Раді Вас бачити!

Сіре марево за вікном ледь розсіювало нічну пітьму, перетворюючи обсидіанові вежі Цитаделі на похмурих велетнів, що підпирали чорне небо. Сон виявився коротким і важким – я заснула просто в сукні, щойно впала на застелене ліжко. Сил забракло навіть на те, щоб розшнурувати тісний корсет, який стискав груди, наче металевий панцир. Щоденник Селени, який я читала при світлі згасаючої свічки, випав із моїх рук на оксамитову ковдру. Рядки почали розпливатися перед очима, а зрештою свідомість поступилася виснаженню після танцю з Вардом і його зловісної обіцянки показати мені справжню силу на плато замерзлих душ.

Різкий, вимогливий стукіт у важкі дубові двері змусив мене здригнутися й сісти на ліжку. Серце пустилося навскач, віддаючись тривожним стукотом у вухах. Срібне око пульсувало від тупого, виснажливого болю, гостро реагуючи на сплеск чужої магії за порогом. Щоденник лежав розгорнутим посеред ліжка, виставляючи свої таємниці перед кожним, хто міг увійти. Я схопила його й кинулася до масивної шафи в кутку кімнати. Тремтячі пальці ковзали по дереву, доки я відсувала потайну панель, за якою ховалася невелика ніша. Лише коли дерев’яна панель із сухим клацанням повернулася на місце, я дозволила собі глибоко вдихнути.

Проте виходити назустріч невідомому беззбройною я не збиралася. Діставши з-під подушки кинджал, що пролежав там усю ніч, я звичним рухом закріпила його в потайних піхвах на правому стегні. Холод шкіряних піхов протверезив мене, повертаючи крихке відчуття контролю. Я швидко розгладила зім’яту спідницю, поправила мереживо на манжетах і кілька разів глибоко вдихнула, заспокоюючи тремтіння в колінах. Переконавшись, що виглядаю достатньо зібраною й холодною, я підійшла до дверей і відімкнула важкий металевий засув.

На порозі стояв мовчазний слуга Цитаделі. Його шкіра нагадувала старий вицвілий пергамент, а очі без зіниць і райдужок – суцільний білий туман, у якому потонули залишки людяності. Владний жест сухої руки не залишав місця для заперечень: я мала негайно йти за ним. Я швидко взула тонкі шкіряні чобітки на м’якій підошві, що щільно облягали щиколотки й дозволяли рухатися майже беззвучно по кам’яних плитах. Тепер, повністю вдягнена, взута та озброєна, я почувалася трохи готовішою до нової зустрічі з Нічним Королем, хоча знала: цей замок здатен позбавити людину будь-якого внутрішнього захисту одним крижаним подихом.

Ми йшли довгими похмурими коридорами, де кожна арка й колона здавалися витесаними з величезного шматка антрациту. Кроки слуги були безшумними, тоді як моє дихання відлунювало від дзеркально-чорних стін. Повітря в цій частині замку пахло озоном, давнім сирим каменем і, як не дивно, міцною кавою. Її густий, підбадьорливий аромат здавався чужорідним у царстві вічного холоду, наче хтось навмисно приніс сюди часточку живого, теплого Аетернісу. За кожним поворотом відкривалися нові галереї з гобеленами, на яких оживали битви невідомих мені істот. Я намагалася запам’ятати дорогу й особливості різьблення, але Цитадель наче жила власним життям, перебудовуючи лабіринт щоразу, коли я відводила погляд.

Вард чекав у Малій обідній залі. Вона була значно меншою за величну Тронну залу, проте в обмеженому просторі присутність Нічного Короля відчувалася ще гостріше. Густі тіні скупчувалися в кутках, а високе панорамне вікно майже на всю стіну виходило на північ, де фіолетово-чорне небо ховалося за важкими нерухомими хмарами. Нічний Король сидів на чолі довгого столу, витесаного із цільного шматка чорного мармуру. Його чорна шовкова сорочка була недбало розстебнута біля горла, відкриваючи різку лінію ключиць, а темний жилет підкреслював ширину плечей. Вард не читав сувоїв і не дивився у вікно – його гострий, наче лезо, погляд був прикутий до дверей. Щойно я переступила поріг, обсидіанові очі простежили за кожним моїм кроком.

– Сідай, Ліє, – коротко кинув він, навіть не ворухнувшись, але його голос прокотився залою, наче віддалений грім. – Сьогодні тобі знадобляться всі сили. Рівно за годину ми вирушаємо на плато замерзлих душ. Твоя блідість видає страх, але запевняю: на крижаному полі він стане твоїм найгіршим ворогом і висмокче життя швидше, ніж будь-який мороз.

Я сіла в масивне крісло навпроти нього, відчуваючи заспокійливу вагу кинджала, що тиснув на стегно крізь тканину сукні. На срібних тарілках, інкрустованих темними сапфірами, лежали тонкі скибки копченого м’яса, вкритий інеєм сир та невеликі фіолетові ягоди, що пульсували внутрішнім світлом у напівтемряві. Повітря між нами напнулося до межі. У кожному русі Варда – коли він брав ніж або підносив до губ масивний срібний кубок – відчувалася стримана, нищівна сила, і моє дихання мимоволі ставало поверхневим.

– Спробуй ці ягоди. Їх називають «сльозами місяця». – Він кивнув на тарілку. – Вони охолоджують кров і приборкують надто жваву уяву, що вже малює тобі жахи майбутнього походу. Зважаючи на те, як учора твоє внутрішнє Світло намагалося розірвати мої тіні під час танцю, тобі варто вгамувати його перед виходом. Сьогодні на плато ти зрозумієш, чому опір у цьому місці – лише ілюзія.

Я обережно взяла ягоду кінчиками пальців. Вона була крижаною, наче її щойно виточили із серця льодовика. Щойно терпкий сік із солодкувато-металевим присмаком торкнувся язика, рот наповнився гострим холодом. Мороз прокотився по всьому тілу й зібрався тугим клубком під ребрами. Магія всередині миттєво ворухнулася, відповідаючи глухим, роздратованим поштовхом, наче звір, якого вдарили крізь ґрати.

– Ви обіцяли показати мені свою справжню силу, – сказала я, і голос, попри внутрішній хаос, прозвучав твердо. – Навіщо тоді цей сніданок і всі церемонії? Чому я досі без кайданів, якщо ми йдемо туди, де, за легендами, не виживає жодна жива істота?

Вард повільно відклав срібний ніж на край тарілки й нахилився вперед, спираючись ліктями на мармурову поверхню. Відстань між нами скоротилася, і мене знову огорнув запах штормового моря, холодної сталі та нічного вітру. В обсидіанових очах застигла така глибока темрява, що погляд мимоволі тонув у ній. — Кайдани — інструмент для слабких, Ліє. Вони не втримають того, що живе у твоїй крові, й не захистять від того, що чекає на нас зовні. На плато тобі знадобляться вільні руки, щоб утриматися при житті, та гострий розум, щоб не збожеволіти. Ти – мій ключ, і сьогодні я вперше перевірю, які двері ти здатна відчинити в первозданній темряві.

Він повільно простягнув руку через стіл, накрив мою долоню й силою притиснув її до холодного мармуру. У місці дотику спалахнув потужний магічний розряд, від якого я здригнулася всім тілом. Кров перетворилася на розпечене срібло, що прагнуло вирватися крізь шкіру й злитися з його холодом. Моє срібне око спалахнуло яскравим білим світлом, заливаючи стіл і тарілки примарним сяйвом, у якому ворушилися темні тіні Варда.

– Відпусти мене, – ледь чутно видихнула я, але пальці замість опору потягнулися до його долоні. Це первісне відчуття лякало сильніше за його погрози: кожна клітина мого тіла прагнула близькості, тоді як розум вимагав вирватися.

– Твоє тіло не вміє брехати так вправно, як язик, Ліє. – Його голос став низьким і густим, проникаючи під шкіру й викликаючи нову хвилю мурашок. – Воно впізнає те, чого йому бракувало довгі роки у фальшивих сонячних садах. Твоє Світло шукає мою Тінь, бо лише поруч із нею здатне відчути власні межі. Це закон природи – жорстокий і невідворотний. На плато замерзлих душ ти не приховаєш свого голоду. Там виживають лише ті, хто приймає власну темну сутність.

Він повільно провів великим пальцем по тильному боці моєї долоні, й між нашою шкірою затріщали крихітні блакитні іскри. Кожен рух відгукувався внизу живота важким, тугим вузлом. Я спробувала вирвати руку, але Вард міцно тримав її, змушуючи мене відчути його фізичну й магічну перевагу.

– Я не дозволю вам зламати мене. – Коли він трохи послабив тиск, я нарешті висмикнула руку. Пульс шалено бився під щелепою, збиваючи дихання. – Ні цей замок, ні ваше плато не змінять того, ким я є.

Вард повільно підвівся з-за столу, накриваючи мене своєю важкою тінню. Синє полум’я в канделябрах пригасло, а по краях мармурового столу поповз тонкий іній. – Побачимо. Твоє Світло голодне, і лише холодне плато покаже, чи зможеш ти приборкати цей вогонь, перш ніж він спопелить тебе зсередини й перетворить на одну із замерзлих тіней, що блукають у вічних снігах.

Він обійшов стіл і зупинився за моєю спиною. Крижаний подих торкнувся вуха, і вздовж хребта прокотилося тремтіння. Мої пальці так міцно вчепилися в край мармурового столу, що кісточки побіліли. – Через годину я чекатиму тебе біля Великих воріт Цитаделі. Перед виходом ми ненадовго зайдемо до Забороненої бібліотеки. Мені потрібна крапля твоєї сонячної крові, щоб зруйнувати печатку на шляху до плато. Не запізнюйся, Ліє. Я не люблю чекати на тих, хто вже належить мені за правом сили.

Вард вийшов із зали довгим упевненим кроком, жодного разу не озирнувшись. Його гнітюча присутність залишилася на моїй шкірі, наче невидиме розпечене татуювання. Долоня досі пульсувала від дотику, зберігаючи тепло, яке я не могла загасити. Срібна тарілка біля його місця вкрилася товстим шаром інею, а фіолетові ягоди втратили внутрішнє світло й розсипалися на сірий попіл під подихом протягу.

Шпигунська гра ставала смертельно небезпечною. Під сукнею я відчувала холодну рукоять кинджала, але тепер знала: проти того, що чекало за стінами замку, звичайна сталь могла виявитися марною. Мені було життєво необхідно дізнатися правду про Селену, перш ніж Вард використає мою сонячну кров, щоб відчинити шлях до невідомої сили. Попереду чекала Заборонена бібліотека, а за нею – крижана нескінченність плато, здатна відкрити правду про природу моєї магії.