Раді Вас бачити!

Коли розвідники повідомили, що Аетерніс надсилає чергову «дитину світла», я відчув лише глибоку, майже фізичну втому, що лягла на плечі важче за королівську мантію. За тисячу років мого правління сценарій жодного разу не змінювався, замикаючись у передбачуване коло, кожна подробиця якого давно мені остогидла. Вони приходили до моїх воріт із фанатичною відданістю в очах, зазубреними молитвами на вустах і короткими кинджалами, дбайливо захованими під білосніжним шовком ритуального одягу. Я знав їхні наміри ще до того, як вони переступили поріг Цитаделі. Для мене вони залишалися крихкими, тимчасовими спалахами, що швидко гасли в моєму холоді, лишаючи по собі легкий запах гару в морозному повітрі.

Я дивився на них як на пішаків, яких вороги кидали в топку мого королівства, сподіваючись, що бодай хтось виявиться достатньо міцним, аби пробити мій захист. Селена була останньою. Я пам’ятав її сповнений гордості погляд, який поступово згасав під моїм крижаним тиском. День за днем її світло тьмяніло, доки не перетворилося на холодний попіл у моїх долонях. Від Лії я очікував такого самого кінця й готувався до чергової нудної гри з відомим фіналом: вона або помре від виснаження, або стане порожньою оболонкою, яку я поверну батькові як попередження.

Але Лія… Вона почала руйнувати мій застиглий світ із першого погляду. Замість фанатичної віри в її очах жила глибока, болісна людяність, яку я вже майже перестав впізнавати.

Тепер я стояв у порожній тренувальній залі після її поспішної втечі й відчував, як руйнується те, що будував століттями, – мій бездоганний самоконтроль. Корона Нічного Короля вимагала нескінченної витримки й перетворювала найменшу слабкість на загрозу. Моя влада трималася на страху ворогів, непохитній вірності підданих і внутрішньому льоді, що підтримував обидві опори. Крапля людського тепла могла змусити замок здригнутися, а втрата влади над Тінню – занурити королівство в первісний хаос.

Найбільшу загрозу тепер становила власна Тінь. Колись слухняна зброя, вона перетворилася на небезпечного зрадника й перестала коритися наказам. Щойно Лія опинялася поблизу, темрява в моїх жилах починала пульсувати, наче дикий звір, що рвався з клітки. Неймовірними зусиллями я втримував її в межах власної шкіри й відчував, як вона шкребеться під ребрами, благаючи дозволу кинутися до дівчини, обвити її та розчинитися в нестерпному золотому сяйві.

На останній раді лордів я бездоганно тримав звичну маску. Ніхто не прочитав би в моєму погляді сумніву чи слабкості, а голос залишався рівним, наче лезо меча. Та коли протяг доніс аромат Лії — суміш грози й меду, — Тінь відреагувала швидше за розум. Морок у кутках зали згустився й почав безладно метатися по стінах, наче жива істота в агонії. Лорди замовкли, відчувши раптову задуху й тиск чужої магії. Неспокій замку налякав їх сильніше за будь-яке моє слово. Лорд Грем затамував подих, спостерігаючи за темрявою біля моїх ніг. Присутні прийняли її поведінку за ознаку гніву, хоча насправді я відчайдушно намагався втриматися.

– Спробуй ударити мене, – сказав я Лії в тренувальній залі. Насправді випробовував власну здатність зберігати дистанцію, коли її Світло опиниться поруч.

Та щойно вона випустила атаку, моя Тінь перехопила її з такою жадібністю, що я мало не знепритомнів. Магія поглинула розряд і повільно ковзнула вздовж нього, смакуючи кожну золоту іскру. Солодка електрична енергія діяла сильніше, ніж заборонене зілля. Тінь вбирала її Світло, перетворюючи на частину моєї сили, а я втрачав волю з кожною миттю контакту. Магія вимагала ще й прагнула випити золоте сяйво до останньої краплі.

Дотик її рук до моїх грудей став остаточним ударом по моєму самоконтролю. Коли тепло її долонь проникло крізь тонку тканину сорочки, бар’єри навколо серця почали розсипатися. Тінь самовільно вирвалася з-під влади й потягнулася до Лії з ніжністю, якої я від себе не очікував.

Темні, невидимі для ока нитки моєї сили обплели її зап’ястя, проникли під тканину сукні й торкнулися шкіри ніжніше, ніж теплий шовк. Жадібна Тінь ковзала по плечах, обвивалася навколо шиї, смакувала тепло її життя. Крізь магію я відчував швидке биття пульсу Лії та рух Світла під темними нитками, що стримували його й водночас відкривали шлях назовні.

Я перебував на межі. Мав відштовхнути її, зберегти обличчя й показати, що її Світло для мене нічого не означає. Натомість притягнув ближче, дозволивши рукам на її талії зрадити мої наміри. Усе тіло вимагало володіти нею. Я бачив розгубленість Лії та сріблясте сяйво в її лівому оці, яке віддзеркалювало мою темряву. Вона теж відчула спорідненість наших сил, і усвідомлення цього руйнувало останні залишки мого опору. За тисячу років жодна жінка не пробуджувала в мені такого первісного бажання захистити й водночас поглинути.

Я прагнув знищити кожного, хто змусив її так почуватися, починаючи з батька. У Лії я бачив частину власної людяності, яку століттями ховав під льодом. Моя Тінь смакувала її магію як давно втрачене життя, а кожне тремтіння від невидимих дотиків стягувало низ живота тугим вузлом бажання.

Коли вона нарешті втекла, я залишився в цьому осяйному тумані, що народився з нашого злиття. Моя Тінь усередині мене жалібно скиглила, вимагаючи повернути їй тепло Лії, її солодке світло. Я відчував себе спустошеним і водночас переповненим небезпечною енергією. Тепер кожен мій день перетворювався на витончене катування: я мусив правити, залишатися жорстоким і непохитним правителем, поки всередині мене вирував золотий шторм, піднятий однією дівчиною.

Я втрачав владу над собою. Я почав смакувати світло, і цей смак ставав моєю новою, смертельно небезпечною залежністю. Тепер кожне моє рішення проходило крізь призму її існування. Я бачив її в кожній тіні свого замку. І якщо я не знайду способу приборкати цю жадобу, якщо не навчуся знову бути льодом поруч із нею – я ризикую втратити все: королівство, корону і власну душу, яка так невчасно прокинулася.

Нічний Король був переможений не армією, не легендарним мечем, а дотиком однієї розгубленої дівчини, чия магія виявилася сильнішою за мій віковий спокій. І цей секрет я мав оберігати ціною власного життя. Моя Тінь більше не належала мені; вона стала її тінню, її вірним псом, що чекав на кожну крихту її світла. Це був мій особистий клопіт, мій особистий рай і моє неминуче пекло. Я знав, що відсьогодні мій спокій мертвий, бо я зустрів ту, хто змогла випалити мій вічний іній одним лише дотиком.