Раді Вас бачити!

Перша ніч у замку Нічного Короля перетворилася на боротьбу з тишею. Вона здавалася такою густою, що тиснула на тіло, залишала на язику холодний металевий присмак, а з кожним вдихом сильніше стискала легені. Я залишилася в дорожній сукні, ніби тканина могла захистити мене від чужих поглядів, і лише розплела волосся. Темні пасма розтеклися по подушці, дивно пасуючи до мороку цієї кімнати. У високому дзеркалі навпроти блищало срібне око. Воно пульсувало в такт із серцем, видаючи магію, яку я ховала за мовчазною стриманістю.

Я підвелася з ліжка, коли синє полум’я в каміні почало згасати, перетворюючись на хворобливе мерехтіння. Цей вогонь не давав тепла, лише випромінював примарне світло, від якого тіні в кутках кімнати ставали довшими й гострішими, поступово відділяючись від стін. Батько часто повторював, що час — єдина валюта, яку мені не дозволено витрачати даремно. Кожна година моєї бездіяльності в лігві ворога наближала Аетерніс до краху, а наш рід – до остаточного занепаду. Мені потрібно було знайти бодай щось: карту Цитаделі, таємний хід або артефакт, який живив силу Варда.

Мої пальці торкнулися холодної дверної ручки. Я очікувала, що замок мене не випустить, однак механізм піддався з легким клацанням. Вард залишив двері відчиненими, даруючи мені ілюзію свободи. Така пастка була небезпечнішою за ґрати, адже з Цитаделі однаково не було виходу. У коридорі мене зустрів холодний протяг, від якого по шкірі побігли мурашки.

Я рухалася босоніж, відчуваючи кожну тріщину в мармуровій підлозі. Дорогу вказувало срібне око, що бачило сині потоки ефіру в стінах замку. Вони пульсували чужою енергією, викликаючи водночас огиду й цікавість, а потім зникали в правому крилі, де архітектура ставала суворішою, а повітря застигало, наче скло.

За поворотом почулися важкі, розмірені кроки. Так міг ходити лише той, кому не доводилося ховатися у власному домі, хто володів кожним каменем під ногами. Я заціпеніла й притиснулася до стіни так сильно, що відчула її крижану шорсткість крізь тканину сукні. Затамувавши подих, спробувала злитися з пітьмою та стати частиною кам’яного орнаменту. Серце калатало так гучно, що його биття, здавалося, відлунювало порожнім коридором, видаючи мене кожному живому й мертвому створінню в замку.

З-за рогу з’явився Вард. На ньому була чорна сорочка, розстебнута біля горла, а синє світло різко окреслювало лінії ключиць. Він ішов без світильника, і темрява сама розступалася перед ним. Вард зупинився біля ніші, де я ховалася. Я заплющила очі, намагаючись приховати навіть найслабший блиск срібної райдужки.

– Із тебе кепська шпигунка, Ліє. – Його низький голос пролунав зовсім поруч, нагадуючи гуркіт далекої лавини. – Ти надто голосно думаєш. Твій страх пахне сонячним літом, а тут цей аромат розноситься на милі, отруює мій спокій і нагадує мені про те, чого я позбавлений.

Я розплющила очі й побачила його за крок від себе. Обсидіановий погляд уважно вивчав моє обличчя, змушуючи почуватися оголеною перед його судом. У чорній безодні його очей застигло холодне, нескінченне спостереження.

– Я не шпигунка. – Мій голос здригнувся, вкотре зраджуючи мене цієї ночі. – Мені просто не спалося. У вашому замку надто холодно для живої істоти, чия кров досі пам’ятає сонячне світло Аетернісу. Хіба ви не хочете, щоб ваша гостя дожила до ранку й виконала свою частину угоди?

Вард повільно простягнув руку й торкнувся мого волосся, провівши пальцями від коренів до кінчиків. Його дотик був холодним, проте між нами одразу виникла дивна напруга. Прихована в мені сила різко відгукнулася на цей холод, потягнувшись до нього в пошуках захисту чи розради.

– Відьмі твого роду не варто блукати коридорами Цитаделі Ночі без супроводу. – Він накрутив пасмо на палець і притягнув мене ближче, огортаючи запахом озону, що линув від його шкіри. – Тут живуть створіння, старіші за твій рід, і вони не люблять непроханих гостей. Особливо тих, хто ховає срібло в очах і отруту в думках. Що ти насправді шукаєш, маленька Етельгард? Ключ до моєї скарбниці чи спосіб розкрити мої вени? Скажи правду, і, можливо, я дозволю тобі побачити те, за чим ти прийшла.

Моє срібне око спалахнуло так яскраво, що на мить освітило його бліде обличчя, окресливши кожну рису й тінь під гострими вилицями. В обсидіановому погляді проступила глибока, вікова спрага, яку не могло втамувати звичайне тепло.

– Я шукаю відповіді, – прошепотіла я, стримуючи бажання відсахнутися. – Чому ви погодилися на цей союз? Ви могли знищити мій народ за одну ніч. Навіщо вам я? Навіщо вдавати гостинність, якщо ми обоє знаємо, що я – лише плата за ваш ненапад?

Вард відпустив моє волосся й провів великим пальцем по нижній губі, трохи відтягуючи її. Цей жест був настільки інтимним і водночас владним, що мої коліна ослабли, а дихання збилося.

– Бо руйнувати нудно, Ліє. Будь-який дурень здатен спалити місто. Значно цікавіше спостерігати, як Світло опирається Тіні, водночас прагнучи піддатися мороку. Ось це справжнє мистецтво. Я хочу побачити, як ти зламаєшся під тягарем власної місії, коли зрозумієш, що твій кинджал – лише іграшка в моїх руках.

Він раптово відсторонився. Холод коридору одразу торкнувся місць, де ще мить тому я відчувала близькість його тіла, залишивши після себе гостру порожнечу.

– Повертайся в ліжко. Завтра, коли ми вийдемо на плато замерзлих душ, ти побачиш мою справжню силу. Там і перевіримо, наскільки гострий твій кинджал і наскільки міцна твоя вірність батькові, який продав тебе за мішок золота.

Повернувшись до своїх покоїв, я ще довго не могла заспокоїти серцебиття. Кожна тінь у кутку нагадувала його очі, а завивання вітру складалося в обриси його голосу. Я почала уважніше оглядати кімнату й помітила в кутку важку дубову шафу, чорну, наче небо Нічного краю.

Перебираючи приготовані для мене темні сукні з важкого оксамиту та шовку, я помітила вузьку щілину на дні шухляди. Пальці намацали потаємний механізм, і приховане відділення відкрилося із сухим клацанням. Усередині лежала невелика дерев’яна скринька, інкрустована потемнілим сріблом. Коли я підняла кришку, подих урвався. Там зберігалися щоденник із пожовклими, обпаленими по краях сторінками та засушена квітка сонцецвіту – рослини, що цвіла лише на полях мого дому, де сонце цілувало землю цілий рік.

Я розгорнула щоденник. Перші сторінки вкривав дрібний, елегантний почерк, який місцями ставав нерозбірливим, наче рука авторки тремтіла від слабкості чи відчаю. «Він думає, що врятував мене, але я відчуваю, як його холод повільно стає моїм власним», — прочитала я. Ким була Селена, чиє ім’я викарбували на внутрішньому боці обкладинки? І чому в серці царства тіней, де все живе гинуло від найменшого подиху морозу, зберігався символ моєї батьківщини?

Цей щоденник був посланням із минулого й попередженням, яке я не могла ігнорувати. Селена жила в Цитаделі задовго до мого приїзду й, схоже, володіла такою самою магією. Можливо, вона теж прийшла сюди з ножем, а залишилася з квіткою, що зів’яла в темряві.

Я провела пальцями по висохлих пелюстках, відчуваючи слабкий відгомін чужої магії – Світла, спорідненого з моїм. У цей момент з коридору долинув скрегіт, наче хтось повільно наближався до дверей, проводячи довгими пазурами по стіні. Я завмерла й одним помахом руки загасила свічку. Кімнату затопила густа темрява, але срібне око бачило крізь неї, забарвлюючи все навколо в холодні сірі тони. Дверна ручка повільно, майже беззвучно, повернулася.

Отже, цієї ночі за мною стежив не лише Вард. Кинджал, схований під подушкою, здавався надто маленьким, майже дитячим захистом від того, що прокинулося в замку після мого приїзду. Мене послали вбити монстра, а я сама стала приманкою для значно страшнішої істоти, яка жила в стінах Цитаделі.

Ручка дверей зупинилася. З іншого боку почулося важке, хрипке дихання. Шпигунська гра закінчилася – тепер ішлося про виживання.