Раді Вас бачити!

Лі Юньсі

Усю дорогу додому я відчувала між лопатками чужий погляд, хоч навчальні поля давно лишилися позаду.

«Ти не хлопець».

Слова Чжао Мінлея приклеїлися до мене, наче реп'ях. Я перебирала їх верхи, за вечерею, вночі, лежачи без сну й дивлячись у темну стелю. Цей чужий, зневажливий хлопчисько розкрив мене. Тепер він знав. Син генерала Чжао, спадкоємець ворожого дому, знав, що донька Лі перевдягається в чоловіче й таємно вчиться битися. Скандал, що годиться на плітку для всієї столиці. Досить одного слова при дворі і мене замкнуть у покоях до самого весілля, а батька засміють, не встеріг доньку, розпустив, виростив перевертня.

Одне слово. І Чжао мав повне право його сказати.

Я чекала цього слова три дні. Прислухалася до кожного посланця біля воріт, до кожної нової плітки, яку приносила з базару служниця. Нічого. Тиша. Син Чжао мовчав і це мовчання бентежило мене дужче за будь-яку погрозу.

Чому він мовчить?

***

Відповідь прийшла на четвертий день, коли я вже не чекала.

Батько вивів мене на поля знову цього разу не спостерігати, а битися по-справжньому, з молодшими офіцерами його власного загону. Він хотів побачити, як я тримаюся проти тих, хто не жаліє. Я вдягла братове вбрання, сховала волосся, і цього разу пов'язала його тугіше, затягнула вузол так, щоб жодне пасмо не зрадило.

Битися проти дорослих чоловіків виявилося наукою про власну малість. Вони були важчі, довші в руках, звичні до ваги заліза. Тричі мене збивали з ніг за перший ранок. Але щоразу я підводилася швидше, і щоразу лишала на них слід синець, зачеп, подряпину, і до полудня двоє вже билися зі мною обережно, як з тим, кого не варто недооцінювати.

А тоді я відчула його. Ще до того, як побачила.

Чжао Мінлей стояв край поля, спершись плечем об конов'язь, схрестивши руки, і дивився. Скільки він там простояв, я не знала. Волосся сьогодні було зібране акуратно, чорний із сріблом одяг — чистий, і вся його постать показувала впевність у власній силі.

Наші погляди зустрілися. Він не відвів своїх. Ледь помітно схилив голову набік, мовляв, бачу тебе, доню Лі, бачу твій маскарад, і кутик його вуст сіпнувся.

Я застромила тренувальну шаблю в пісок, лишила офіцерів і пішла прямо до нього. Ноги несли самі, гнів йшов попереду мене.

— Довго дивитимешся? — спитала я тихо, спинившись за крок. — Чи вже надивився й ідеш доносити?

— Доносити... — Він ліниво розчепив руки. — Про що? Що якийсь худий новобранець роду Лі непогано махає шаблею? Це не новина, панно. Тут кожен так вміє.

— Ти знаєш, хто я.

— Знаю. — Штормові очі ковзнули по мені, по тугому вузлу волосся, по чоловічому вбранні, і в них проступила насмішка, за якою ховалося щось уважніше. — І саме тому мовчу. Подумай сама. Якби я заявив, що донька генерала Лі перевдягається чоловіком і б'ється на полях, знаєш, що сказали б? Що синок Чжао бігає за дівчиною Лі й вигадує казки, аби зганьбити суперницький дім. Мій батько зідрав би з мене шкуру за таку дурість. — Він хмикнув. — Ти для мене небезпечніша як таємниця, аніж як плітка. Тому носи свій вузол спокійно. Я тебе не викажу.

Я мовчала, переварюючи. Він мав рацію холодну, розважливу рацію людини, звиклої зважувати вигоду. Це не було милосердя. Це був розрахунок. Але чомусь від того, що він назвав мене таємницею, а не тягарем, у грудях розлилося дивне тепло, якого я не хотіла.

— Тоді чого ти тут? — спитала я. — Прийшов помилуватися новобранцем, який тобі не рівня?

— Прийшов подивитися, чи не привиділося мені. — Він відштовхнувся від конов'язі, ступив ближче, і я мусила задерти голову, щоб не відвести очей. — Того дня ти впала так, як падають старі солдати. Не панночки. Не діти. Я довго не міг забути. Думав здалося. — Він примружився. — Не здалося. Ти й зараз б'єшся так, ніби за спиною в тебе стоїть хтось із ножем. Кожен рух не щоб перемогти, а щоб вижити. Звідки це в шістнадцятирічної доньки генерала, яка все дитинство вишивала при матері?

Я похолола. Він знову підійшов надто близько до правди ближче, ніж мій рідний батько.

— Може, я просто здогадлива, — сказала я. — А може, тобі щастить із вигадками.

— Може. — Він дивився ще мить, тоді відступив, і насмішка повернулася на його обличчя, наче маска, яку він знімав лише на секунди. — Тримай спину рівніше, коли б'єшся ліворуч. Ти відкриваєш бік. Той офіцер, з яким ти щойно танцювала, тебе пожалів. Я не пожалів би.

І пішов, лишивши мене з палаючими щоками і з думкою, яку я не хотіла думати, що вперше за довгий, довгий час хтось подивився на мене й побачив не річ, не посаг, не тонку душу, яку треба вберегти. А воїна. Небезпеку. Може навіть і рівню.

Син генерала Чжао. І він єдиний бачив мене справжню.

Це було найгірше, що могло статися. І чомусь від цього хотілося не плакати, а битися далі, краще, доти, доки він не забере назад те своє «я не пожалів би».

***

Удома на мене чекала пастка іншого штибу.

Мати сиділа в головній залі не сама. Поряд, на почесному місці для гостей, влаштувалася огрядна жінка в яскравому вбранні, з нарум'яненими щоками й чіпкими очима, які обмацали мене з голови до ніг, щойно я переступила поріг. Сваха. Я впізнала цю породу з першого життя жінки, що торгують чужими доньками так само вправно, як Хань торгує шовком.

— А ось і вона.— проспівала мати з тією особливою напругою, з якою жінка представляє свій товар вигідному покупцеві. — Юньсі, привітайся з пані Го. Вона люб'язно завітала до нас поговорити.

Я привіталася, як годиться, і сіла, склавши руки на колінах, скромна панна, сама лагідність. Усередині все стислося. Отже, вже почалося. Мати заворушилася раніше, ніж я гадала. У першому житті сватання теж почалися десь тепер, і одна з ниток, що їх плела така самісінька пані Го, зрештою привела до дому Хань.

— Яка гарненька. — заворкотіла сваха, розглядаючи мене, як кобилу на ярмарку. — Тонка кістка, добра постава. Тільки шкіра трохи засмагла, панночко, де це ви так? Благородним паннам сонце не на користь. Ну та це діло виправне, білила покриють. — Вона розгорнула на колінах згорток паперу, списаний іменами. — Пані Лі, я маю чудові партії. Дім Сюй, торгівля чаєм, молодший син, тихий, слухняний. Дім Пань, лихварі, старший, трохи в тілі, зате багатий, як імператорський зять. А ще…

Вона провела пальцем по списку й зупинилася.

— А ще дім Хань. Шовкові склади. Кажуть, молодший їхній син недавно так уподобав одну панну на базарі, що з лиця спав. Гарний собою, кажуть, і статки без ліку. Це була б партія на заздрість усій столиці.

Кров відхлинула від обличчя. Ось воно. Навіть без мене, без моєї згоди, невидиме павутиння вже тягнеться до мене з того самого боку. Хань Є пустив свою брехливу чутку «уподобав панну на базарі», і сваха вже несла її по домах, плела нитку, яка мала стати шовковим шнуром.

Мати пожвавилася.

— Дім Хань? Той, що постачає у сам двір? Це ж…

— Ні! — сказала я.

Слово впало в залу, як камінь у стоячу воду. Мати обірвалася на півслові. Сваха здивовано підвела нарум'янені брови.

— Пробач, матінко. — Я опустила очі, пом'якшуючи різкість, але слова лишила твердими. — Я не піду за купця. Ні за чайного, ні за шовкового, ні за лихваря. — Я підвела погляд на пані Го. — Дякую вам за клопіт, шановна, але передайте всім тим домам одне, донька генерала Лі не продається за склади й крамниці. Якщо я колись вийду заміж, то за меч, а не за грошову скриню. За того, хто стоятиме поруч у бою, а не рахуватиме за моєю спиною зиск.

Сваха роззявила рота. Мати почервоніла.

— Юньсі! — сикнула вона. — Що ти таке верзеш? Меч, бій… Ти дівчина, а не найманець! Пані Го, вибачте її, вона начиталася військових повістей, це минеться…

— Це не минеться, матінко. — Я підвелася, вклонилася свасі — чемно, глибоко, так, щоб не було до чого причепитися. — Я дуже вдячна пані Го. Але свій вибір я зроблю сама. І він не буде куплений як на базарі.

Я вийшла, лишивши матір у розпачі, а сваху з роззявленим ротом і зіпсованим списком.

Того вечора мати не розмовляла зі мною. А батько, довідавшись, тільки хмикнув у бороду й буркнув щось про те, що з такою дочкою він або дуже пишатиметься, або дуже рано посивіє, а може, і те і те заразом. Але за вечерею він поклав мені найкращий шматок, як клав старшому синові. І я зрозуміла він не сердиться. Десь глибоко всередині мій батько був радий, що донька відмовилася бути товаром.

Я ще не знала імені того, за кого вийду. Перед очима виділилися штормові очі, чорне з сріблом, насмішкуватий рот, та прогнала цю думку геть, бо це був ворог, син Чжао, і саме припущення було безумством. Я знала лише одне цього разу мій шлюб оберу я. Не сваха. Не чутка, пущена вбивцею. Не страх опальної доньки, від якої відвернувся світ.

Я.

***

Поки я вчилася прикривати лівий бік і відбиватися від свах, купецький дім Хань зробив свій хід, тихий і значно небезпечніший за будь-який клинок.

Звістку приніс старший брат. Лі Хао повернувся зі служби похмурий, зачинився з батьком у кабінеті, і я, стоячи під дверима з чаєм, який ніхто не просив, почула достатньо.

— …постачання для північного походу, батьку. Двір передав частину підрядів торговому дому Хань. Тканину для наметів, теплий одяг, обозних коней. Уся застава Холодних Воріт одягатиметься й грітиметься з їхніх складів.

— Хань. — Голос батька був невдоволений. — Крамарі. Відколи армію вдягають крамарі, а не інтендантство?

— Відтоді, як інтендантство нібито спорожніло, а Хань запропонував ціну, від якої скарбниця не змогла відмовитися. — Брат помовчав. — І це ще не все. Молодший син Хань, той самий Хань Є, проситься до тебе на прийом. Каже, хоче особисто узгодити постачання з генералом, який поведе похід. Мовляв, честь для торгового дому служити такому імені.

Чаша дрібно задзвеніла в моїх руках. Я поставила її на підлогу, щоб не впустити.

Ось воно. Ось як усе почалося насправді не з весілля, не з базарної усмішки, а звідси. Купецький дім вповзав у похід через тканину й коней, через обоз, через папери постачання. Вони братимуть у руки нитки, якими постачається армія, і саме цими нитками за півроку задушать мого батька. Підмінене донесення, фальшивий лист, «доказ» зради, який так вчасно спливе з обозних паперів. Тоді я не розуміла, як це зробили. Тепер бачила механізм зблизька, ще чистий, ще не заведений, але вже зібраний і готовий.

— Не приймай його, батьку.— вихопилося в мене раніше, ніж я встигла подумати.

Двері прочинилися. Батько й брат дивилися на мене я стояла на порозі, з покинутою чашею біля ніг, бліда.

— Підслуховуєш під дверима. — сказав батько. Без гніву, радше втомлено. — Це вже занадто навіть для тебе, доню.

— Не приймай Хань Є. — повторила я, ступаючи в кабінет. Серце гупало, але голос тримався. — І не бери постачання з їхніх складів. Знайди інший дім. Будь-який. Заплати дорожче.

— Юньсі. — Батько потер перенісся. — Ти хоч розумієш, про що говориш? Це підряди двору. Їх не я роздаю. І торговий дім Хань один з найбагатших у столиці, з бездоганною репутацією. У них немає жодної плями. На яких підставах я маю відмовити людині, яка не зробила нічого, крім вигідної пропозиції армії?

Ні на яких. У тім і був жах. Хань Є не зробив нічого… ще. Усі його злочини лежали в майбутньому, якого не бачив ніхто, крім мене. Я не могла сказати батькові, цей чемний крамар за півроку сфабрикує твою зраду, а за пʼятнадцять задушить мене шовковим шнуром. Мене замкнули б у покоях як божевільну, і механізм крутився б собі далі, тепер уже без жодного нагляду.

Я мусила бути розумнішою.

— На тій підставі, батьку…— сказала я повільно, добираючи слова, — що людина, яка так упадає коло імені генерала, зазвичай хоче від цього імені більше, ніж платить. Ти вирушаєш на кордон. Тебе не буде в столиці півроку. А торговий дім, який тримає в руках увесь твій обоз, лишиться тут, при дворі, з паперами, підписами й доступом, який ти йому даси. Подумай, батьку, хто розпоряджатиметься цими печатками, поки тебе не буде? Ти певен, що знаєш цих людей достатньо, щоб довірити їм спину?

Запала тиша. Брат дивився на мене так, наче вперше побачив. А батько довго, вивчаюче, тим поглядом, яким він мене оглядав тоді у зброярні.

— Коли моя дочка навчилася думати як інтендант, — промовив він нарешті, — а не як панна?

— Того самого дня, коли попросила шаблю, — відповіла я.

Батько не пообіцяв відмовити Хань Є. Він не міг підряди йшли від двору, і купецький дім справді був бездоганний. Але я побачила, як лягла зморшка між його бровами, як засіла в ньому крихітна скалка сумніву. Він прийме Хань Є на прийом цього не оминути. Але прийме вже не як просту вигідну пропозицію. Прийме насторожено.

Цього було мало. Але це було більше, ніж я мала в першому житті, коли не знала нічого й довіряла всім.

— Він прийде за три дні, — сказав брат тихо. — Хань Є. Прийом призначено.

Три дні. За три дні я знову побачу того, хто мене вб'є. Уже не на випадковому базарі у власному домі, за одним столом, під усмішки й чай.

Що ж. Хай приходить. Цього разу я знатиму, хто сидить навпроти.

***

Вночі я не спала. Сиділа біля вікна, дивилася на кам'яного лева з відбитим вухом, посрібленого місяцем, і крутила в пальцях криву дерев'яну ластівку, яку подарував мені Лі Фей.

Два фронти. З одного боку купецький дім, що заходить у похід через обоз, тихий, чемний, смертельний. З другого син Чжао, який бачить мене наскрізь і водночас чомусь мене не видає. Ворог, що виявився небезпечним не тим, чим я боялася.

І посередині я. Шістнадцятирічна дівчина з тілом, яке ще не наздогнало її волі, з пам'яттю про власну смерть і з двома тижнями до того, як батько поведе військо туди, звідки в першому житті повернувся живим лише для того, щоб бути вбитим удома.

Я притиснула ластівку до губ.

— Цього разу я не програю. — прошепотіла я темряві. — Цього разу я захищу рідних.

За вікном місяць сховався за хмару, і кам'яний лев потонув у пітьмі. Але я знала, що він там. Цілий. З відбитим вухом. І поки він стоїть, стоїть і мій дім.

Я не дам його розбити вдруге.