Раді Вас бачити!

Після Варшавського потяга я почувалася розбитою колодою та проспала у рідненькому ліжку до десятої вечора. А коли прокинулася, вирішила не чекати на вранішні події й зателефонувала своїй заступниці.

– Лєро, привіт! Які в нас новини? Є щось екстраординарне чи термінове? Так, я вже дісталася дому, а завтра зранку - на роботу, – повідомила я й почула в голосі дівчини неабияку радість.

Це вперше моя юна помічниця одягла на себе ярмо відповідальності за метушливий бізнес з обслуговування клієнтів. Та ні, нічого забороненого! Просто я маю в центрі власний салон краси, з промовистою назвою «Чарівниця». Старші люди пригадують, що колись за радянських часів, на Хрещатику вже був подібний заклад.

Про це я не в курсі, але мій також не пасе задніх. Є доволі велика база постійних клієнтів. Адже волосся та нігті у людей ростуть регулярно. А ще багато красунь намагаються бути чарівними й над втіленням їх невгамовних мрій сумлінно працюють мої старанні бджілки.

Чому салон краси? Тому що я сама кілька років простояла за перукарським кріслом, наче прикована. На універи мої батьки грошей не назбирали, а без них треба володіти неабиякими здібностями та відмінним атестатом. Але й цього добра я не мала. Ось і пішла в сімнадцять спочатку на курси. Потім до оніміння рук та ніг підвищувала кваліфікацію й скоро набула статусу перукаря вищої якості.

А відтак одного разу до нашої цирюльні зайшов Він. Я зробила з волоссям замовника неймовірне диво, з його слів. За гарну роботу вдячний клієнт надіслав мені величезний букет троянд і скоро ми почали зустрічатися. На той час Казимир Корецький вже був у столиці доволі відомою людиною. А ще розлученим чоловіком, старшим за мене на двадцять років.

Його політична кар’єра йшла вгору та це не завадило нам побратися й побувати у весільній подорожі на Сейшелах. До цього дівчина з Бучі ще ніколи не знаходилася так далеко від дому і взагалі вперше побачила безкраї білі піски пляжів та сліпучу гладь Індійського океану. А ще там безтурботно гуляли величезні черепахи й повітря було таким легким... Саме тоді я вперше закохалася у далекі подорожі світом.

Але шлюбна мандрівка закінчилася й Казимир з головою застряг у своїх рейтингах, брифінгах, а мені він заборонив стригти людей і я сиділа в заміському будинку чоловіка, як куплена лялька. Так промайнули десяток кращих моїх років. Спільних дітей ми не нажили, адже Корецький вважав, що йому достатньо головного болю з двома дітьми від попереднього шлюбу. Ні, він був вихованим і добрим та скоріше за все, саме тому зрадив...

Фото надіслали відкрито, на електронну пошту. До того між нами не було таємниць і я йому вірила. Казимир не розповідав байок та не клявся у вічному коханні. Я попросила розлучення й він погодився. І тоді, на прощання, подарував мені салон краси, що став моїм дітищем та бажаннями.

Життя поступово навчало мене рахувати гроші. За кілька років я легко вступила й закінчила фінансовий факультет академії праці на Кільцевій та стала справжнім дипломованим директором.

Ось тільки в особистому житті мені весь час не таланило. Ні, я не кажу про себе як про перебірливу чи геть недоступну. Просто залицяльники траплялися або жадібні, або дуже розпусні й після першого побачення я спроваджувала їх. На власне горе, навчилася бачити людей наскрізь! Так і ходила: зверху стильна й приваблива, а всередині - загнана та самотня, наче дикий звір.

А Божена, що працювала в мене кілька років, абсолютно випадково познайомилася в Інтернеті з чоловіком, котрий страшенно хотів мати за дружину щиру дівчину з України. Він прилетів познайомитися й відразу подарував їй обручку. Скоро вони помандрували до його батьків в Луїзіану та створили веселу родину.

Її Девід не банкір. Він торговець взуттям і має невеличку крамницю у Вестсайді. Вони запрошували мене давно, але вибратися я змогла лише тепер. Та коли побачила Божену – навіть не впізнала. Завжди затуркана роботою, з ножицями в руці, вона приносила салону значний прибуток. Клієнти тижнями чекали, щоб потрапити саме до її рук. Але наразі моя найкраща майстриня була на сьомому місяці вагітності та пурхала від щастя, наче метелик у раю.

В акурат з цієї подорожі я повернулася до столиці й пірнула до роботи своєї «Чарівниці» з новими силами. Правда не з ножицями й феном у руках, адже то було б занадто просто. На мене чекали рахунки від постачальників косметики та хімії, а ще майже наглухо забита каналізація й купа скарг на службовому телефоні. Невгамовний господар сусідньої крамнички «лікувальних трав» чомусь бентежився, що сміттєзбірник у дворі більше заповнюємо ми, а не він, хоч платимо за вивіз сміття порівну.

– Послухай, Стасе! Якщо ти не вгамуєшся, я куплю собі окремий контейнер і тоді побачимо: хто на кому наживається! – скрикнула я в трубку та відчувала себе, як ніколи, на землі. – Що? Та йди ти зі своїми травами, чортів здирник. Хоча б мені не розповідай, які вони цілющі...

Десь таке прозаїчне життя оточувало мене і я геть не чекала в ньому ніяких шалених змін.