Раді Вас бачити!

Лі Юньсі

Я не купила ту шаблю.

Не тому, що передумала, томущо зброяр не продав би її без відома батька, а батько ще не знав, що його дочка повернулася з того світу з наміром більше ніколи не ставати на коліна перед покидьком. Тож я тільки поклала клинок на місце, лишивши на стертій рукояті тепло своєї долоні, і пішла з базару.

Ноги самі знали дорогу. П'ятнадцять років вони носили мене чужими галереями садиби Хань, чужими рахунковими залами, чужою холодною спальнею, але тіло було молодше за пам'ять, і воно пам'ятало іншу дорогу. Ту, якою я щодня бігала дитиною. Повз лавку торговця солодощами, який завжди кидав мені зайву медову кульку. Повз старий колодязь, де мати заборонила гратися, бо цямрина була слизька. Повз кам'яного лева з відбитим вухом — я сама відбила його, коли впала, гасаючи з дерев'яним мечем, і брат тоді реготав до кольок в животі.

Кам'яний лев стояв на місці. З відбитим вухом.

Я зупинилася перед ним, і серце стиснулося так, що перехопило подих. У другому житті цього лева розбили вщент — коли громили садибу, коли виносили все, що можна винести, а що не можна — трощили просто зі злості. Я бачила його руїни. А тепер він стояв цілий, тільки з відбитим вухом, теплий від ранкового сонця, і на його кам'яній гриві сиділа руда кішка й вилизувала лапу.

Дурне. Плакати над кам'яним левом. Але я стояла й ковтала сльози, бо це був перший цілий уламок мого світу, який я побачила живим.

А за левом починалася стіна. Наша стіна. Червоні ворота з бронзовими кільцями, вичищеними до блиску. Над ворітьми — дерев'яна табличка з ієрогліфом «Лі», старим, вигорілим на сонці, знайомим до кожної тріщинки.

Ворота були відчинені.

***

Першим я побачила Лі Фея.

Мого молодшого брата. Йому було тринадцять — тринадцять, боги, він був ще хлопчиськом, з обдертими коліньми й дірою на рукаві, і він сидів навпочіпки біля порога, зосереджено вирізьблюючи щось ножем із дерев'яного бруска. Язик прикушений від старання. Волосся вибилося з-під зав'язки.

У другому житті Лі Фей загинув шістнадцятирічним. Разом з усіма. Хань Є подбав, щоб імператорський гнів не оминув жодного паростка роду.

— Феє!— покликала я. Голос зірвався.

Він підвів голову. Скривився, як молодший брат, коли старша сестра відриває від важливої справи.

— Чого тобі? — буркнув він. — Я зайнятий. Роблю тобі… — Він осікся, зиркнув на дерев'яний брусок, сховав його за спину. — Нічого не роблю. Іди собі.

Він робив мені пташку. Я згадала. На моє шістнадцятиліття він подарував мені криво вирізьблену дерев'яну ластівку й густо почервонів, коли я його обійняла. Ту ластівку я зберігала до самого заміжжя. Потім чоловік сказав, що дитяча різьба не личить оздобі дому Хань, і я дурна, покірна, сама віддала її служниці на розпал.

Я підійшла й опустилася перед братом навпочіпки, просто в дорожню куряву, у своїй чистій сукні.

— Дай подивлюся руку.— сказала я.

— Що? Юньсі, ти чого… — Він насупився, але руку не забрав.

На тильному боці долоні була свіжа подряпина, глибока, від ножа, що зірвався. Дитяча рана. Дрібниця. Через три роки на цій самій руці лежатиме тавро зрадницького роду, а ще за кілька — вона зотліє разом з усім, чим був мій брат. Я обережно обхопила його зап'ясток обома долонями, наче тримала щось безцінне.

— Треба промити. — сказала я тихо. — Загноїться.

— Та це ж дряпина. — Він дивився на мене дивно. — Ти чого сьогодні така… Плакала, чи що?

— Пил у око потрапив. На базарі.

— На базарі, — повторив він недовірливо. І раптом, незграбно, по-хлоп'ячому, витяг з-за спини недороблену пташку й тицьнув мені. — На. Однаково не вийде тепер зосередитися через тебе. Тільки крило кривеньке, я потім виправлю.

Дерев'яна ластівка з кривеньким крилом лягла мені в долоню, тепла від його рук.

Я стиснула її так, що краї вп'ялися в шкіру, і по клялася собі що цього разу він вціліє. Цього разу я всіх вас вивезу з-під того меча. Клянуся кам'яним левом, клянуся кривим крилом, клянуся сірим порогом, на якому стояла, усі ви житимете!

— Дякую, Феє. — сказала я вголос. — Вона прекрасна.

Він пирхнув, почервонів і втік у двір, вигукаючи, що я стала така дивна бо в мене вселився злий дух ґуй.

***

Матір я почула раніше, ніж побачила.

Її голос долинав із внутрішнього дворика, вона вичитувала служницю за погано просіяне борошно, і в цьому буденному роздратуванні через дрібницю було стільки живого, що я мусила спертися рукою об колону, щоб устояти.

П'ятнадцять років я не чула материного голосу. У снах так, але сни жорстокі, вони дають лише обриси, лише відлуння. А тут вона стояла посеред двору, жива, у простій домашній сукні кольору старого нефриту, з рукавами, підв'язаними для роботи, і сварила служницю за борошно.

— Матінко.— ледь чутно позвала я.

Вона обернулася. Побачила мене і зморшка невдоволення між бровами розгладилася.

— Юньсі. Нарешті. Я посилала тебе по нитки для вишивання ще зранку, а ти півдня десь тинялася. — Вона примружилася, вдивляючись. — Ти бліда, і очі червоні, що трапилося?

— Нічого, матінко, задивилася на базарі, загубила лік часу.

— Задивилася вона. — Мати підійшла, і я відчула знайомий запах — пудри з рисового борошна й трохи полину, який вона зашивала в рукави від молі. Цей запах я думала, що забула назавжди. — Шістнадцять років, а голова досі в хмарах. Час уже… — Вона затнулася, глянула на мене якось інакше, м'якше, і не доказала. — Ну годі. Ходімо. Батько повернувся зі служби раніше, питав про тебе.

Батько повернувся.

Серце зробило болісний стрибок і покотилося кудись униз.

— Батько вдома? — Голос мене зрадив. 

— Удома, удома. У зброярні, чистить свій обладунок, наче в нас мало слуг для цього. — Мати похитала головою з особливим виразом, з яким дружини воїнів говорять про чоловіче безглуздя. — Іди привітайся, поки він у доброму гуморі, а потім поможеш мені з нитками, бо весілля твоєї двоюрідної сестри вже за місяць, а вишивка й наполовину не готова.

Я вже не слухала про вишивку. Я бігла до зброярні.

***

Двері були прочинені. Крізь щілину падало навскісне світло, у якому танцювали порошинки, і пахло тим особливим запахом, який я не переплутала б ні з чим, маслом для металу, шкірою, холодним залізом і трохи — димом.

Він сидів спиною до дверей.

Широка спина. Сивина, зібрана у вузол на потилиці. Сорочка розхристана, рукави закочені, і в руках нагрудник обладунку, який він неквапом натирав ганчіркою, перевіряючи кожну пластину так, як те від чого залежить життя. Я знала ці рухи. Я бачила їх у дитинстві сотні разів. А потім не бачила п'ятнадцять років і думала, що забула, як він тримає плече, як нахиляє голову, як мружиться на світло.

— Довго ти.— сказав батько, не обертаючись. — Мати вже двічі посилала по тебе. — У голосі усмішка. — Що там на базарі такого цікавого, що моя дочка забула дорогу додому?

Я не могла відповісти. Я стояла у дверях і дивилася на живу спину живого батька, і всі слова, які я готувала, холодні, стримані, розважливі слова дорослої жінки, яка вміє тримати себе в руках, усі вони розсипалися на порох.

— Юньсі? — Він озирнувся, бо я мовчала надто довго.

І я побачила його обличчя.

Живе. Засмагле. З сивиною в бороді, зі зморшками, які я в другому житті бачила лише мертвими, застиглими. Очі темні, уважні, ті самі очі, що вміли бути і грозою, і теплом, дивилися на мене з легким подивом.

Останнім, що я бачила в першому житті, були золоті лотоси на рукаві вбивці. А перед тим сіре видиво, цей чоловік на колінах перед імператорським гінцем, і мати, що затуляє його собою.

Ноги підкосилися.

Я перетнула зброярню в три кроки не як шляхетна панна, як дитина, впала перед ним навколішки, обхопила руками, притиснулася обличчям до грудей, до грубої тканини сорочки, що пахла залізом і димом, і затряслася в риданнях, яких стримувати вже не могла.

— Батьку. Батьку. Ти живий. Ти живий.

— Юньсі! — Він упустив ганчірку, обхопив мене за плечі, і в голосі його був справжній переляк. — Що сталося? Хто тебе скривдив? Дитино, поглянь на мене. Хто?

Я не могла пояснити. Як пояснити людині, що ти оплакувала його п'ятнадцять років тому? Що бачила, як облудний указ стер його ім'я з-землі? Що жила ці роки з діркою в грудях, куди вміщалися і він, і мати, і брати, і кам'яний лев з відбитим вухом?

— Мені наснилося…— вимовила я нарешті, і це була єдина правда, у яку жива людина могла повірити. — Наснилося, що я тебе втратила. Що всіх вас… — Голос зламався. — Такий страшний сон, батьку. Найстрашніший. Я прокинулася і ще не вірила, що ти живий.

Він видихнув. Велика тепла долоня лягла мені на потилицю, як у дитинстві, коли я розбивала коліно чи прокидалася від грози.

— Це лиш сон.— сказав він лагідно. — Дурний сон, дитино. Я тут. Ось він я, живий-живісінький, тільки обладунок недочищений. — Він відсторонив мене, зазирнув в очі, витер великим пальцем сльозу з моєї щоки, незграбно, як умів. — Ти в мене завжди була вразлива. Тонка душа. Уся в матір, хоч вона й ховає це за буркотінням.

Тонка душа. Він казав це в першому житті. Він думав, що я тонка й вразлива, і видав мене за купця, бо купецький дім здавався тихою, безпечною гаванню для тонкої душі. Він хотів мене вберегти. Він не знав, що прирікає.

Я витерла обличчя рукавом і подивилася на нього, уже інакше. Не як заплакане дитя. Як жінка, що прожила ціле життя й повернулася по друге.

— Батьку. — сказала я твердо. — Навчи мене знову тримати шаблю.

Ганчірка, якою він взявся знову натирати обладунок, завмерла в його руці.

***

— Шаблю… — повторив батько повільно.

— Так.

— Тобі шістнадцять, Юньсі. — Він відклав нагрудник, витер руки. — Ти покинула тренування у вісім, коли впала з коня й розбила губу, і твоя мати влаштувала мені таке, що я досі пам'ятаю. Відтоді ти й дерев'яного меча в руки не брала. А тепер, після одного дурного сну, хочеш назад на плац? — Він примружився — не сердито, а уважно, навіть прискіпливо, як на новобранців, зважуючи, чого вони варті. — Що це насправді означає дитино?

Розумний. Він завжди був розумний, мій батько надто розумний, щоб задовольнитися казкою про сон. І я зрозуміла, що з ним напівправда не пройде так легко, як пройшла з братом чи матір'ю.

Я підвелася з колін. Випросталася так, як він сам мене колись учив, підборіддя підняте, плечі розвернуті. І сказала правду, стільки правди, скільки можна вкласти в одне речення, не втративши голову.

— Насправді, батьку, я боюся. — Голос уже не тремтів. — Боюся, що прийде день, коли когось із нашого роду поставлять на коліна, а я стоятиму поруч і не зможу нічого. Ні захистити. Ні втримати клинок. Тільки кричати й молитися, як роблять безпорадні. Я не хочу бути безпорадною, батьку. Ніколи більше.

Він мовчав. Довго. У прочинені двері залітав пил, кружляв у навскісному промені, сідав на холодне залізо обладунку.

— «Ніколи більше», — тихо повторив він. — Дивні слова для тієї, з ким «уперше» ще не сталося. — Він підійшов, узяв мене за підборіддя, підняв моє обличчя до світла, вдивився. І я не знаю, що він там побачив але щось побачив. Щось не дитяче. Щось, що змусило його брови зійтися. — У тебе очі, — промовив він повільно, як у людини, що вже повернулася з війни.

Я витримала його погляд. Не відвела очей.

— Може, вона мені й наснилася, батьку. Моя війна.

Довга тиша. А тоді я не одразу повірила куточок його вуст здригнувся. Не усмішка. Щось суворіше й тепліше за усмішку.

— Мати мене вб'є. — сказав генерал Лі Хен. — Удруге за одне життя, бо перший раз був через ту губу. — Він відпустив моє підборіддя, відступив, окинув мене поглядом уже інакшим, оцінюючим, командирським. — Завтра. До сходу сонця, на дальньому плацу, поки жінки сплять. Прийдеш у чоловічому вбранні брата. І затям одне, дитино. — Голос став твердим як клинок, суворий. — Я не бавитимуся. Якщо просиш шаблю просиш і синців. Проситимеш пощади прожену й більше не покличу. Зрозуміла?

Пощади. Я вже просила пощади одного разу, стоячи на колінах із шовковим шнуром на горлі. Більше ніколи.

— Зрозуміла, батьку, — сказала я. — Я не проситиму пощади. Ніколи.

Він кивнув. І вже коли я поверталася йти окрилена, приголомшена, з дерев'яною ластівкою в стиснутому кулаці, його голос наздогнав мене на порозі:

— Юньсі.

Я озирнулася.

Батько знову сидів над своїм обладунком, але дивився не на нього на мене. І обличчя його раптом постаріло, спохмурніло, наче тінь пробігла.

— За два тижні я від'їжджаю на північ, — сказав він. — Двір посилає військо до застави Холодних Воріт. Кажуть, кочовики знову збирають орду за хребтом. Нічого нового я їздив туди десяток разів. — Він помовчав. — Але ти чомусь зблідла, дитино.

Я зблідла, бо знала цю назву.

Застава Холодних Воріт. Північний похід. У першому житті батько поїхав туди і повернувся героєм. А через півроку його ім'я опинилося під забороною, звинувачене у зраді, у змові з тими самими кочовиками, яких він розбив. Хтось підмінив донесення. Хтось підкинув фальшиві листи. Хтось перетворив перемогу на вирок.

Тоді я не знала хто. Тепер здогадувалася. Купецький дім, який за півроку по тому так вчасно, так милосердно посватався до опальної генеральської доньки, коли від неї відвернулася вся Піднебесна.

Похід уже починався. Годинник, який зруйнував мій рід, уже цокав.

— Нічого, батьку. — сказала я, і власний голос здався мені чужим. — Просто…. Бережи себе там.

— Завжди беріг, — усміхнувся він. — Іди спати, воїне. До сходу сонця недовго.

Я вийшла у двір, де вже сутеніло, де мати гукала Лі Фея вечеряти, де пахло димом і вечірньою кашею, де кам'яний лев з відбитим вухом стеріг живий ще дім.

І дивилася на все це тепле, живе, приречене, і думала холодно й ясно,у мене два тижні до того, як батько поїде на північ. Півроку до того, як прийде облудний указ. Три роки до того, як я мала вперше б стати на коліна у дворику «Крижаного дощу».

Цього разу я знаю розклад ворога наперед.

Подивимось, чиї коліна торкнуться землі першими.