Спочатку:
На сторінку книги
Лі Юньсі
Минуло два роки, мені виповнилося вісімнадцять — вік, у якому шляхетна панна вже давно мала б стати чиєюсь дружиною, а не махати шаблею на світанку.
Про це мені нагадували щодня. Мати — зітханнями. Батько — мовчанням, яке було гірше за зітхання. Родички — на кожному святі, з особливою солодкою жалістю, з якою заміжні жінки дивляться на ту, що засиділася.
— Вісімнадцять.— казала двоюрідна тітка, обмахуючись віялом на весняному чаюванні. — Уже вісімнадцять, подумати тільки. У її роки я вже другого носила. Гарна ж дівчина, і рід славний, і батько тепер герой. Чого ж вона досі в дівках? Може...— тітка стишувала голос до шепоту, який чули всі, — з нею щось не те?
Мати всміхалася так, що я боялася за її зуби.
Мудрі кажуть: «Незамужня донька на порі — камінь на серці матері». Я стала тим каменем. І, чесно кажучи, не поспішала з нього злазити.
***
Батько повернувся з північного походу два роки тому — героєм, живим, посивілим ще дужче, з новим шрамом на брові й дивною новою звичкою: він більше не гарчав на ім'я «Чжао».
Що сталося там, на перевалі, я знала лише уривками — з розповідей брата, зі скупих батькових слів. Що під час нічної вилазки Лі Хао потрапив у пастку, і люди Чжао, замість відступити, стали й тримали прохід. Що сам старий Чжао Кун витягав мого брата з-під стріл на власному пораненому плечі. Що двоє старих вовків уперше за двадцять років випили з одного казанка й не сказали одне одному ані слова.
І ще одне, від чого в мене досі холонуло всередині. Що Мінлей усю зиму ходив за моїм батьком, як тінь: двічі перевіряв донесення до столиці, раз завернув гінця з підміненою печаткою, а одного разу вибив з рук штабного писаря чашу вина, яку тому передали з обозу. Вино вилили псові. Пес той здох.
Отруту так і не знайшли. Обоз ішов через прикордонну факторію, а купців там, як я вже знала, було мов мурашви.
Він зробив усе, як обіцяв. Він повернув мені батька живим.
І поїхав.
Не встиг охолонути після походу, як його відрядили на далеку південну заставу — гасити прикордонну сваволю. Наказ з двору. Я тоді ще не знала напевно, чия рука підписала той наказ, але здогадувалася. Хтось високий не хотів, щоб син Чжао надто довго дихав тим самим повітрям, що й донька Лі.
Два роки. Два роки я мала лише його листи — рідкі, скупі, теплі під скупістю.
«На півдні спека така, що обладунок пече, як жаровня. Твій батько, чув, знову на радах свариться з моїм — виходить, обидва живі. Слива в столиці, певно, вже відцвіла. Тут вона не росте. Надумала відповідь?»
Він щоразу закінчував цим рядком. Два роки. «Надумала відповідь?»
Я не відповідала прямо. Я писала йому про сніг, про матір, про те, як Лі Фей навчився вирізьблювати пташку дев'ятьма пальцями не гірше, ніж колись десятьма. Я боялася довірити відповідь паперу, який могли прочитати чужі очі. Але кожен його лист я перечитувала, доки не знала напам'ять, і берегла в тій самій скрині, де лежали докази проти дому Хань.
Дивне сусідство докази й любовні листи в одній скрині. Але в моєму житті війна й серце давно лежали поряд.
***
За два роки я стала іншою.
Дитяча кутастість минула. У дзеркалі на мене дивилася вже не перелякана дівчинка, а жінка з рівною спиною й твердим поглядом — надто твердим, шепотіли свахи, для нареченої. Тіло, яке колись спотикалося за думкою, тепер слухалося мене беззастережно. Шабля лягала в руку, як частина руки. Я вставала до світанку, поки місто спало, і билася на дальньому плацу з опудалом, з молодшими офіцерами гарнізону, а коли не було з ким сама з тінню.
Мати давно припинила лаятися. Одного ранку вона просто вийшла на поріг із гарячим чаєм і дивилася, як я б'юся,— довго, мовчки. А потім сказала:
— Твоя бабуся так само вміла. Тримати шаблю. Про це в родині соромилися говорити. — Вона подала мені чай. — Я думала, тобі це не передалося. Виходить, кров перескочила через мене до тебе.
Це було найбільше визнання, на яке вона була здатна.
Але материнська кров — це одне, а материнське серце — інше. Того ж вечора, розчісуючи мені волосся, вона зітхнула так, що затремтіло полум'я свічки.
— Юньсі. Донечко. Я не проти шаблі. Хай собі. Але шабля не зігріє тебе в старості. Не подасть чаю, коли хворітимеш. Не потримає за руку, коли мене й батька вже не стане. — Гребінь завмер у моєму волоссі. — Я не вічна, дитино. Я хочу побачити тебе за кимось, хто тебе берегтиме. Перш ніж піду.
Я мовчала. Що я могла сказати? Що вже була заміжня в іншому житті? Що чоловік, який мав мене «берегти», задушив мене шовковим шнуром? Що я не боюся лишитися сама — я боюся довіритися й повторити ту смерть?
Я не сказала нічого з цього. Я взяла материну руку й притулилася до неї щокою.
— Є один, матінко, — сказала я тихо. — Але це складно.
Гребінь знову ожив у моєму волоссі — обережно, ніжно.
— У доньки генерала Лі, — промовила мати, — усе складно. Навіть любов. — Вона помовчала. — Хто він?
Я не відповіла. Ще не час. Але вона й не наполягала — просто розчісувала моє волосся й тихенько мугикала стару колискову, ту саму, під яку я засинала в обох своїх дитинствах.
***
Свахи ходили. Звісно, ходили — донька генерала-героя, хай і дивна, хай і «на порі», лишалася завидною партією.
Дім Сюй, торгівля чаєм. Дім Пань, лихварі. Якийсь молодший син сановника з провінції. Мати приймала свах, пила з ними чай, вислуховувала, а тоді дивилася на мене, і я похитувала головою, і вона зітхала й проводжала сваху ні з чим.
Одного разу батько не витримав.
Він покликав мене до зброярні — туди, де все важливе в нашому домі говорилося серед заліза й запаху масла. Сидів над своїм обладунком, чистив, як завжди, хоч слуг не бракувало.
— Юньсі, — сказав він, не підводячи очей. — Тобі вісімнадцять.
— Знаю, батьку.
— Я віддав тобі шаблю. — Він провів ганчіркою по нагруднику. — Мати мене за це мало не з'їла, пам'ятаєш. Але я віддав, бо побачив, що шабля дивиться на тебе, а ти на неї. — Він нарешті глянув на мене. — А тепер я дивлюся й бачу інше. Ти б'єшся щоранку, як одержима. Наче хочеш стомити себе так, щоб не думати. Про кого ти не хочеш думати, доню?
Я мовчала. Мій батько був старий вояк — надто прозірливий, щоб його обдурити напівправдою.
— Я не сліпий, — сказав він тихо. — Два роки ти читаєш листи з півдня й ховаєш їх у скриню. Два роки, коли приходить гонець, ти першою біжиш до воріт, хоч удаєш, що ні. — Він відклав ганчірку. — Я знаю, чиї то листи, Юньсі. Печатка на них — дому Чжао.
Я похолола.
— Батьку…
— Мовчи. — Він підняв руку. — Я не серджуся. Дивно було б, якби сердився. — Він гмикнув у бороду. — Той хлопець беріг мою спину цілу зиму й не сказав ані слова. Витяг мого сина з-під стріл разом зі своїм батьком. Я двадцять років ненавидів Чжао Куна, а тепер, старий дурень, п'ю з ним вино й ловлю себе на тому, що мені його бракує, коли він на південній заставі. — Батько похитав головою, дивуючись сам собі. — Дивні речі робить із людьми спільна кров у снігу.
Він підвівся, підійшов і поклав мені важку долоню на плече.
— Я не знаю, що між тобою й сином Чжао, — сказав він. — І не питаю. Але скажу одне, доню. Двадцять років ворожнечі не змиває один похід. Двір пам'ятає. Родичі пам'ятають. Якщо ти обереш його — це буде не весілля. Це буде війна. Тиха, довга, брудна війна за право двох дітей старих ворогів бути разом. — Він примружився. — Ти готова до такої війни?
Я подумала про лавандовий шовк, що згорів у моїй жаровні два роки тому. Про голову, яка досі дивилася на мене з-за хмар. Про скриню з доказами, яка ждала свого часу.
— Батьку, — сказала я. — Я тільки до воєн і готова. Мирне життя здається, просто не для мене.
Він засміявся — коротко, гірко, з якоюсь дивною гордістю. І нічого більше не сказав.
***
А тоді, одного теплого весняного дня, коли слива у дворі стояла в повному цвіту й пелюстки сипалися на кам'яного лева, як рожевий сніг, до воріт прибув гонець.
Не з листом. З вісткою.
Я почула метушню у дворі, материн скрик, тупіт ніг і вибігла, ще не знаючи чому, а серце вже гупало так, ніби знало наперед.
Гонець, курний, захеканий, стояв біля воріт і говорив із батьком. І я почула лише кінець:
— …південну заставу втихомирено. Молодого пана Чжао відкликано до столиці. Дім Чжао просив передати генералові Лі: вони прибудуть за три дні.
Три дні.
Слива сипала пелюстки. Кам'яний лев дивився на мене з-під рожевого снігу. А я стояла посеред двору, вісімнадцятирічна, з відповіддю, яку два роки не наважувалася дати, і відчувала, як усередині щось набрякає й ось-ось лусне цвітом — те саме, що спало під кригою всю довгу зиму.
Він повертався.
За три дні.
І цього разу, — я стиснула в кулаці рожеву пелюстку, що впала мені на долоню, — цього разу я знала, що точно йому відповім.
