Раді Вас бачити!

 «Щоб повалити стіну, не бий у камінь — вийми з-під нього наріжний».

Лі Юньсі

Три ночі я просиділа над обозними списками, доки віск не спливався до блюдця, та в етаки склала весь план до останнього цвяха. А тоді пішла до Чжао Мінлея й поклала перед ним ту частину, що була в його руках. Він дотримав слова його довірена людина вже їхала до дому Мо, і за п'ять днів другий обоз — повний, готовий, чекатиме за міськими коморами свого часу.

Наріжний камінь я бачила ясно, як власну долоню.

Пастка проти мого батька трималася на одному на тому, що саме дім Хань годує й одягає його військо. Поки постачає Хань у їхніх руках лишаються папери, підписи, факторія на межі, крізь яку течуть гроші до людей з-за хребта. З цих ниток колись зів'ють «зраду генерала Лі».

Отже, не треба ловити мисливця за руку. Треба забрати в нього руку. Вибити дім Хань із постачання армії Лі — тепер, до походу. Немає постачальника немає паперів через факторію немає майбутньої змови з ордою. Уся хитра будова ворога трималася на одному цвяху. Витягни цей цвях і завтрашня зброя проти нас розсиплеться на купу невинних рахунків.

Дім Мо, оплачений моїм золотом і словом сина Чжао, був готовий стати на порожнє місце тієї ж миті, щойно воно звільниться. Заміна чекала. Лишалося звільнити місце, а для цього дім Хань мав упасти сам. Осоромитися так голосно, щоб від нього відсахнувся навіть двір.

І ось цю половину справи, брудну, я не довірила навіть Мінлею.

І злякалася цієї думки дужче, ніж усього дому Хань.

***

Другий обоз коштував золота. Багато золота. Стільки, скільки не було в моєму розпорядженні окрім одного місця.

Мого приданого.

Скриня стояла в материній коморі, під замком, те, що збирали мені на шлюб від самого народження: срібло, сувої, коробочки з прикрасами й гаман важкого золота, відкладеного «на добру партію». Мати перебирала його щороку, додавала, милувалася, мріяла про добрий дім, куди піде її донька.

У першому житті це придане поїхало зі мною в дім Хань і стало частиною тих статків, за які мене й задушили.

Тепер я стояла над відчиненою скринею зі свічкою в руці й дивилася на золото, що мало купити мені чоловіка.

Купить провіант. Оце буде найкраща партія, яку я укладу цим золотом, не з женихом, а з чесним купцем Мо, за мішки зерна й тюки хутра, що вбережуть мій рід. Мати була б у розпачі, якби знала. Але їй я скажу потім коли все скінчиться, коли батько повернеться живий, а не вкритий ганьбою. Тоді вона зрозуміє. А як не зрозуміє я зароблю собі нове придане власною головою й шаблею. Цього разу я не піду туди, куди мене поведе гаман. Цього разу я сама вирішу, кому й що віддати.

Я взяла золото. Гаман ліг у руку важко, холодно і в цій вазі було більше свободи, ніж у всьому моєму житті до смерті. Це золото я й віддала Мінлею для дому Мо за той обоз, що вже збирався тепер за міськими коморами, тихо чекаючи свого часу.

Обоз-заміна був оплачений моїм приданим. Зброя проти Хань лежала напоготові лишалося пустити її в дію.

***

Зима вже дихала в спину столиці.

Ранки стали білі від паморозі, калюжі бралися кригою, з ротів людей і коней вилітала пара. До застави Холодних Воріт військо мало виступити за тиждень, щоб устигнути до перевалів, поки їх не завалило снігом. Усе місто жило походом: дзвеніли кузні, рипіли навантажені вози, на майданах прощалися родини. Холод підганяв. На півночі холод не чекає.

У ці білі метушливі дні на мене ніхто не зважав і це було мені на руку.

Я знайшла їх на базарі, під тим самим прилавком, де колись стояла й дивилася на смерть свого першого життя. Вуличні діти худі, замурзані, спритні, з тих, кого не помічають дорослі. За старшого в них був хлопчина років десяти на прізвисько Горобець, з розумними голодними очима.

— Хочете заробити? — спитала я тихо, присівши до них. — Чесно. Мідь наперед, срібло як зробите.

Горобець зиркнув недовірливо.

— Що красти, панночко?

— Нічого красти. — Я усміхнулася. — Ловити. Мишей. Польових мишей, скільки зловите, з полів за містом, зі стодол, з-під тинів. Не десяток. Сотні. Живих, у мішках. Принесете за три ночі стільки, скільки вмістять руки, і кожен матиме на теплі чоботи й на м'ясо до самої весни.

Діти витріщилися на мене, як на божевільну. А тоді Горобець засміявся і в тому сміху було розуміння вуличного пацюка, який знає, що дорослі божеволіють лише тоді, коли задумали щось велике.

— Сотні мишей, — протягнув він. — Панночко, а ви часом не відьма?

— Гірше, — сказала я. — Я рахівник. Тож рахуймо, мідяк за десяток, срібло за сотню. По руках?

По руках.

Три ночі поспіль вуличні діти столиці ловили для мене польових мишей по стодолах, по коморах, по мерзлих межах. Я приймала їх у старій пивниці за нашим кварталом, у мішках, що ворушилися й пищали, і платила чесно, монета в монету. До кінця останньої ночі в мене було кілька десятків мішків живого, голодного, меткого лиха — сотні й сотні польових мишей, які взимку шукають одного: тепла й зерна.

А тепле зерно, повсть і хутро дому Хань стояли зібрані в міських коморах, чекаючи навантаження в обоз генерала Лі.

Досить було відчинити двері й розв'язати мішки.

Голодна миша взимку робить те, що робить голодна миша. Сотні голодних мишей за одну ніч перетворюють комору провіанту на руїну: прогризене зерно, поточене хутро, зіпсована повсть, скрізь послід і хвороба. Жоден інтендант не прийме такого товару для походу. Жоден генерал не довірить такому постачальникові життя своїх людей.

І ніхто, дивлячись на прогризені мішки, не подумає про хитрий підступ. Подумають про недбалість купця, що погано беріг зерно. Про стару комору. Про звичайне зимове лихо.

Я стояла над мішками, що ворушилися, слухала тонкий писк у темряві і не відчувала ні краплі жалю.

Мудрі кажуть: «君子報仇，十年不晚» — шляхетний мстить, і за десять років не пізно. Мій ворог не пошкодував ані мене, ані мого ненародженого сина, ані цілого мого роду. Кілька зіпсованих мішків зерна за все це? Дешево. Дуже дешево, шановний Хань Є.

За п'ять днів до виступу армії я домовилася з Горобцем про останнє.

— Завтра вночі, — сказала я. — Комори дому Хань за східним муром. Сторож там один, і той п'є. Тобі треба лиш відчинити двері та розв'язати мішки, а далі миші зроблять усе самі. І щезнути, наче вас там не було.

— А як спіймають? — цілком розумно спитав хлопчина.

— Не спіймають. А спіймають кажи, що ловив мишей на продаж і одна втекла в комору. Хто повірить, що дитина навмисне нацькувала пацюків на армію? — Я вклала йому в долоню срібло. — Але не спіймають. Ти ж Горобець.

Він щербато всміхнувся й розтанув у сутінках.

Я поверталася додому крізь перший справжній сніг того року рідкий, колючий, що сідав на вії й танув. Місто готувалося до війни, кузні дзвеніли, батько востаннє перевіряв обладунок. За п'ять днів мій батько поведе людей на північ. За чотири — дім Хань осоромиться на весь двір. За три — обоз купця Мо тихо стане під міськими коморами, готовий урятувати похід.

Пастку, яку купці плели проти мого роду, я оберну проти них самих. Не мечем. Мишами й золотом, відкладеним мені на весілля.

Кам'яний лев із відбитим вухом зустрів мене біля воріт, притрушений першим снігом. Я змела сніг з його гриви долонею.

— Ще трохи, — сказала я йому. — Ще трохи, старий. Цього разу нас не розіб'ють.