Раді Вас бачити!

О п’ятій ранку я розбудила маму. Хоча не думаю, що вона міцно спала.

– Ма, я за тобою виїжджаю, щоб маршрутку не чекати. Адже ти точно назбирала татові речей більше, ніж треба. Так? – видала я підозру, а моя рідненька захищала не себе, а дороге дитя.

– Чого тобі пертися сюди так далеко? Я сама нормально доїду. А в тебе, як буде час посеред дня, тоді заскочиш до батька.

– Мамо, не сперечайся! Я ж все одно по-своєму зроблю. Чи ти мене бачити не хочеш? – застосувала я заборонений прийом і вона здалася.

– Та як же мені не бажати побачити свою квіточку? З речами не можу визначитися, доїдеш поки зберу.

Я змоталася на Бучу й підхопила маму. Вона дійсно наскладала для тата купу білизни й навіть банний халат. Так, вони все життя прожили душа в душу й досі кохають одне одного. Звісно часто лаються через дрібниці, але їх стосункам можна лише позаздрити.

Потім ми заїхали на Бесарабку й накупили фруктів та взяли у приватного підприємця морсу з горобини, а відтак припхалися до палати. Я чомусь думала, що після дзвінка державної шишки татка заправторять в «окрему камеру». Воно так і планувалося, але мій батько той іще бунтар.

Він розумів, що тут купа тяжких хворих і не вважав за потрібне посісти елітне місце. Взагалі наш Борис Семенович - затятий рибалка й дуже товариська людина. Він може розповідати про дніпровську рибу, вудки та різні бувальщини - нескінченно. Ось і тепер вони з іншим дядьком, десь його років, приємно проводили час в бесідах під крапельницями.

Ми з мамою трішки заспокоїлися, адже бачили, що тато у надійних руках і йому вже стало краще. Тому пообіцяли нову зустріч і пішли кожна у своїх справах. Мене мамця спровадила на роботу, а сама захотіла побігати магазинами. Її бойовий дух надихав і я погодилася.

Тільки те, що я пів ночі не спала ніяк не пояснювало постійних глюків у дзеркалі заднього виду. Чомусь з центру до Бучі, а потім до Інституту й назад мені весь час ввижалася позаду одна і та ж синенька Шкода. Та я зробила висновок, що вночі треба спати й не слухати вовків та не шукати упирів, тоді всі авто на дорогах столиці їхатимуть у своєму напрямку.

В салоні все було як зазвичай. Люди переймалися своєю красою й тим самим приносили нам гарний прибуток. Я кілька разів розмовляла з татом і він сказав, що дуже хоче додому. А його примушують пройти повне обстеження, щоб визначитися з лікуванням на деякий час.

– Таточку, ну якщо вже ти туди потрапив та ще й без черги, це звісно не робить нам честі. Але Корецький і досі намагається загладити вину. То нехай уже спеціалісти подивляться докладно та знайдуть правильне лікування аби ти не ковтав усе підряд, що виписує наш дільничий. Я розумію, що там сумно, але я буду приїжджати кожного дня, – намагалася зарадити його суму дочка.

– Це з якого дива тобі кожен день пів міста перетинати? Не треба! Нормально мені тут. І ти, доцю, як завжди права. Посиджу трохи, нехай поширяють розумні люди в мене голками, – навіть заслаблий татко завжди жартує.

– Обіцяєш?

– Так!

– Я люблю тебе! Будь ласка, одужуй швидше, – якось урочисто вимовила я в трубку та збиралася поїхати на один склад.

Дивно, тільки тепер вранішні глюки набули ще більш реальних обрисів. За мною містом дійсно каталася одна й та ж машина. Вона не наближалася й мені ніяк не заважала, але це починало діставати!

І що робити? Знову телефонувати Корецькому та просити, щоб відчепив від мене того «хвоста»? Але тоді бідолашний депутат не встигатиме голосувати за купу законів, котрі вони цілими днями плодять. Або взагалі Казимир запідозрить, що я хочу його повернути. А мені така радість геть ні до чого!

З цими думками я переспала й зрозуміла: звідки у того хвоста ростуть ноги? Мені дуже не хотілося цього робити, але вибору не було.

– Вітаю, пане Ласло! Дасте хвилинку підопічній? – впевнено запитала я у Фінча.

– Господи! Благословенний день сьогодні. Звичайно, так! Я слухаю, прекрасна діво. Тільки чому це раптом «підопічна»? – страшенно здивувався моєму дзвінку він.

– Ну, а як іще називають людину, котра перебуває під постійним наглядом? Невільницею не назвеш, бо я поки переміщаюся вільно. Але ж, дозвольте запитати: навіщо мені той супровід? Якщо Ви скажете: не знаю, я просто не повірю, – ще більш наполегливо підкреслювала я свою спостережливість.

– От же кретини! Ну, недоумки! Нічогісінько доручити не можна. Ні, я не буду відмовлятися. Це дійсно мій наказ. Я намагався більше про Вас дізнатися, щоб хоч якось увійти до Вашого життя. Щиро перепрошую за таке свавілля зі свого боку. Бачите, що робить з людиною величне захоплення? Я не настільки невіглас та мені боляче бути порожнім місцем для Вас...

Я почула достатньо! Дивно, але вперше він не намагався бути богом та поводився, як звичайний закоханий чоловік, правда з великими можливостями, але без будь-якої взаємності з мого боку. І я відповіла:

– За правду я Вам вдячна. У мене тато в Інституті серця. Хоча, думаю, про це Вам уже доповіли. І виходить, що замість добра Ви накопичуєте мої негативні емоції. Повірте, це геть не допомагає...

– Рито, простіть! Так, доповіли. А я замість допомогти дійсно заважаю. Що мені зробити для Вашого тата? Хоч в цьому не відмовляйте мені! Я можу замовити ліки з усього світу, – знову нормально розмовляв Ласло і мені здалося, що я починаю ставитися до нього, як до живого, а не до ідола.

– Дякую, поки все є. Одне прошу: зніміть спостереження. Це на мене тисне! Я зрозуміла Ваші мотиви. І обіцяю, що коли зможу, обов’язково розповім про себе. Тільки не зараз, – на диво м’яко говорила я йому та не впізнавала себе.

– Ви навіть не уявляєте: як порадували мене цими словами! Більше не буде ніякого супроводу. Ще раз перепрошую! Я завинив і чекатиму скільки завгодно. Тепер я відчуваю, що в мене з’явився шанс, – знову повернувся до своєї загадковості він, а я відразу пошкодувала про даровану Фінчу надію.