Раді Вас бачити!

Цієї ночі замок не вимагав жертв. Він немов сам затамував подих, спостерігаючи за нами крізь тріщини в давньому камені. Повітря в покоях Варда було просочене тонким ароматом сандалу, дорогої старої шкіри та ледь вловимим запахом снігу, що танув на підвіконні. Весь світ із його війнами, зрадами та кривавими обов’язками залишився за важкими дубовими дверима, запечатаними замком і нашою спільною волею. Тут, у напівтемряві, розсіченій золотими відблисками вогню з каміна, були лише він і я.

Вард стояв біля вікна, і відблиски полум’я малювали на його оголеній спині складні візерунки з тіней та світла. Обриси м’язів і шрами здавалися частиною стародавньої карти. Мої кроки губилися в м’якому ворсі килима, але він знав, що я поруч. Його Тінь — м’яка, як вечірній дим, і тепла, як подих — лагідно ковзнула по моїх босих щиколотках, лоскочучи шкіру й піднімаючись вище, вітаючи свою майбутню володарку.

– Минулої ночі ми рятувалися, – тихо промовив він, і м’язи на його плечах напружилися. Низький голос відгукнувся десь глибоко в животі, викликаючи солодке томління. – Тоді нами керували розпач і потреба вижити. Але сьогодні… сьогодні я хочу, щоб ти відчула мене, а не лише мою силу.

Він повільно розвернувся, і я затамувала подих. Замість дикої порожнечі, що лякала мене під час першої зустрічі, в його очах жили ніжність і стримуване бажання. Вард простягнув руку, і я без вагань вклала долоню в його гарячу, посічену шрамами. Він легко притягнув мене до себе й торкнувся чолом мого чола. Ми стояли так кілька довгих митей, дихаючи одним повітрям і відчуваючи, як наші серця поступово знаходять спільний, трохи нерівний ритм.

Його губи почали свій шлях від моєї скроні. Від невагомих, майже примарних дотиків шкіра миттєво вкрилася мурашками. Він повільно цілував мої заплющені повіки, кінчик носа й кутики губ, навмисно зволікаючи й посилюючи моє очікування. Мої пальці зарилися в його густе волосся. Я спробувала притягнути його ближче, прагнучи відчути смак його губ, та він лагідно перехопив мої руки й переплетив наші пальці.

– Повільно, Ліє, – прошепотів він біля моїх губ, зігріваючи їх подихом. – Відчуй кожну секунду. Нам належить уся ніч, і я хочу подарувати тобі кожну її мить.

Він почав роздягати мене так, наче я була крихким витвором мистецтва, здатним розсипатися від найменшого руху. Стрічки на сукні одна за одною піддавалися його пальцям із тихим шурхотом, а губи торкалися кожної ділянки оголеної шкіри. Коли сукня важкою хвилею впала до моїх ніг, я відчула себе вразливою й водночас могутньою.

Вард повільно опустився переді мною навколішки, утримуючи мій погляд. Його гаряче дихання торкалося живота, викликаючи хвилі солодкого, болісного тремтіння, що розходилися по всьому тілу. Могутній воїн, перед яким схилялися королі, торкався мене з терпінням і повагою, яких я ніколи від нього не очікувала.

Він цілував внутрішній бік моїх стегон, піднімаючись дедалі вище, і магія Джерела, що раніше служила зброєю, запульсувала в такт його дотиків. Напруга танула повільно й солодко, наче лід під літнім сонцем. Коли його язик торкнувся найчутливішої точки, світ навколо розсипався тисячею іскор. Я вчепилася в його плечі, закинула голову й простогнала його ім’я в густій тиші кімнати, відчуваючи, як насолода гарячими хвилями розходиться по жилах.

Вард підняв мене на руки й переніс на величезне ліжко, вкрите м’яким чорним хутром, яке лоскотало оголену шкіру. У мерехтливому сяйві вогню його тіло здавалося вилитим із темної бронзи. Він схилився наді мною, закриваючи собою весь світ, а Тінь огорнула нас щільним коконом. За ним залишилися час, війна й чужі закони. Тут існували лише наші загострені відчуття.

Щоразу, коли його губи торкалися моїх грудей, срібні нитки під шкірою спалахували ніжним примарним світлом. Наша близькість перетворилася на танець: він учив мене відповідати на пестощі й довіряти власному бажанню, що виривалося на волю. Я проводила нігтями по його спині, вивчаючи шрами, за кожним із яких ховалася історія болю, і татуювання, що відгукувалися під пальцями тихим гулом давньої магії.

Коли він увійшов до мене, наші тіла знову знайшли знайомий ритм. Ми рухалися повільно, відчуваючи кожну його зміну й те, як близькість стає глибшою. На обличчі Варда проступала насолода, а в очах відбивалися полум’я каміна і давня сила Тіні. У цю мить я зрозуміла: ніжність Нічного Короля проникала значно глибше, ніж його гнів. Вона торкалася душі, й свою я віддавала йому добровільно.

Його дотики ставали палкішими, дихання – уривчастим і гарячим біля мого вуха. Усередині збиралася нестримна хвиля, готова розбитися й накрити нас обох. Тіні вібрували, повторюючи кожен рух і посилюючи кожен дотик. Коли насолода досягла вершини, вона виявилася довгою, виснажливою та сліпучою, наче ми розчинилися в нічному небі серед зірок.

Ми лежали в тиші, тісно переплетені тілами. Я слухала, як поступово вирівнюється стукіт наших сердець. Вард повільно цілував мої пальці один за одним, а Цитадель тихо пульсувала довкола, даруючи відчуття захищеності й дому.

– Я ніколи не думав, що темрява може дарувати стільки світла, – прошепотів він, пригортаючи мене до себе й цілуючи волосся. – Ти змінила саму природу мого мороку, Ліє. Холод відступив, і його місце зайняло твоє тепло.

Я притиснулася до нього, вдихаючи знайомий запах і вперше за все життя відчуваючи себе на своєму місці. Саме в цю мить кришталевого спокою Цитадель здригнулася. Кам’яними стінами прокотився сухий, страшний тріск, схожий на крик розтерзаної землі. Я різко сіла на ліжку й інстинктивно прикрила груди краєм хутряної ковдри.

– Що це було? – голос затремтів, а серце закалатало від передчуття біди.

Вард уже стоял на ногах. Ніжність зникла з його обличчя, поступившись холодній зосередженості правителя. Він підійшов до вікна й різким рухом відчинив важку раму. До кімнати ввірвався крижаний вітер, принісши запах заліза, гару… і ритуальної крові, знайомий мені з храмів Аетернісу.

Я підбігла до нього, накинувши на плечі його плащ. На снігу далеко під стінами розгорталося моторошне видовище. Лорд Каелен стояв посеред білої пустелі, оточений неприродним золотим сяйвом свого посоха. Навколо нього схилилися навколішки паломники з Аетернісу – чоловіки, жінки й діти, яких посольство привезло під виглядом супроводу.

Один за одним вони падали, покірно приймаючи смерть. Кров розтікалася по незайманому снігу густими, майже чорними плямами й пропалювала діри в магічному захисті Цитаделі. Батько застосував кровне прокляття – найогиднішу магію Аетернісу, для якої була потрібна добровільна жертва вірних підданих.

– Вони вбивають своїх, щоб отруїти коріння замку, – процідив Вард крізь зуби. Його кулаки стиснулися на підвіконні, і камінь під ними вкрився тріщинами. – Твій батько вирішив перетворити твій новий дім на могилу, якщо вже не може повернути тебе.

Ніжність ночі зникла в одну мить, залишивши по собі гіркий попіл і холодну лють. Каелен підняв голову й подивився просто на наше вікно. Він знав, що ми спостерігаємо. Час для прокляття обрали навмисно – одразу після того, як наш зв’язок зміцнів і батько втратив доступ до мого Джерела.

– Нам треба вийти, – сказала я. Світло, ще хвилину тому лагідне й тепле, збиралося всередині в холодне, гостре вістря. – Я не дозволю йому приносити невинних у жертву через мій вибір. Він почав цю війну через мене, Варде. Я маю вийти до нього разом із тобою.

Вард подивився на мене. У його погляді відбився біль за людей під стінами й за мить, яку в нас щойно відібрали.

– Сьогодні сніг під стінами стане червоним, Ліє. Вони називатимуть твоє ім’я, бо Каелен накаже їм звинувачувати тебе у власній смерті. Ти готова почути це й однаково зупинити його?

– Я готова залити цей сніг мороком, якщо тільки так можна зупинити божевілля мого батька, – відповіла я. Очі спалахнули сріблом, і в цьому світлі Каелену вже не залишилося милосердя.

Ми одягалися мовчки, рухаючись злагоджено, наче зв’язок підказував кожному наступну дію іншого. Кілька хвилин тому ми були коханцями, які відкривали одне одного через ніжність і бажання. Тепер поруч стояли Світло й Тінь, поєднані спільною магією, любов’ю та кров’ю, яку проливали під стінами нашого дому.