Раді Вас бачити!

Повернення з плато замерзлих душ у напівтемряву Цитаделі нагадувало перехід з однієї прірви в іншу – з крижаної та сліпучої в задушливу й чорну. Повітря Бібліотеки, просякнуте пилом віків і запахом старого пергаменту, після зледенілого вітру плато здавалося важким, нерухомим, майже матеріальним. Вард ішов попереду. Його важка накидка з вовчого хутра торкалася кам’яних плит, а кроки гулко відлунювали під високими склепіннями, наче удари молота по ковадлу. Він не озирався, проте напруга в його плечах була помітна навіть під хутром. Тінь Варда досі вібрувала, збурена моїм некерованим Світлом на льоду, й від цього резонансу повітря навколо нас спалахувало дрібними іскрами.

Ми опинилися в самому серці Забороненої бібліотеки, далекої від затишних книжкових залів, де минуло моє дитинство в Аетернісі. Тут бракувало м’яких крісел і теплого світла від ламп. Стелажі з чорного дерева, схожого на скам’янілу кістку, здіймалися на десятки метрів і зникали в непроглядній темряві, де, здавалося, оселилися думки колишніх господарів замку. Книги жили власним таємничим життям: дихали, самі перегортали сторінки й часом видавали звуки, схожі на приглушені стогони та шепіт. Деякі томи були заковані в масивні іржаві ланцюги, наче дикі звірі, що чекали слушної миті, аби накинутися на зухвальця.

– Шукай, Ліє, – кинув Вард, не повертаючись. Його голос розітнув тишу різким ударом хлиста. – Ти так палко прагнула відповідей. Тут лежить усе, що залишилося від тих, хто намагався приборкати сонце й підкорити місяць. Але пам’ятай: знання в цих стінах мають ціну. Часом вони забирають значно більше, ніж ти готова покласти на вівтар.

Він зупинився біля центрального столу, витесаного із цільного шматка обсидіану. На ньому лежала розгорнута книга майже завбільшки зі стільницею. Її сторінки, вичинені з найтоншої шкіри невідомих істот, вкривали живі магічні візерунки, що пульсували й постійно змінювали форму. Вард указав на дальній ряд стелажів, прихований у густій тіні, що здавалася майже відчутною на дотик.

– Секція «Згаслі іскри». Там ти знайдеш хроніки тих, хто прийшов сюди раніше й не зміг завершити свій шлях. Я буду поруч. Але застерігаю: не намагайся розкрити книгу, запечатану кров’ю чужого роду. Бібліотека миттєво карає за такі порушення.

Я повільно рушила до вказаного ряду. Страх, який паралізував мене на плато, поступився пекучій, майже болісній цікавості. Срібні візерунки в лівому оці пульсували в одному ритмі з магією, що кликала мене з глибини стелажів. Я минала корінці, обтягнуті лускою, холодним металом і грубою шкірою, доки не зупинилася перед невеликим томом у простій палітурці зі сірого шовку. Серед книг, які дихали й шепотіли, він зберігав цілковиту тишу, терпляче чекаючи на мій дотик.

Щойно пальці торкнулися корінця, тілом прокотився знайомий магічний розряд. У ньому відчувалося те саме сонячне тепло, що збереглося у висохлих пелюстках сонцецвіту. Це була магія Селени. Я обережно витягла книгу. Замість назви на обкладинці виднівся тиснений знак: меч і троянда, перехрещені у вогні. Пульс збився. Переді мною був герб таємної канцелярії батька – символ, відомий лише вузькому колу його довірених осіб, до якого належала і я.

Я крадькома озирнулася на Варда. Він стояв спиною до мене, схилившись над своїм фоліантом. Навколо його пальців вилися тонкі пасма темного диму, а тіні біля ніг рухалися самостійно. Скориставшись миттю, я присіла на холодну підлогу, сховалася за масивним виступом стелажа й розгорнула сіру книгу.

Перші рядки змусили мене завмерти. Рваний, поспішний почерк Селени місцями перетворився на нерозбірливі каракулі, наче її рука тремтіла від гніву чи відчаю. Між рядками темніли бурі плями – давно висохлі краплі крові, у яких досі жевріла сонячна сила.

«Чотирнадцятий день місяця Скорботи. Плато мене не приймає, — читала я, ледь ворушачи губами. — Вард стверджує, що я борюся сама із собою, але він бреше. Його лякає те, що відкрилося мені у відображенні льоду. Моя сонячна кров – не лише ключ до його замку, а й загроза всьому, що він будував протягом тисячоліття. Якщо ти читаєш це, Ліє… не вір жодному слову Нічного Короля. Та ще менше довіряй тим, хто відправив тебе сюди з облудною місією. Ми обидві — розмінні монети в грі, правила якої написані кров’ю».

Я застигла, відчуваючи, як холод підлоги проникає крізь сукню. Книга затремтіла в моїх руках. Селена знала моє ім’я й передбачила, що одного дня я знайду її записи. Моє прибуття до Цитаделі вже не здавалося збігом або звичайним шпигунським завданням. Хтось підготував цю пастку задовго до мого народження.

– Знайшла щось варте уваги? – голос Варда пролунав просто над головою, а його тінь накрила розгорнуту сторінку. Я здригнулася й різко притиснула книгу до грудей.

Я спробувала сховати книгу під складками спідниці, але Вард перехопив моє зап’ястя. Від холоду його пальці пронизало болем. Одним ривком він підняв мене на ноги й змусив зустрітися з непроникним обсидіановим поглядом.

– Ти справді думала, що я дозволю тобі нишпорити в її приватному архіві без нагляду? – Він забрав у мене сіру книгу, проте торкнувся палітурки напрочуд обережно, наче боявся пошкодити дорогу йому річ. – Селена вміла приховувати найважливіше за напівправдою. Вона грала зі словами так само охоче, як ти випробовуєш вогонь у власній крові.

Вард різко відкрив щоденник на сторінці, вкритій плетивом ледь помітних магічних знаків. Темна енергія потекла з його пальців у папір. Чорнило здригнулося, букви зрушили з місць і склалися в нові речення, приховані під верхнім шаром запису.

– Дивись уважно, шпигунко. Прочитай, що твоя попередниця писала про «милостивого» короля, якого ти досі вважаєш уособленням честі.

Я схилилася над сторінкою, затамувавши подих. Приховані рядки проступали крізь папір, залишаючи на ньому темні сліди, схожі на опіки: «Король Аетернісу не прагне миру. Йому потрібна влада над самою Ніччю. Я стала першою невдалою спробою. Лія стане другою. Для нього ми – паливо, яке живить вогонь його амбіцій».

– Селена прийшла до Цитаделі за наказом твого батька, так само як ти, – прошепотів Вард, нахилившись так близько, що його крижаний подих торкнувся моєї щоки. – Він пожертвував нею, щоб виграти час. Тепер настала твоя черга.

Підлога наче хитнулася під ногами. Я давно знала, що батько здатен використати мене заради влади, проте досі вірила: він уперше вдався до такого кроку, бо Аетернісу справді загрожувала загибель. Записи Селени відкривали іншу правду – король роками посилав до Цитаделі жінок із сонячною кров’ю, випробовуючи на них невідомий задум. Моє шпигунське завдання могло бути лише видимою частиною значно страшнішого плану.

– Ви брешете! – Мій голос прокотився луною під склепіннями, і ланцюги на книгах загрозливо забряжчали. – Ваші тіні змінили записи. Ви показуєте мені те, у що хочете змусити мене повірити!

Вард залишився спокійним. Він міцніше стиснув моє зап’ястя й притягнув ближче, і холод його тіла просочився крізь тканину сукні. Магічний резонанс між нами посилився. Срібне око наповнило мій зір уривчастими видіннями: біля стелажів з’явилися примарні постаті, а серед них – Селена з перекошеним від відчаю обличчям і беззвучним криком на губах.

– Гнів дає силу, Ліє, – сказав Вард, не зважаючи на мій опір. – Вона знадобиться тобі, щоб вистояти у штормі, що насувається. Але запам’ятай закон Бібліотеки: кожна правда тут комусь належить і завжди слугує чиїмсь намірам. Обирай уважно, кому дозволиш використати себе, а кому – стати поруч із тобою.

Він розтиснув пальці й повернув мені щоденник. – Забирай. Дочитаєш у своїх покоях, де ніхто не побачить твоїх сліз. Усередині залишилося те, про що Селена не встигла розповісти. А завтра ми почнемо тренування. Сподіваюся, до того часу ти перестанеш бути слухняною лялькою у руках короля.

Я притиснула книгу до грудей. Кинджал на стегні втратив колишнє значення: я вже не знала, проти кого спрямувати його лезо. Чітке шпигунське завдання перетворилося на смертельну гру, у якій справжній ворог досі приховував обличчя.

– Я дочитаю, – кинула я, витримуючи його погляд. – Але союзниками нас кілька сторінок не зроблять. Якщо батько справді зрадив мене, його корона згорить разом з усім, що він намагався здобути моєю кров’ю. Якщо ж ви обманюєте, пожежа вибухне в Цитаделі.

Вард коротко кивнув, і в його темному погляді промайнула повага. – Ходімо. Ніч у Цитаделі довга, а таємниці Бібліотеки зводять із розуму тих, хто надто довго залишається наодинці з привидами, замкненими між сторінками.

Я йшла за ним крізь темні зали під поглядами тисяч мертвих томів. Щоденник у моїх руках міг змінити все, що я знала про батька, Селену й власне прибуття до Цитаделі. У грудях оселився сумнів, якого вже не вдавалося придушити. На краях мого Світла ворушилися перші тіні, готуючись до завтрашнього випробування.