Раді Вас бачити!

Сходило сонце. У житті простої перукарки та її коханого чоловіка починався новий неймовірно щасливий день. Якби два місяці тому хтось сказав мені, що можна просинатися аби побачити Його очі, дихати цілий день заради Нього, а засинати в ніжних обіймах і чекати на новий чарівний ранок з Ним – я б не повірила й послала. І не тому, що страшенно невихована, а тому, що зневірилась у хорошому для себе.

Та зараз я пригортаюся до відданого серденька й блаженно шепочу:

– Доброго ранку! Навіщо сходить сонце, коли в мене є ТИ...

В наш перший спільний ранок я почула ці слова від своєї Долі й тепер часто повторюю їх. А Льоня голубить мене, як дитину й відповідає:

– Доброго ранку! Сонце встає, бо в мене є ТИ.

Що ми вже набридли всім своїми ніжностями? А даремно! Нам вони геть не набридають. Я готова слухати Його розповіді про Кохання годинами, а Він каже, що хоче цілувати мої сліди. Та я більше не залишаю слідів тому, що не ходжу на високих шпильках. Мені страшно наражати на небезпеку подаруночок Коханого, що миттю застряг у мені...

Здогадалися, що я вагітна? Так! Правда я сама ще не зовсім вірю, але лікарка стверджує, що я встигла за біологічним годинником і тепер у мене все буде добре. Вона уважно роздивилася мої нутрощі й сказала, що діточок у мене може бути багато. Та поки я звикаю до одного дару, котрий отримала від найріднішого та найвродливішого чоловіка на землі.

Я живу у Льоні вдома і дядьо Лаврін повернувся з лікарні з добрими висновками. До своєї перукарні я навідуюся разом з Коханим, адже власниці не обов’язково знаходитися там постійно. Лєра трішки повикаблучувалась і стала гарним адміністратором «Чарівниці». Чужі нас не чіпають, бо всі знають: хто подарував мені салон краси. А Корецький досі впевнено тримається нагорі та злазити звідти здається не збирається.

Про страшні події у прикордонному лісі нам коротко розповів саме Казимир. Казав, що зеки як дізналися про смерть свого пана, почали частіше відвідувати тюремну капличку, сповідатися та замолювати гріхи.

Мене, щасливу, депутат вже так щільно не опікає. Та й навіщо мені його допомога? Руки й ноги є, голова працює, а ще – нас з Льонею тримає на світі наймогутніша сила, у яку чомусь вірять не всі. Але вона існує, невидима й непоборна! Тому ми зуміли разом перемогти хворого збоченця та його биків. Головне, для досягнення мети, покласти на вівтар саме життя й тоді доля зглянеться та подарує яскраві ранки й очі, в яких живе цілий світ.

Пічку, де я хотіла варити борщі, дядечко Лаврін розбив. Тепер на її місці вже закладений фундамент під новий великий дім. Льоня дуже хоче, щоб ми всі дружно жили у високому кам’яному будинку. Ні, не через заздрощі до замків. Просто він неймовірно працьовитий і з тих часів, як втратив батьків та не зміг довго захищати Батьківщину – вирішив зробити багато чого хорошого у житті.

Тільки не знав як? А коли зустрів мене, відразу зрозумів, що найголовніше для чоловіка – це міцна красива родина. І тепер у вихідні до нас часто, на старенькому зеленому бусику, приїздять його військові друзі. Дехто з них погано бачить чи ходить, але вони щиросердно ліплять майбутнє затишне гніздо для свого побратима та кажуть, що заздрять йому через мене.

А я нічого особливого не роблю. Просто радію їм усім та як умію накриваю з дядею Лавріном на стіл те, що нам Бог дає. У зеленому садочку стоїть добрий дерев’яний поміст. Там, після мирної звитяги, сміливі захисники нашої землі дуже гарно співають вечорами запальних й міжпросторових українських пісень, що линуть вище неба.

До речі, скоро у НАС весілля! Мій тато так само щиро радіє цьому, як дядько Лаврін. А мама страшенно хоче знову бачити мене у фаті, з довгим шлейфом. Це так на неї подіяло згубне спілкування з депутатом. Та мені якось дивно чути від неї невідповідні думки. Вагітна наречена, що десять років прожила в попередньому шлюбі – не має жодного права з’являтися у такий урочистий день на людях, в образі незайманої дівчини.

– Що ж, тоді вінок і стрічки собі купи! В національному вбранні ніхто не помітить твоєї півторамісячної вагітності, – саркастично вигукнула ненька й наштовхнула мене на неймовірно вдалу думку.

Дядьо Лаврін якось казав, що в Баранівці живе майстриня, котра створює сукні-вишиванки. Її шедеври, з витинанками на тканині, наразі мандрують світом і моделі з’являються в них на подіумах. Звісно негарно відривати її від високого мистецтва та старий Гай невблаганний. Відразу, як почув про мою мрію, взяв за руку й повів до тієї кравчині.

А вона, заради щастя молодих, відклала всі свої роботи й почала виготовляти таку красу, від якої я плачу. Правда, я тепер плачу без будь-якої причини набагато частіше, ніж колись... Кажуть, що то гормони. Можливо й вони, адже коли я дивлюся, як мій Коханий ввечері вмивається льодяною водою та весело розбризкує краплі по всьому двору, щасливі сльози капають самі.

В салоні для молодят ми купили Льоні гарний костюм і в ньому мій красень має куди більш привабливий вигляд, ніж те страшило, що я зустріла в аеропорту... Ой, я ж не сказала, що ми вже подали заяву до РАЦСу й тепер офіційно наречені! В салоні мені знайшовся скромний віночок, звісно без будь-якої фати. Інколи вдень я, тихенько від усіх, вдягаю ту неперевершену сукню-вишиванку з віночком, та перед дзеркалом знову плачу. Адже дійсно схожа на чарівницю, якою ще не була ніколи у житті.

Військові побратими, під керівництвом дядечка Лавріна, вже змайстрували у дворі весільний намет. Ми нікому не розповідали про наше свято Кохання та звістка покотилася околицями, як брехня на селі. Але ж ми й живемо у селі та ні від кого не криємося.

Ось і настав поки найголовніший день у нашому з Льонею житті. Військові виявили нам честь – приїхали такі підкреслено урочисті, у формі, з нагородами й ескортували нас до РАЦСу й назад.

А жінки в наметі накрили щедрі українські столи. Вони спекли для молодих фантастичний коровай, де поміж квітів у поцілунку красуються дві жар-птиці. Я побачила той хліб і знову заплакала.

Ми вже сиділи на почесному місці й Льоня намагався обережно знімати мої слізки. Для нас це була звичайна домашня сцена, а народ розчулено зааплодував, а потім почав скандувати:

– Гірко!!!

Та ось до двору під’їхав ще один кортеж. З нього гордо вийшов Рашид, а за ним – цариця доріг Тамара. Далі Рашид дістав з причепа щось громіздке, покрутив розправив і виявилося, що то рожево-блакитна дитяча коляска. Ніхто ж поки не знає статі нашої дитинки й ці, не дуже шановані у суспільстві люди, проявили дивовижну винахідливість та турботу.

За «керівництвом» з авто висипали самі веселі метелики. А що такого? Хіба вони не люди? Чи обов’язково за столом повинен сидіти весільний генерал або депутат? Хіба вони мріяли про таку професію? Та якось живуть на світі й мене вночі рятували. Тому ми порівну раді геть усім!

Сьогодні до самісінької ночі гучне Баранівське весілля не давало спати тим, хто не прийшов за наш стіл. Мабуть, такі були, але ж ми не винуваті, що святкуємо бал Кохання! Ми не створювали дискомфорту феєрверками, як дикун Дракула. Бо, по-перше, під час війни на це існує справедлива заборона. А по-друге, хіба ті купки вогнів на небі можуть зрівнятися зі справжніми зорями, що вже висипали на небосхил?

Ми з Коханим були неймовірно щасливі спостерігати, як нічні метелики сьогодні танцюють з військовими та відвертають їх від ран і тяжких спогадів. Та й самі не прикидаються перед грошовитими клієнтами, а веселять по-справжньому, мов шалені. Далі гості милувалися весільним танцем нової Баранівської пари голубів, що в очах одне одного бачила цілий світ! А застілля продовжувалося...

Ось здається більше й нічого додати та на цій світлій миті завершити розповідь про нещасну перукарку, яка встигла побувати лялькою для депутата, іграшкою для збоченця, а потім напівжива виповзла на трасу й зустріла свою Долю.

То був поранений воїн, що окрім дядька не мав рідні й пішов працювати до автосервісу аби гамірнішими були його дні та бездумно зустрічався з нічними метеликами. За своє добре серце й гарячий темперамент дівчата нарекли його Баранівським мачо. Але саме він зупинився на дорозі й оповив своїми теплими обіймами. Прийняв у своє серце й подарував життя, що варте найзаповітніших мрій.

Навіть таке буває на землі! Ось тільки нікому з дівчат я не бажаю повторити мою долю, принаймні ту, що минала повз аж тридцять п’ять років. Нехай ваше щастя приходить набагато раніше та триває до кінця днів! Дякую всім, хто переймався разом зі мною цією дещо сумною та повчальною історією. А вже справжня вона чи вигадана – кожен вирішить самостійно.