Раді Вас бачити!

Лі Юньсі

Я шукала Чжао Мінлея сама. Це вже було небезпечне рішення.

Донька генерала що ходить шукати сина ворожого дому. Донька генерала взагалі нікого не шукає, вона сидить за ширмою й чекає, доки чоловіки вирішать її долю. Але я вже давно перестала бути тією донькою. І я знала те, що я задумала, не зробити самій. Мені потрібна була рука, що дотягнеться туди, куди моя не дотягається. А така рука в цілій столиці була одна і належала вона людині, якій я не мала жодного права довіряти.

Він єдиний бачив мене справжню. Він прикрив мене, коли міг знищити одним словом. Але я не будувала на цьому надій. Прикрив він мене не з доброти з розрахунку, він сам це сказав я небезпечніша йому як таємниця, ніж як плітка.

Знайшла я його осторонь від табору, біля коней. Він чистив свого вороного сам не довіряв конюхам, і побачивши мене, не здивувався. Тільки випростався, кинув скребло й прихилився плечем до конов'язі, склавши руки, у тій своїй недбалій позі, за якою ховалася сторожкість.

— Донька Лі шукає мене сама, — сказав він. — Серед білого дня. Або ти зовсім знахабніла, або в тебе біда.

— І те, і те, — сказала я. — Нам треба поговорити. Не тут.

Він глянув на мене довго. Тоді кивнув на віддалений кінець конов'язі, де нас не було чути.

— Говори. Тільки швидко. І затям одне, панно я вже раз тебе прикрив, і на цьому мій запас доброти до дому Лі вичерпано.

— Я на це й розраховую, — сказала я. — Я прийшла не жебрати доброти. Я прийшла з пропозицією.

Щось майнуло в його очах. Він не чекав цього слова.

***

— Слухаю, — сказав він, і в голосі вже не було насмішки. — Що за пропозиція?

— Спершу... — Я стишила голос. — Твій батько піде на північ. Мій теж. Похід спільний один обоз, один шлях, одна межа. І в цьому обозі закладено пастку.

Мінлей не ворухнувся. Але я бачила, що слухає вже уважніше.

— Постачання Лі веде дім Хань, — продовдила я далі. — Через них іде тканина, коні, папери усе. І крізь ці папери, через прикордонну факторію, течуть гроші туди, куди їм текти не можна. За хребет. До тих, з ким наші батьки воюють. А потім, коли настане час, ці рядки перепишуть в одне слово. Зрада. Тільки зрадником назвуть не купця. Зрадником назвуть того, чиє ім’я стоїть на обозі. Мого батька. — Я подивилася йому в очі. — А похід спільний. Займеться Лі — займеться й Чжао. Вас пов’язали одним стягом навмисне. Вас разом і втоплять.

Тиша. Довга. Мінлей дивився на мене, і за штормовими очима крутилися коліщатка швидко і точно.

— Гарна казка, — сказав він нарешті, повільно. — Аж занадто гарна для того, щоб її склала шістнадцятирічна панна за два тижні. — Він примружився. — Скажи мені, Лі Юньсі, одну річ, і скажи чесно, бо на брехні я тебе зловлю. Звідки ти це знаєш? Не здогадуєшся а знаєш. Я чую різницю. Ти говориш про цю пастку так, ніби вже бачила, як вона спрацьовує.

І ось воно. Питання, від якого я не могла втекти й на яке не могла відповісти правдою. «Я вже вмирала. Я бачила, як згорів мій рід. Мене задушили шовковим шнуром у дворі того самого купця». Скажи я це — і він вирішить, що я божевільна, і матиме рацію.

Тож я не збрехала. Я зробила інше те, що дорослі роблять замість правди.

— Я не скажу тобі, звідки знаю, — сказала я. — Не сьогодні. Може, ніколи. Це моя таємниця, і вона така, або ти повіриш, або йди геть. Але дивись. — Я ступила ближче, стишила голос до самого шепоту. — Ти вже тримаєш одну мою таємницю про шаблю, про поля. Досить одного слова при дворі, і мене замкнуть, а батька зганьблять. Так? Тепер я даю тобі другу, важчу, що донька Лі знає про пастку в обозі, лізе в чоловічі справи, плете щось за спиною двору. Дві таємниці, Чжао Мінлею. Обидві ніж біля мого горла. Обидва у твоїй руці. — Я випросталася. — Я щойно віддала тобі владу знищити мене вдвічі. Хіба так робить той, хто бреше? Брехун ховається. А я кладу голову на твою долоню сама.

Мінлей мовчав. Я бачила, що влучила він не чекав, що я обернуся до нього беззахисним боком навмисне.

— Небезпечна ти жінка, — промовив він тихо. — Даєш ворогові зброю проти себе, щоб він повірив, що ти не ворог. — Він хитнув головою. — І найгірше, що це діє.

— Гаразд, — сказав він. — Припустимо, я повірив. Наполовину. Пастка в обозі, наші батьки на гачку. — Він знову склав руки. — Тепер друге. Ти сказала —пропозиція. Отже, є щось, що ти хочеш від мене. Кажи. І кажи ціну.

Ось воно. Найнебезпечніша частина.

— Я хочу зупинити пастку, — сказала я. — Не колись тепер, до виступу. А для цього мені потрібне те, чого я сама не маю. Твоя рука. Твоє ім'я. І твоє мовчання. Я не скажу тобі поки що всього плану бо план ще не готовий, і бо чим менше ти знаєш завчасно, тим чистіші твої очі, коли спитають. Я прошу одного коли я прийду до тебе за кілька днів із готовим планом — вислухай. І, якщо він тобі не гидкий, подай мені руку. Один раз.

— А що за це матиму я? — спитав він прямо. — Ти сказала — пропозиція. У пропозицій дві сторони. Ти рятуєш свій рід. А я що з цього маю, крім шансу, що батько зідре з мене шкуру за змову з донькою Лі?

— Ти рятуєш свій, — сказала я. — Твій батько теж на тому обозі. Але я знаю, що цього мало. Урятувати батька ти можеш і без мене просто розкажеш йому все, і хай старі вовки гризуться самі. — Я витримала паузу. — Тож я дам тобі більше. Дві речі.

— Слухаю.

— Перша. — Я подивилася йому в очі. — Правду. Коли все скінчиться — про пастку, про факторію, про Хань, — я розкажу тобі, звідки я все це знаю. Усе. Ту таємницю, яку сьогодні ховаю. Ти два тижні мучишся, гадаючи, що я таке. Я бачу. Так от заплати за роботу, і отримаєш відповідь. Не раніше. Це моя умова правда за правду, послуга за послугу.

Щось напружилося в його обличчі. Я вгадала він справді мучився цим. Цікавість була його слабким місцем, як і моїм.

— А друга? — спитав він хрипко.

— Друга простіша. — Я ледь усміхнулася. — Я тобі буду винна. По-справжньому винна, не на словах. Донька генерала Лі, майбутня спадкоємиця імені, буде в боргу перед сином Чжао. А такий борг, Чжао Мінлею, коштує дорожче за золото. Колись за рік, за десять настане день, коли тобі знадобиться те, чого не купиш і не візьмеш мечем. І тоді ти прийдеш до мене й нагадаєш про цей день. І я віддам. Хоч що це буде.

Мінлей дивився на мене довго, дуже довго.

— Ти пропонуєш мені слово роду Лі, — сказав він нарешті. — Борг без строку.

— Я пропоную тобі довіру, — сказала я. — А довіра це і є відкрита пропозиція. Або ти віриш, що я його оплачу, і тоді ми спільники. Або не віриш і тоді розходимось, і я шукаю іншу руку, а ти забуваєш цю розмову. Твій вибір, син Чжао.

Він відвернувся. Дивився на свого вороного, що тихо переступав ногами в холодному повітрі, і мовчав так довго, що я вже думала, програла.

А тоді сказав, не обертаючись:

— Знаєш, що найдивніше, Лі Юньсі? Я мав би зараз піти до батька. Розповісти все про твою історію з пасткою, про твою віру в змову, про те, що донька Лі лізе в обоз двох родів. Це був би розумний хід. Чистий. Я вмив би руки, а старі розбиралися б самі. — Він обернувся, і в штормових очах не було насмішки, була якась незвична, майже сердита серйозність. — А я стою й думаю не про те, як не бути між молотом і наковпльнею. Я думаю, як тобі не дати згоріти. І не розумію, що це зі мною таке.

— Це називається розрахунок, — сказала я тихо. — Ти ж сам казав. Я небезпечніша тобі жива, ніж…

— Не бреши хоч зараз, — обрубав він. — Ти вмієш читати книги, панно. Прочитай і це. Розрахунок — це коли просто. А зі мною коло тебе — не просто. — Він ступив ближче, і я мусила задерти голову. — Але гаразд. Хай буде торг, коли тобі так легше. Приймаю обидві твої ціни. Правду коли скінчиться. І слово роду Лі відкритий, без строку. — Він простягнув руку не для потиску, а долонею догори, як простягають, коли скріплюють угоду. — Але додам третю умову, свою. Ти не полізеш у це сама. Що б ти не задумала ти скажеш мені перш, ніж робити. Не після. Не «щоб мої очі були чисті». Перед. Бо якщо ти підставишся через свій клятий розрахунок, Лі Юньсі, мені твоя правда й твоє слово будуть ні до чого. Мертві борги не платять.

Я подивилася на його розкриту долоню.

І поклала в неї свою не тиснучи, просто накривши, як скріплюють слово.

— Домовились, — сказала я.

Його пальці на мить зімкнулися навколо моїх теплі, міцні і одразу розтулилися. Але я встигла відчути ту вагу. Це вже була не рука ворога. І ще не рука друга. Щось третє, чому я поки не мала імені, рука спільника, з яким мене тепер пов'язала угода, важча за будь-яку клятву.

— За кілька днів, — сказала я, забираючи долоню, бо серце робило те, чого я йому не дозволяла. — Я прийду з планом. Готуйся дати мені дім… — я затнулася, бо ледь не сказала зайвого, — …дати мені те, чого я попрошу. Це буде в межах твоєї сили. Обіцяю.

— Знаю, що в межах, — сказав він кутик його вуст нарешті сіпнувся, і насмішка повернулася, але тепер за нею було інше. — Іди, донню Лі. Поки нас не побачили разом і не вирішили, що дві дитини старих вовків надумали помиритися. Столиця не переживе такої новини.

Я пішла. І спиною відчувала його погляд не той оцінливий, купецький, яким дивився на мене Хань Є, а інший. Уважний. Той, що бачив мене справжню й чомусь не хотів відводити очей.

***

Уночі я сіла над обозними списками усе, що встигла переписати за ці дні, і почала складати план. Уже не сама. Тепер за мною стояла рука, якій я поклала на долоню дві свої таємниці й відкритий вексель на все життя.

Мудрі кажуть: «Хто хоче йти швидко іде сам. Хто хоче дійти іде вдвох».

Я два життя ходила сама. Сама вчилася, сама рахувала, сама вмирала. І ось уперше поклала половину своєї ваги на чужу долоню, на долоню ворога, сина Чжао, і дивна річ, від цього стало не страшніше, а легше.

Я не знала ще, чи не пошкодую про це. Довіра найдорожчий товар, і платять за неї зазвичай кров'ю. Але я вже зробила ставку. Тепер лишалося зробити план таким, щоб він виправдав і мій ризик, і його.

Три ночі я просиджу над цими списками, доки віск не спливе до блюдця. Три ночі складатиму все до останнього цвяха, до останньої підводи, до останньої голодної миші.

А тоді піду до Чжао Мінлея й покладу перед ним готовий план.

Свій перший план у цьому житті, який я складала не сама.

За вікном кам'яний лев з відбитим вухом дрімав під зорями. Я подивилася на нього крізь шибку й уперше за довгий час не сказала йому «ще трохи протримаймось».

Я сказала інше.

— Здається, старий у нас з'явився спільник.