитися. Повітря наповнилося запахом розпеченої сталі й плоті. В їхніх очах з’явився страх: уперше вони побачили справжню силу, яку збиралися підкорити.

Я рушила вперед, і під ногами залишалися темні обпалені сліди. Погляд Варда був зосередженим і важким. Він стежив за кожним моїм рухом, готовий втрутитися.

– Ліє, зупинися! – кричав Каелен, намагаючись утримати щит. – Ти знищуєш себе!

– Я повертаю собі те, що ви не мали права в мене забирати, – відповіла я.

Світло спалахнуло знову, цього разу щільне й зосереджене. Воно розгорталося зсередини, залишаючись під моїм контролем і змінюючи межі простору. Плащ різко злетів із плечей та завис за спиною, підхоплений потоком, який підкорявся лише моїй волі. Тканина трималася рівно й напружено, повторюючи контур спини, наче темне крило.

Я стояла перед ними в чорній сукні, поверх якої розливалося сяйво Джерела. Світло торкалося шкіри й тканини, стираючи межу між тілом і силою. Воно сяяло так яскраво, що обриси розмивалися, а погляд ковзав по них, позбавлений опори. У цьому сяйві колишні уявлення про святість і сором втрачали владу. Залишалася моя оголена й незаперечна сила.

Спрямована в мене зброя втрачала форму ще в польоті. Леза тьмяніли, списи розсипалися на іскри, стріли зникали біля межі світла. Метал повільно втрачав опір і розчинявся, поступаючись силі, здатній поглинути його без зіткнення. Кожен дотик зброї відгукувався в мені коротким імпульсом, який одразу згасав.

Гвардійці почали відступати. Їхня віра тріскалася швидше за камінь Цитаделі, а рівний стрій розпадався на переляканих людей.

Вард став поруч, важко дихаючи після бою. Його меч залишався піднятим.

– Ти керуєш усім цим… – промовив він.

– Я сама закриваю шлях назад, – відповіла я. – Минуле більше не визначатиме, ким мені бути.

Коли світло згасло, втома миттєво обвалилася на мене. Сила, яка ще мить тому тримала тіло прямо, відступила так різко, що я втратила рівновагу. Вард одразу підхопив мене й знову загорнув у плащ, захищаючи від холоду та сторонніх поглядів. Його рух був точним і звичним, ніби він уже робив це раніше. У простому жесті відчувалася твереза присутність людини, яка залишалася поруч, коли все інше відступало.

Я повільно оглянула зруйновану залу, дозволяючи очам звикнути до напівтемряви. Камінь був розбитий і почорнілий, мармур укрився тріщинами, метал розплавився й застиг у химерних формах, а білі плащі безладно лежали на підлозі, втративши колишню символіку. Повітря ще тремтіло від залишкової магії. Моє минуле осіло тут, матеріальною вагою, серед пилу, уламків і тіл.

Вард нахилився ближче, і я відчула його теплий, важкий подих після бою. Він уважно вдивлявся в моє обличчя, перевіряючи, чи витримало тіло силу Джерела.

— Ти жива? — тихо запитав він. У його голосі звучала гостра потреба почути мою відповідь.

— Я вільна, — сказала я. Слова прозвучали спокійно й точно, не потребуючи пояснень.

Я на мить заплющила очі, відчуваючи, як тіло знову набуває ваги, а разом із ним повертаються біль і виснаження. Замість полегшення настало ясне розуміння: межу вже перейдено. Свобода виявилася початком нового шляху, яким відтепер доведеться йти далі.