Раді Вас бачити!

За велетенськими вікнами зони очікування можна спостерігати нескінченний рух, яким живе аеропорт. А сидіти в зручному м’якому кріслі та попивати фруктовий коктейль – приємно вдвічі. До посадки на мій рейс залишається деякий час і я безтурботно споглядаю, як з трапу літака, що приземлився неподалік, спускаються пасажири. Хтось кидає цікавим оком навколо, інші байдуже чимчикують вниз, значить прилетіли у справах.

– Даруйте, не підкажете найближчий повербанк? Я тут вперше, а планшет геть порожній, – чую збоку приємний чоловічий голос та щиру українську мову.

Я повертаю голову на звук і бачу перед собою такого собі респектабельного пана, років п'ятдесяти. Бездоганний дорогий костюм і краватка, в тон сорочки, додають постаті довершеності. Він хвацько поправляє ледь скуйовджену сиву зачіску, котру десь нещодавно зіпсував вітер.

Хочу оцінити ще й взуття, чомусь завжди так роблю, але це буде вкрай невиховано. Тому з легкою посмішкою показую очима на сусідній столик і він розуміє, що проколовся. Адже не побачити так близько зарядні пристрої й кілька гаджетів біля них, було б дивним. Просто йому здалося, що саме таким чином найліпше зачепити словом випадкову пасажирку.

– О, так! Перепрошую. Незграбно вийшло, – пронизує він мене наскрізь своїм уважним поглядом і додає якихось суперечливих вражень.

Я мовчки киваю щось на кшталт: «Нічого страшного. Йдіть у своїх справах!» Але кароокий пан чомусь розуміє мій кивок інакше. Спочатку він несе свій планшет до повербанка та вперто повертається назад.

– Вибачте за нахабство, а можна присісти недалечко? Звісно, якщо не буду заважати... – посміхається він у дивовижно рівні, як для його віку зуби, розуміючи що той глянець в руках мені давно набрид.

– Зона відпочинку розрахована на всіх. Та й місця навколо багато. Але якщо Вам зручно слідкувати за власністю зблизька, будь ласка, – знизала я плечима й від цих слів його погляд загоряється дивними хижацькими іскрами.

Відверто потужна енергетика майже лякає, та я ловлю себе на думці, що такий доглянутий індивід не може викликати антипатію. Просто я стомилася й дуже хочу опинитися вдома у своїй ванній. Тільки ж попереду ще чекає довжелезний трансконтинентальний переліт.

– Як влучно Ви сказали: «За власністю й зблизька», – задоволено повторює він мої слова та вочевидь закладає в них якийсь лише йому зрозумілий сенс.

Отримавши дозвіл, незнайомець сідає за столиком навпроти. Хоча в лаундж-зоні місця точно не бракує й диванчики розкидані поміж столів так, щоб навіть геть зморений пасажир відчував вільний простір. Та здається цей мандрівник звільняти мене від своєї компанії не планує.

– До речі, я чекаю на рейс у Варшаву. А Ви, скоріше за все, на якийсь інший? – через декілька хвилин знову порушує він тишу між нами.

Ось це вже цілковите нахабство! З якого дива турист, котрий шукав підзарядку гаджета, повинен знати мій маршрут? Але ж ясно, що він не відчепиться. А ще, як на зло, нам прийдеться летіти одним рейсом. Щоб не загострювати його цікавості, я продовжую байдуже дивитися за вікно.

– Який дивний збіг, не вважаєте? І я також прямую саме туди, – опускаю очі в журнал і намагаюся прогнати з себе неприємні думки.

Але вишуканий аромат його парфумів тоненьким шлейфом вже оповив навколишній простір. Також я відчуваю, що цього пана розпирає нестримне бажання сказати мені ще щось, але він мовчить. Тільки коли приходить час розпочинати посадкові процедури, обережно запитує:

– Я не виглядатиму нав’язливим, якщо пройду реєстрацію десь поруч? Не можу дозволити такій чарівній леді прямувати без супроводу. Адже Ви подорожуєте на самоті?

Його витончена зухвалість переходить всі дозволені межі та мені спадає на думку пожартувати:

– Бачу, я потрапила в поле зору пильного ока спецслужб? Але Ви помиляєтесь. Я не становлю жодної ваги для вашого брата. Спробуйте зосередити свою опіку на комусь іншому.

– Ні-ні! Вас я помітив ще на ескалаторі й не зміг відмовити собі в задоволенні познайомитися ближче. Я не представляю державні органи та подорожую виключно в інтересах бізнесу. Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Ласло Фінч. Я приватний підприємець, а тут був на запрошення місцевих колег. Для своєї справи знайшов багато цікавого, але найціннішу знахідку поталанило набачити саме в аеропорту. Це я про Вас! – пояснює мені свою нав’язливу компанію він.

Звісно як будь-яка вихована людина, я повинна представитися навзаєм. Та з якої радості мені це робити? А він сидить і чекає, впившись в мене магнетичними очима, наче не бажає випускати з поля зору або точніше сказати з-під своєї влади. Від того погляду мені чомусь стає моторошно й зрозуміло, що необхідно зняти напругу. Певно, що я можу назватися Машою Івановою з погорілого театру. Тільки, як на мої тридцять п’ять, таке бачиться вельми смішно.

– Що ж, коли вже випало летіти в один бік та ще й тим самим рейсом, прошу! Я Маргарита Мовчан, що гостювала в подруги. Раніше ми працювали разом, а потім вона вдало вийшла заміж за іноземця й наразі живе тут.

– Дуже приємно, – киває мені попутник і з його задоволено погляду я бачу, як сильно він бореться з бажанням прикластися губами до моєї руки, але не сміє.

Скоро нас запрошують на реєстрацію. Щоб швидше покінчити з новим знайомим я хапаю легеньку сумку й прямую в бік стійок. А мій безцеремонний супутник відключає свій пристрій від електромережі й на доволі вихованій відстані прямує слідом, наче тінь.