Раді Вас бачити!

Цитадель готувалася до свята, схожого на розкішний похоронний обряд. У ніч Чорного Місяця завіса між світами тоншала, пропускаючи голоси померлих, а магія Тіні досягала найвищої сили. Мешканці замку вшановували предків. На мене ж чекала зустріч із людьми батька, де необережний погляд міг видати більше, ніж слова.

Батько надіслав посольство під приводом турботи про мою безпеку та передачі дарів, покликаних зміцнити союз. Справжня мета ховалася за ввічливими формулюваннями: його люди мали з’ясувати, наскільки близько моя сила підійшла до спалаху, здатного знищити Варда.

Я стояла перед високим дзеркалом у своїх покоях і вдивлялася в жінку, чиї риси ще належали мені, а погляд уже змінився. Сукня кольору густих сутінків переливалася від глибокого фіолетового до вугільно-чорного. Тканина облягала тіло другою шкірою й тихо шелестіла під час кожного руху, немов тіні шепотілися довкола мене. Смиренна наречена залишилася в Аетернісі. У дзеркалі стояла жінка, яка вперше обрала собі обладунок сама.

Замість золотої діадеми я обрала тонку срібну маску у формі розгорнутих крил кажана. У прорізах пульсувало нове світіння моїх очей – дике, мінливе, народжене зі сплетіння Світла й Тіні. Магія стікала до кінчиків пальців і вібрувала з кожним подихом, узгоджуючи ритм мого серця з глухим биттям Цитаделі.

– Ти виглядаєш як чиясь загибель, Ліє, – пролунав від дверей голос Варда.

Його наближення я відчула раніше, ніж у дзеркалі з’явилося відображення. Присутність Варда діяла на мене, мов сила тяжіння: владна, невідворотна, здатна змінити напрямок кожного мого руху. Чорний камзол із високим коміром підкреслював ширину його плечей, а срібна вишивка збігала по тканині ламаними спалахами блискавок. Сувора сталева маска відкривала лише очі, у яких ворушилася знайома темрява.

— Сподіваюся, ти знаєш, чия, — відповіла я, повертаючись до нього.

Вард підійшов ближче, і повітря між нами налилося щільною, теплою напругою. Він провів пальцями вздовж краю моєї маски, залишивши між дотиком і шкірою крихітну відстань. Цієї близькості вистачило, щоб тілом розлилася гаряча хвиля, а подих урвався посеред шляху.

– Сьогодні на нас чекає вистава, – тихо промовив він. – В очах послів я маю залишатися тираном, який утримує тебе силою, а ти – полонянкою, що чекає на порятунок. Якщо вони побачать, ким ми стали одне для одного після архіву, то ударять раніше, ніж ми встигнемо підготуватися.

– Брехати я вмію, Варде. – Я поклала долоню на його зап’ястя й відчула під пальцями рівний пульс. – Батько навчав мене цього все життя, називаючи брехню обов’язком і служінням. Але коли сьогодні я дивитимуся на тебе з ненавистю, дивись уважно. Тільки ти знатимеш, що насправді ховається в моєму погляді.

Вард затримав погляд на мені й накрив мою долоню своєю. На стіні наші тіні потягнулися одна до одної та переплелися, видаючи близькість, яку нам належало приховувати від усього залу.

Велика зала Цитаделі зустріла нас лабіринтом світла й тіней. У масивних люстрах горіли сотні свічок із тьмяним синім полум’ям, і під їхнім мерехтінням кам’яні стіни здавалися зануреними в темну воду. Гості в химерних масках рухалися під повільну, тягучу музику, у якій чувся голос гірського вітру.

Ми з Вардом вийшли на балкон, і залою прокотилася тиша. Сотні поглядів звернулися до нас, та я шукала серед масок лише одну людину – лорда Каелена, праву руку мого батька. Він стояв біля столів із вином і фруктами. Маска лева приховувала половину обличчя, проте я одразу впізнала зверхній вигин його губ і звичку дивитися на присутніх, наче кожен із них уже завинив перед ним.

— Починаємо, — прошепотів Вард. Його долоня зімкнулася на моїй талії владно, на межі грубості, перетворюючи близькість на частину вистави.

Я опустила очі й дозволила страху та покорі проступити на обличчі, ніби рука Нічного Короля обтяжувала мене сильніше, ніж кайдани. Ми почали спускатися, і натовп розступився перед нами, відкриваючи пряму дорогу до посланця Аетернісу.

Каелен ступив уперед і схилився перед нами у відточеному до досконалості поклоні. Чутливість кожного руху лише підкреслювала його фальш.

– Ваша Величносте. – Його голос линув солодко й неквапливо, залишаючи по собі гіркий присмак. – Я привіз вітання від короля Аетернісу. Він тужить за донькою і сподівається, що ваш союз невдовзі принесе плоди, заради яких його було укладено.

Вард відповів коротким холодним кивком. Його Тінь потекла обсидіановою підлогою до ніг Каелена, і найближчі гості поспішно відступили, звільняючи довкола нас коло.

– Плоди дозрівають у свій час, лорде Каелене, – процідив Вард. – Передайте королю, що Лія виконує свій обов’язок. Вона виявилася напрочуд… слухняною ученицею.

Лють закипіла в мені від удавано чемного голосу Каелена. Він говорив про мою долю так легко, наче батько передав Варду коштовну річ, яка мала виконати своє призначення й згоріти разом із ним.

– Королю буде приємно це почути. – Каелен перевів на мене погляд, оцінюючи зміни з холодною уважністю дослідника. – Ліє, ти виглядаєш… інакше. Темрява замку вже залишила на тобі сліди. Ти пам’ятаєш, ким є насправді?

Я повільно підняла очі. На мить захотілося зірвати маску й показати йому полум’я, яке Аетерніс виростив для покори, а Цитадель навчила палати вільно. Натомість я ледь усміхнулася, дозволяючи йому побачити лише втому полонянки.

– Я пам’ятаю кожен батьківський урок, лорде, – промовила я. У моїх словах не було брехні, лише прихований від нього зміст. – Кожну настанову і кожну його… покладену на мене надію.

Мелодія змінилася, і гості утворили кілька рухомих кіл. Починався танець Тіней – давній ритуал, у якому пари розходилися, мінялися місцями й знову знаходили одна одну, повторюючи плин часу та примхливі повороти долі. Вард вивів мене в центр першого кола.

На людях між нами мала залишатися холодна відстань володаря й полонянки, та кожен поворот знову притискав мене до нього. Крізь тонку тканину сукні я відчувала тепло його тіла. Коли долоня Варда лягала на мою спину, його магія вливалася під шкіру прохолодним срібним потоком, приборкувала лють і загострювала чуття.

– Він стежить за тобою, – видихнув Вард біля мого вуха, ведучи мене в наступний поворот. – Каелен привіз не лише дари. Серед його людей є вбивця. Від одного з гвардійців тягнеться запах сталі й засохлої крові.

Мої пальці міцніше зімкнулися на його руці, проте усмішка залишилася спокійною – саме такою, якої вимагав танець.

– Вони вирішили не чекати мого спалаху, – зрозуміла я. – Каелен уже помітив зміни. Тепер вони спробують раніше запустити силу, закладену в мені.

– Саме так. Напад на тебе змусить мене втратити контроль. Мій гнів пробудить твоє Світло, а далі печатка завершить розпочате.

Ми кружляли залою, і між рухомими парами я помітила потрібного гвардійця. Він стояв біля колони, удаючи, що спостерігає за танцем, а пальці раз у раз торкалися руків’я короткого меча під плащем. Погляд ковзнув від Варда до мене й затримався на відкритій шкірі над коміром сукні.

– Тоді допоможімо їм повірити, що задум працює, – прошепотіла я. – А завершимо його на власних умовах.

Між бровами Варда пролягла тонка складка.

– Що ти задумала?

– Довірся мені. Зроби так, щоб вони побачили в тобі жорстокого тирана, а в мені – доведену до відчаю полонянку. Якщо Каелен повірить, що страх уже зламав мене, його люди втратять обережність.

Вард на мить завагався. Потім його пальці сильніше стиснули мою талію, а погляд став крижаним і чужим. Він різко зупинився посеред зали. Музика продовжувала лунати, та найближчі пари збилися з ритму, одна за одною завмираючи навколо нас.

Вард рвучко схопив мене за зап’ястя й смикнув до себе. Я втратила рівновагу та вдарилася долонею об його груди. Сталева маска опинилася майже впритул до мого обличчя, а в очах застигла така холодна лють, що на мить навіть я повірила в його гру.

– Ти забуваєшся, Ліє! – Його владний голос прокотився залою, перекриваючи музику. – Ти тут плата за злочини свого народу, а не гостя. Припини дивитися на послів, ніби хтось із них здатен урятувати тебе від мене!

Каелен випростався, а гвардієць біля колони ступив уперед. Вони повірили. Я рвучко вивільнила руку й відступила, дозволяючи справжньому болю від батькової зради проступити крізь удаваний страх.

– Ви не маєте права так зі мною поводитися! – вигукнула я. Голос зламався, а очі наповнилися сльозами. – Я – принцеса Аетернісу!

– Тут ти – ніхто! – відрізав Вард. Його Тінь зметнулася вихором чорних пелюсток, одна за одною поглинаючи сині вогники найближчих свічок. – Геть до своїх покоїв! До світанку я не хочу бачити твоє жалюгідне обличчя!

Я затулила обличчя долонею й вибігла із зали. Позаду здійнявся гомін. Каелен заговорив до Варда примирливим тоном, удаючи стурбованість його гнівом. Насправді посол отримав саме те, заради чого приїхав: доказ жорстокості Нічного Короля та видовище остаточно зламаної принцеси.

Я поспішала коридорами, доки голоси й музика не стихли вдалині. Порожнє крило зустріло мене холодом і рядами темних дверей. Тут гості вже не могли побачити, як я зупинилася й жадібно вдихнула повітря. Серце калатало від напруженого передчуття: тепер залишалося лише дочекатися, коли ворог проковтне наживку.

– Він уже йде за мною, – прошепотіла я в темряву.

Шкіри на потилиці торкнувся ледь відчутний потік повітря. Вбивця прийшов швидше, ніж я очікувала. Його кроки губилися в тиші, та загострені чуття вловлювали шерех плаща, обережне дихання й металевий запах оголеного леза.

Я залишилася стояти спиною до нього, опустивши плечі й удаючи, що намагаюся стримати плач. Нехай підійде ближче. Нехай повірить, що перед ним зламана дівчина, яка втекла від кривдника й сама впала в пастку.

– Король Аетернісу просив передати, що твоя смерть послужить великій меті, маленька принцесо, – промовив гвардієць низьким голосом.

Лезо майнуло біля мого горла, відбивши синє світло Чорного Місяця. У жилах відразу озвалася сила, що народилася в тренувальній залі й зміцніла в обіймах Варда. Світло й Тінь зійшлися в ній, підкоряючись уже моїй волі. Цього разу я сама обирала, кого вона вразить.

Я перехопила його руку за мить до удару й вивернула зап’ястя. Магія слухняно ринула крізь мої пальці, увійшла під його шкіру сріблясто-чорними нитками та скувала м’язи. Кинджал вислизнув із руки гвардійця й задзвенів об кам’яну підлогу.

– Передай моєму батькові, – прошепотіла я, дивлячись у його розширені зіниці, – що плід дозрів саме так, як він хотів. Тільки тепер його сік отруйний.

Я зупинила силу біля самого серця й послабила пальці. Гвардієць упав навколішки, судомно хапаючи повітря, а сріблясто-чорні нитки згасли під його шкірою. Він житиме й віднесе мої слова до Аетернісу. Я підняла кинджал — витончену роботу майстрів батькового королівства — і провела пальцем по золотому сонцю, викарбуваному на руків’ї.

Батько прислав зброю по мою душу. Тепер вона належала мені.

Із темряви за спиною гвардійця виступив Вард. Тінь ковзнула вперед, зв’язала нападникові руки й затягнула його в порожню кімнату, не давши розгледіти нас. Маску Вард уже зняв. У його погляді не було ані поблажливості вчителя ані тривоги чоловіка, який щойно спостерігав за нападом на кохану. Там жила повага – тиха й незаперечна.

– Ти навчилася швидше, ніж я очікував, – промовив він.

– Учитель виявився вправним. – Я заховала кинджал у внутрішню кишеню спідниці. – Каелен побачив зламану полонянку, а його гвардієць понесе додому наше попередження. Вистава ще триває, але тепер ми знаємо, як далеко готовий зайти мій батько.

Вард підійшов і пригорнув мене до себе. Світло Чорного Місяця лягало на підлогу крізь вузькі вікна, торкаючись наших ніг срібними смугами. Притиснувшись щокою до його грудей, я відчула, як остаточно зникає відстань між нами.

– Що далі? – запитала я, вслухаючись у рівні удари його серця.

– Знайдемо печатку й зруйнуємо її раніше, ніж твій батько втілить свій задум у дію. А потім Аетерніс побачить силу, яка народжується, коли Світло й Тінь обирають одне одного. – Голос Варда звучав тихо, та від його слів камінь під нашими ногами здригнувся, наче Цитадель уже прийняла цей виклик.